Вітаємо Вас, Гость
[ Нові повідомлення · Участники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Форум » Наша творчiсть » Проза » Як дід Кость вчив Миколку уважним бути
Як дід Кость вчив Миколку уважним бути
Гліб2002Дата: Четвер, 26.03.2015, 11:16 | Сообщение # 1
Offline
Рядовой
Группа: Пользователи
Сообщений: 13
Репутация: 0
Як дід Кость вчив Миколку уважним бути

Було це одного березневого дня. Тільки щойно потеплішало. На центральній вулиці Комінтерн тоді ще бруківка була. А по провулках непролазна багнюка. Та, й бруківка була вся доволі брудною, так як автомобілі, що виїздили на бруківку, вилазили ж із багнюки. Тому малеча, що йшла зі школи, брела в чоботях, частіше у резино-вих, й прокладала стежинки біля осель. Так було й цього разу.
Миколка, ще тільки п'ятикласник, тягнув два великих портфеля: свого та однокласниці Раї, що жила по дорозі до його подвір'я. Впрів, бідолашний, але не здався, й виду не подав, що йому було тяжко. «До побачення», - ніяково сказав біля її оселі, та й почав на лівий бік вулиці перехід шукати. Прийшлося дещо назад повертатися, так як тільки біля дядьки Токмана перебрести можна було. Перебрів. Відразу ж відійшов, з деяким острахом, від переходу, так як він хоч і не був порушником, але знав, що дядько Токман – міліціонер, людина дуже сер'йозна. Порушників в селі тоді мало було, але мабуть таки були, тому що у нього робота знаходилася. А років з три перед тим в село заїхали міліціонери, то дітлахи передавали між собою, що в село «аж три Токмани приїхали». От так поважали цю державну людину в нашому селі. Але повернемося до Миколки.
Пішов він далі. Вже одного портфеля в руках має. Все ж легше. Стежинку біля хат шукає, щоб по багнюці не плентатися. Пройшов метрів зі сто, а тут диво: на вербі горобці свару затіяли. Один горобець, видно найстарший, щось іншим торочить. А ті не слухають, з ним сперечаються. Особливо одна горобчиха. А наш герой здогадався про її стать тому, що у школі вчили: горобчиха мілкіша за горобця. Й ця хоробра горобчиха навіть на найстаршого горобця накинулася. Сперечалась, сперечалась, а далі й давай його дзьобом клювати. «Видно, якщо слів йому не хватає, то дзьобом дістану», - думає горобчиха. «Все, як у людей», - подумав Микола. ...Й своїм носом все ближче до горобців наближається. Ось, ось носом дістане. Ще секунда й він став би співучасником свари серед горобців - від школярів. Але в цю секунду він почув: «Егей, хлопче, ти чий?».
Як прокинувся Микола. Гледь, а він вже пройшов передостанню хату перед поворотом у свій провулок. А на лавочці сидить невеликого росточку дідусь, вірніше сказати: дядько, років з п'ятдесят. Це нам, в дванадцять, всі п'ятдесятилітні – дідусі, а як стане нам самим п'ятдесят, то розуміємо, що ми ще зовсім не дідусі. Він прихворів, тому вийшов на вулицю, щоб свіженьким повітрям подихати та на сонечці погрітися. - «Батька Матвія, я син», - ніяковіючи сказав. «А звуть тебе як?», - поставив друге запитання допитливий дід Кость. «Миколою…», - опустивши долу очі, відповів наш герой. «А чого ж ти, Миколко, не привітався?», - лагідно запитує дідусь. «Ну, й дід», - подумав Микола, - «як я його прогавив...». - «Та, ... на горобців задивився». - «Згоден. На горобців дивитися треба, але й людей помічати - теж». «Нехай я ростом й не дуже великий, та від горобця ж більший?», - вже єхидно запитує дідусь.
А Миколці нічого не залишилося, як згодитися з дідом. -«Передай, будь ласка, батькові Матвію, що ти діда не побачив й не привітався», - дав останню настанову дід Кость. «Скажу», - весь почервонівший, сказав наш горе-горобчатник. «До побачення», - сказав він діду на прощання, щоб знову в іншу халепу не вскочити. Й пішов далі.
Прийшовши додому: поклав портфеля, дав кроликам поїсти, курям кинув зерна. Збігав до двоюрідного брата – однолітка. Якісь проблеми дитячі вирішували. Та так й вечір підійшов. ... Приходить батько з роботи. - «То як у нас справи, сину?, - питає. «Добре..», - бадьорим голосом відповідає Микола. «По математиці п'ятірка, з української мови – чотири, по фізкультурі – п'ять.» - «А кроликам давав?, - запитує. - «Так, давав. Й почистив у них.». - «Молодець...!», - мовив батько. - «Звіт закінчив?», - знову питає. -«Та ні, ще з Віктором на Лису гору бігали...», - синова відповідь. «А тепер уже звіт закінчив?», - знову батько питає. - «Хто його знає, що хоче ще батько», - подумав Миколка. А про діда Костя думка в голову й не прийшла. «А горобців … сьогодні бачив?» - мов гарматний постріл прозвучало це тихе й ввічливе запитання. Почервонів, мов варений річковий рак, герой. «Бачив... А дід Кость ...мені зауваження зробив, що я ...не привітався», - ніяковіючи, сказав. - «Ото ж подякуй діду, що тебе навчив уважним бути» - тільки й сказав після цього батько.
З того часу дід Кость став у Миколки найліпшим старшим другом. А якщо десь горобці свару зчинять, то Миколка озирнеться по бокам, щоб ненароком людей не прогавити, а потім все ж свого носа до горобців й тягне. Вже й в літах, а це з дитинства добре пам'ятає.
 
Форум » Наша творчiсть » Проза » Як дід Кость вчив Миколку уважним бути
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:

До нас заходили
Учасники: