| Гліб2002 | Дата: Четвер, 26.03.2015, 11:48 | Сообщение # 1 |
|
Offline
Рядовой
Группа: Пользователи
Сообщений: 13
| “Березневі груші”
Історія ця сягає в ті не досить таки й далекі часи, коли русло річки Нагольної було звивисте, мов змія. Себто де промила водичка собі доріжку - там і текла. Віками текла, адже ще діди говорили, що батько Міус пам’ятає, як двигтіла тут земля, а молодша сестриця Нагольна завжди хилилася до старшого брата. Бо не можна інакше. Доля у них спільна: збирати води із посушливої донецько-крязької округи й нести в Озівське море. Там, де на шляху траплялася скеля, то річка її оминала. А щоб не показати свою слабкість, то вона у цьому місці пришвидшувала свою ходу. Мовби говорила скелі: “Дивись яка я. Не затримаєш мене ніколи. Я втікаю від тебе”. Коли ж траплявся грунт м’який, а його у наших краях немало, то річка наша становилася спокійною і напрочуд нешвидкою. І тихо шепотіла всій окрузі: “Помилуйтеся мною. Я нікуди не поспішаю. Міус і Озівське море нехай почекають мої води. Мені хочеться зробити Рай тут. Рай для всіх: для риб, пташок і звірів, комашок і нарешті для людей...”
От якраз про такий райський куточок Нагольної й поведемо ми мову.
Велике плесо, довжиною не менше кілометра, й наречене сельчанами Сороками, здавен було шановане малечею.
І в слові цьому треба знак оклику поставити не на друге «о», щоб птаха не одержати, а на останнє «и» аби мати звучне ім'я нашого сільського плеса. Дівчата наші навіть скоромовку видумали для тих, хто хотів ображати цю назву: «Наші Сороки – не сороки, бо вони не білобокі, а по самісіньку шию глибокі». Хлопці Черепки, що на Сороки теж забігали, глузуючи говорили: «А на Березівці – бомба, це тобі не Сороки і не торба». Але невже можна наших дівчат перемогти? Ніколи. І у відсіч кривдникам летіло: «Сороки, як Сороки, і тут густо, а на
вашій Березівці - ой як пусто!»
Влітку тут завжди проходили великі купання. Адже в найбільш глибокому місці (розповідають старожили) навіть довжелезний, мов хлист, підліток не міг дістати дна. І коні з хлопчаками на спинах плавали по Сорокам, мов качки чи гуси, фиркаючи та молотячи без упину копитами по воді.
Сьогодні ж на вулиці березень. Зима майже закінчилася. Навіть крига почала підійматися і відламуватися від берегів. І відразу стала такою самотньою, посірівшою та невиразною. Ще місяць тому вона була міцна, аж синя від своєї міці, а сьогодні - жалюгідна та тонка. Та ще й від берега, мов від рідної матері, її відірвали.
Крига із нижньої частини Сороків вже відламалася від материнської своєї частини й сплила вниз по течії метрів за сто. Правда, тут крижини почали суперечку, хто із них старший, то почали штовхати одна одну. Як завжди буває, навіть серед людей, це до добра не приводить. Одна із них стала дибки, щоб другу не пропустити, та тут третя підперла першу... І всі три стали на дорозі четвертої.
Сашко прийшов на Сороки одним із останніх. Різнокаліберна компанія віком від десяти до п’ятнадцяти товклася на березі.
- Привіт, - весело привітався він до своїх побратимів по
дитинству.
- Здоров був, - відгукнулися декілька. А оченята всіх на затор дивляться.
- Хлопці, а у нас тут ставок зчиниться, - з роздумом промовив Анатолій, - геть по вулиці вода піде, то біди не відвернути.
- Володя, - обізвалася тітка Віра, що повз них проходила, - пішли додому, треба курям курурудзи надрати.
Компанія зменшилася на одного, та вже через хвилин п'ять збільшилася на чотирьох. Це зірчанські хлопці прибігли подивитися на незвичну картину. Льошка, племінник тітки Віри, сільський пічник-початківець (він разом із батьком Василем вже не одну пічку склав), радісно вигукнув: «Так тепер у нас ціле море. Жаль тільки, що кораблів немає».
- Як немає, - Віктор відгукнувся, - а криги навіщо?.
Не пройшло і півгодини, як у хлопчаків у руках були дві сокири. Льошка, володар однієї із них (благо тітка Віра у хвилині ходи від місця подій жила!) заходився рубати товсті та довгі, метрів з три кожна, палиці. Віктор, неабиякий сміливець, вже перебрався на крижане поле й другою цюкає.
