| Гліб2002 | Дата: Четвер, 26.03.2015, 11:51 | Сообщение # 1 |
|
Offline
Рядовой
Группа: Пользователи
Сообщений: 13
| Четверта помилка
Було це десь на дванадцятий-тринадцятий рік після Великої війни. У нашій школі здавен була вбиральня ген на узвишші, далеченько від неї. Все було б добре, якби жовтенька рідина не почала повесні знаходити доріжку на поверхню. Й Роберт Петрович, а так звали нашого директора дав розпорядження збудувати нову вбиральню, але вже ближче до річки й нижче, ніж була стара. Вчитель праці - Степан Федорович, забив чотири кілочка, з'єднав їх стареньким шпагатом та після слів: «Вперед молодь. Тільки, якщо знайдете ще одну Венеру Мілосську, то руку їй ненароком не відбийте» учні-хлопчаки радісно накинулися на роботу. Правда ні за дві, ні за чотири години, викопати потрібної глибини ями під фундамент, їм все ж не вдалося. - Та, не біда, впораємося пізніше, - кожного разу після закінчення уроків, говорив Степан Федорович хлопцям. Знайдуть кістку - вже й летять до вчителя: чи не від мамонта вона? Кастрюля чи іржавий цвях теж ними розглядаються. Не скіфські вони? Шуткують хлопці, але все глибше й глибше їх заступи копають. Іван, старший серед них -бригадир. В канаві по куткам чотири копачі, інші чекають на зміну, на каменюках довкруж сидять, відпочивають після роботи.
Аж раптом у Льошки незвичний такий «цюк» прозвучав. Такого раніше й не чулося. Іржавий предмет, округлий. - Міна, - вигукнув він, та мершій із ями. Три інших справилися із цим ще прудкіше.
- Міна?!, - зойкнув Віктор, але стрибаючи вже до ями. Тихенько почав біля предмету, що міною вони назвали, земельку розгрібати.
- Що ти робиш, - Сашко закричав, - а якщо взірветься? Пам'ятаєш, як біля Зірчанського ставка сталося? Та ще декілька кроків від ями зробив. Дехто теж відійшов, але Микола вперто ступнув до ями. Не слухають його тільки декілька. Допитливість бездумно-безрозсудлива, дитяча, перемагає.
Через хвилину предмет був у Вікторових руках й хлопчача ватага помелася до Степана Федоровича, що хвилину тому відійшов від ями до сарайчика з сільгосп-реманентом. Коли вчитель побачив Віктора з «подарунком» на руках, то остопів. Це хлопці зрозуміли по кольору його обличчя, що вмить стало білим, мов сніг. Зробив мимоволі крок назад, але через секунду підняв праву руку вверх, й сказав: «Хлопці, тиша!
... Всім стояти.
... Вікторе, руки не опускай. ... Всі інші - геть звідси!».
Хлопцям після цієї команди стало зрозумілим, що діло тут дуже серйозне. Дехто сховався за рогом школи, дехто за деревами. Обвів поглядом весь двір вчитель, полегшено зітхнув.
Вся школа сиділа на уроці. Подвір'є пусте. Тільки Микола із-за дерева виглядає, та телятко дале-ченько від нього пасеться. - Я що сказав!!!, - незвично гаркнув. Миколина голова після цього сховалася й більше не показувалась.
Степан Федорович поставив дві руки перед собою, й промовив: «Вікторе, не метушись. Тихенько передай мені міну, коли я свої руки підведу під твої. Так і зробили. - А тепер хутко від мене, - командує. Горе-мінер-сапер невеличкими кроками від вчителя відходить. - «Хутчіше», - невдоволено гримає. Віктор нехотя, але виконує цю вказівку.
Що було далі, як Степан Федорович зайшов до приміщення з реманентом ніхто не бачив, а вчитель ніколи не розповідав. Потім вийшов, закрутив дротом клямки. Настільки кріпко, що навіть найсильніший Іван, і той сказав: «Тут не те, що хлопці, а й злодій не вкраде».
На третій день по цьому Степан Федорович провів з класом аналіз пригоди: «Перша помилка ваша, коли Льошка вискочив з ями і не забезпечив, разом із Іваном, охорону знайденого предмету», - мовив.
- Друга помилка, особливо тяжка, коли Віктор почав предмет витягувати. Це завжди крок до смерті. Тільки спеціально навчена людина має право проводити таку небезпечну й відповідальну роботу.
-Третя помилка, коли безумці-глядачі, не думаючи про себе, теж біля смерті ходили. Слава Богу, що все так завершилося.
У класі стояла тиша. Й тут в ній прозвучало Вікторове запитання: «А ви, Степане Федоровичу, не зробили помилки?». Стало ще тихіше, навіть дихання своє стало чути. Задумався на хвильку вчитель. Й сказав: «А я зробив ... чотири».
-Перші три – ваші.
- Головна ж та, що про ці перших три я не сказав вам тиждень чи два, а може й рік тому. Й замовк.
... І тут, у цій незвичній тиші, пролунав, мов перший весняний грім, негучний оплеск. Це Юля, яку хлопці люб'язно називали «нашим золотом», першою вдумалася у слова свого вчителя.
Через секунду аплодували декілька, а за хвилину потому в класі стояли такі аплодисменти, що тільки в залі, де виступають артисти можна було таке чути.
Хлопці були останніми, хто підкорився загальному настрою, але їх аплодис-менти були найбільш гучними. Мабуть від пережитого. Віктор, навіть тут виділився: всі робили чотири оплеска за якусь мить, а він – три. Але своїх: повновісно чоловічих.
|
| |
| |