Ватага ж ще не збагнула, яку страшну й непередбачу-вану пригоду собі готує. Адже мудрі люди давно помітили: «Якби знав де впадеш, то й соломки б підмостив».
Віктор закінчив роботу під радісні вигуки «ура». Крижина була за розміром добряча, то хто не мав дрюка - заходився теж шукати чи рубати. Сашко знайшов собі довжелезного та викривленого, як у старезного діда спина. Та ще й на кінці крюк, який на кішку схожий, щоб відро з колодязя витягати, коли воно у таких, як Сашко, хлопчаків відчеплялося.
Пострибали на крижину. Льошка своєю найдовшою палицею, мов кораблем, керує. Хто не такі довгі палиці має, тому тяжче. Сил треба прикладувати більше. Від цього чуби у деяких змокріли. Та все ж крижину по Сорокам туди-сюди ганяють. Сашку ввижалось, що крижина мов лінкор по морю йде. А хлопчаки – то моряки.
- Хлопці, а давайте крижину перерубаємо, - кинув ідею Вовчик, - тоді вже два кораблі у нас будуть!
Не подумали хлопчаки, що це бідою може пахнути. Льошка рубнув разів з десять, одна купа малечі стала з одного кінця криги, інша – з другого. Хруснула крижина під вагою та від думки підлітків-бездумників.
...І тут почався «танець на вуглинах». Адже одна частина із двох, це не половина. Центр ваги був у цього уламка не там, де була купа, а десь в іншому місці. Крижина почала тонути одною стороною. Микола, мабуть найбільш догадливіший із них, перебіг на протилежний її бік. Вовка, його менший братан, помівся за ним. Льошка, побачивши такі переміщення, обачно перейшов до центру. Та цього вже було замало. Крижина почала уже з більшою швидкістю, аніж це було хвильку тому, тонути біля Миколи. Сашко закричав: «Хлопці! Стійте по центру крижини». Віктор його підтримав: «Не метушіться. Спокійно. Не бігайте стадом!».
Легко говорити, та нелегко це зробити. Ще два-три таких переміщення по крижині-напівлінкору, і хлопці посипалися б у крижану воду, мов стиглі яблука у серпневому саду. Віктор скомандував: «Сашко, подавай свою гирлигу найближчому». Через секунду Льошка вже міцно тримався за крюк, а Сашків друзяка Вовчик міцно вчепився, разом із ним, за другий кінець. Пройшли секунди, які Сашку здалися годинами, і крижини нарешті причалили одна до одної. Ватага знову стала спільною. Та на новому напів-лінкорі почалися майже ті ж проблеми. Тут керував вже Віктор, решта мовчки сопіла, виконувала команди, гарячково думала та без необхідності по крижині вже не переміщувалася. Нарешті наступив відносний спокій. На березі ж ані душі. Мов вимерли люди. Ніхто не бачить біди.
Хлопці зрозуміли, що буде непереливки, коли не почнуть, якомога швидше причалювати до берега. Віктор, вже як беззаперечний капітан, дав команду Льошці, Сашку та Вовчику перейти на той край, що подалі від берега, а решті - маленькими човгикаючими кроками перейти на протилежний. Льошка став посередині між Сашком і Вовчиком. По команді одночасно палиці-весла у воду опустили. Та Сашко з Вовчиком ледь не шувбоснули з криги, бо виявилося, що вода вже прибула настільки, що їх палицями вже не досить до дна дістати. В руках залишалася кінцівка довжиною не більше з півметра.
Побачивши це, Віктор дав уточнюючу команду: «Вовчик, я йду до Льошки, а ти перейдеш на моє місце». Так і зробили. Віктор вчепився у Льошкину палицю. Вдвох піднатужилися, та й Сашко своїм «цурпалком» теж допоміг, і крижина з місця зрушила. Та сьогодні біда хлопців оточила з усіх сторін. Хруст палиці, коли вже Льошка і Віктор ледь не шувбоснули у воду, сповістив компанії, що вони залишилися без «мотору». По інерції крижина все ще пішла вліво від середини, вже доволі широкого плеса, та цього було замало. Течія розвернула напів-лінкор – напів-уламок, а потім почала зносити до центру. Тут вже Сашків та Вовчика уламки почали приносити користь. Подивляючись один на одного та на напрям переміщення крижини вони, не на страх, а на совість, впиралися своїми худенькими ніжками в крижину. Добре, що у Сашка були чоботи резинові, вони не так ковзалися. У Вовчика ж були шкіряні, то він раз-пораз зривався і втрачав рівновагу. Виручив Анатолій. Він вперся своїм чоботом у Вовчиків. Після цього переміщення криги стали більш суттєвими. Віктор вертів головою, щоб знайти якнайшвидше місце і пристати до рятівної землі. На берегах росли великі кущі верболозу, а крижина була доволі велика, то проломити чи протаранити їх неможливо. Прийдеться плисти далі, де верби.
- Хто менший, готуйтесь, з Анатолієм - скомандував.
Сашко, Вовчик, направляйте до верби, - й показав напрямок рукою на найближчу.
Вже через хвилину два врятованих повисли на першій вербі. На наступній висіло ще двоє. Правда це не можна було рахувати ще повним порятунком, адже верби геть до висоти метра з півтора вже були у воді. І, навіть стрибнувши із них, потрібно було ледь не до поясу у крижаній воді ще брести метра з два чи три до так жаданої зараз землі. Та все ж...
На крижині залишилися четверо найстарших: Віктор, Сашко з Вовчиком та Льошка. Треба було проплисти вниз по течії метрів з десять, а там перша верба, за нею друга, третя, четверта. А це порятунок. Сашко своїм дитячим розумом вже збагнув, наскільки відповідальні будуть наступні хвилини...
Та тут не витримала напруги та, перша крижина, яка не захотіла пропустити другу. Наприкінці охнувши, вона полізла під самий спід, потягнувши за собою тих, хто стояв за нею у черзі. Вода, побачивши, що її пропускають без перешкод, загула й з радістю побігла до свого улюбленого Миюсу. Хлопці мов ошелешені дивилися, як і їх крижина, підтримавши своїх сестер, почала бездумно прямувати до воріт-прорану. І тут згодилася Сашкова гирлига. Він, знаходячись на останніх сантиметрах крижини, дістав таки за гілку найближчої верби. Віктор схопив Сашка за талію, Вовчик - Віктора, а Льошка, мовби відчуваючи, що нових «танців на вуглинах» ми не витримаємо, обачно перейшов на найбіш дальній та небезпечний куток крижини. Сашко почав підтягуватися по палиці й крижина, мовби нехотя, причалила.
- Льошка, стрибай швидше, не роздумуй - керував малечий капітан.
- Вовчик, відійди від середини подалі, - продовжив.
Через мить Льошка, вчепившись за товстелезний стовбур, теліпався над непривітною водою.
Сашко довго тримався крюком за товсту гілку, аж поки другим кінцем крижина не ввіткнулася у наступний стовбур. Тут вже черга Вовчика наступила. Йому не повезло. Від верби до сухої землі було метрів із п'ять . Та що таке п'ять, коли тільки декілька хвилин тому було двадцять...
- Наступна черга - твоя, - звернувся до Сашка Віктор. І в голосі його, це Сашко достеменно почув, забриніла нотка вагання.
- А палиця ж у мене, - вперше заперечив Сашко.
- Удвох на одну вербу ми не вчепимося, - вже Віктор йому заперечив. І тут Сашко відчув, що Вікторові вагання вже позаду. К ці секунди він усе для себе вирішив.
Ту вербу, що стала для Сашка рятівною, він запам'ятав на все життя. Слизька, покрита мохом, жорстка, але така рідна. Він пригорнувся до неї, як до рідної матері у миті тяжкої хвороби. І не було в цей момент більш ріднішої у всьому білому світі. А який чудовий запах йшов від неї: суміш запахів чаю із шипшиши, компоту із слив та свіжого коров'ячого молока. Все це було тільки мить, так як його дитяча душа рвалася до свого двоюрідного брата, що один залишився на кризі.
Віктор вчепився у сусідній стовбур верби, що була метрів за десять від Сашкової. Підтягнувшись до неї, викинув палицю-гирлигу на крижину, вчепився у рятівні для себе гілки, а потім, мов кішка, перебрався на той її бік, що подалі від річки.
- Всі живі?! - мов би запитуючи та стверджуючи, закричав. Радісне «всі!» залунало з дерев.
Осиротіла крижина, яку хвильку тому покинув її капітан, а раніше вся “горе-команда”, з одинокою палицею-гирлигою тихо попрямувала до черги. Спинилася на хвилинку, почала непомітно опускати свій куточок, потім, мов отямившись, повернулася, та знову передумавши, вже швидше занурилася. Гирлига не втрималася і з шурхотом шувбовснула у воду. Мов прокладаючи дорогу своїй кризі-господині, швидко увійшла у льодяні ворота. Господиня, як і личить, поважно повернулася, стала торчма, а потім із шумом загуркотіла під своїми сестрами. Хлопці із широко відкритими очима, у яких відзеркалився подив і жах, мовчки спостерігали картину.
А в цей час на подвір'я, що було невдалік описуваних мною подій, вийшла старенька бабця. Вже майже вік її ноги топтали сільські стежинки. Подивилася вона вдалечінь. І побачила на деревах, що геть всі стоять у воді, щось схоже на людей. Але чому вони на деревах? І що вони там роблять?
-Ей, Параню, - позвала вона свою, теж вже не молоду, доньку, - скажи онуці Марусі, нехай вона збігає в берег та подивиться, що то за диво таке! “Груші на вербах”.
Віктор, довго не роздумуючи, дав останню команду: «Хлопці! «Пливіть» до берега, а потім - до мене у хату. Батьків зараз немає. Пічка горить. Обсушимося».
Як хто стрибав, Сашко не бачив, так як сам, майже по пояс брів по воді, від того місця, куди дострибнув, погойдавшись на стовбурі. Вовчик та Віктор були найбільш забрьохані, значить їм більше всіх і дісталось.
Жалюгідні і змучені зібралися у Вікторовій оселі. Мов по наказу поскидали чоботи, онучі, верхню одіж і, звичайно ж, мокрі штанці. Віктор відкрив ляду на горище й запросив горе-компанію у, як він висловився, «кубрик». Побіг у кімнату. Знайшов пару простирадл, ковдр, батьківських та своїх штанів. Все це закинув до хлопців. На горищі ж було золотисте, тепле зерно. М'яке, мов перина. Віктор, звертаючись до всіх, сказав: «Лягайте на пшеницю, м'якше і тепліше буде». Сашку дісталися штани дядьки Павла. Запах мастила та дизельного палива, що йшов від них, для бездумця-моряка теж став мов рідний. Потеплішало. Навіть у сон почало клонити.
Почувся стукіт у двері. Мов мишенята всі зіщулилися. Віктор, теж не сподіваючись на батьків, з деяким острахом попрямував до дверей. Внизу заговорила якась жінка, щось Віктору втовкмачувала. Він не хотів чогось робити чи чогось брати. Нарешті його кудлата голова з'явилася у ляді. Перед собою він тримав ... літрову банку баранячого жиру.
- Тітка Марія сказала, щоб кожному намазали груди і спину жиром, і добре втерли. А можна й ноги теж натерти. Хто хоче – й сідниці, - весело доповнив. Компанія радісно загула. Сашко спочатку натирав Вовчика, адже йому більше ніж усім дісталося. Сил не жалів. Тер безжалісно, а вже днів через чотири, коли Вовчик з'явився у школі, від нього маленьку подяку одержав: «Спасибі тобі та жиру, а то б запалення схопив за «хвіст». Вовчик теж старався, та Сашко не зобижався. Тим більше, після натирання жиром стало настільки тепло, що сон їх геть усіх і здолав.
Проснулися від шуму у кімнаті. Це тітка Шура, добра господиня цієї оселі, щось вже робила по господарству. Віктор сумбурно пояснював їй, звідки біля пічки стільки штанів і чому вони мокрі. Потім усміхнений з'явився перед усіма з кухлем молока і паляницею в руках.
- Мати сказала, щоб поїли, з годину почекали, аж доки штани ваші не висохнуть, - передав материн наказ.
Перед тим, як покинути своє пристанище хлопчаки провели маленький аналіз події, який і для читача, звичайно ж, буде цікавим.
Що було у цій пригоді шкідливим та кепським?
Ідея кататися на кризі, коли вода підіймається; Льошкина сокира, що кригу навпіл розрубала; стадний стан хлопчаків, які багато бігають та мало думають; дуже тонка палиця, що у відповідальний момент зламалася; люди мов вимерли, коли вони найбільш потрібні, а їх бракує.
Що було слушним і корисним, а значить хорошим?
...Сашкова гирлига, що з виду не-красива, а для діла виявилася вкрай потрібна; Льошкина сила, яка таку страшну силу води здолала; хлопчача солідарність, що таку біду подолала; Вікторова сміливість у скрутний час взяти на себе відповідальність за себе і за інших; від тітки Марії подарунок у вигляді банки із жиром і від тітки Шури хліб та молоко.
Виходили із горища поодинці, надівали ще паруючі штанці і мовчки виходили, перед тим потиснувши вже теплу Вікторову руку.
- Ти, мабуть, капітаном будеш? - запитав брата Сашко.
- Та ні. Капітан на кораблі один, а моряків - багато. Тому, мабуть, коком буду: моряків борщем та кашами і компотом годувати, як прийде час служити, - весело відізвався.
|
| |
| |
