Гліб2002 | Дата: Вівторок, 31.03.2015, 22:38 | Сообщение # 1 |
Offline
Рядовой
Группа: Пользователи
Сообщений: 13
| ЗАКОН АРХІМЕДА
Було це на уроці у Григорія Петровича, одразу після літа. Вчителі-мовники в ці дні учням веселі запитання задавали: «Як провели літо?» Найлегше запитання, яке можна придумати. Всі учні, у всі часи, знають на нього відповідь. Але сьогодні був урок фізики. І учитель наш – Григорій Петрович такого питання не поставив. А поставив зовсім інше. - Любі мої, а наведіть, будь-ласка, приклад виконання закону Архімеда із свого життєвого досвіду! - мовив. А так як він полюбляв питання, коли учень повинен не теорію розповісти, а практично фізику розуміти, то це було його учительським коником. Він завжди своїм вихованцям говорив: - «закони фізики - вам в житті допомагати завжди будуть, якщо ви їх своїм розумом використовувати будете». Сашко раніше інструменти столярні на батьківському верстаці так-сяк клав, то вони частенько падали. Одного разу, фуганок йому навіть ногу прибив. А тепер, після таких слів Григорія Петровича, чи може що підріс і порозумнішав, став більш охайним. І закон «тяжіння» на нього «запрацював». Фуганок чи сокира долу вже не падали й ніг не травмували. - Можна відповісти, - Григорій, Сашків найліпший друзяка-побратим по навчанню, мовив. - Відповідай, чому ж?!, - сказав Григорій Петрович. - Я, влітку, пусту флягу хотів в у воду занурити, й не зміг. Чому, запитаєте? Тому, що фляга має об'єм, а при зануренні у речовину «працює» закон Архімеда, який говорить: «Об'єм витісненої рідини, в яку занурюємо тіло дорівнює об'єму самого тіла». А моєї сили «підняти» такий об'єм води, що витіснила фляга, просто не вистачило. - Молодець, Гришо! Такої блискучої відповіді, та ще після літа, не від кожного одержиш. - Ще хто розповість? - продовжив. Сашко сидів метикував на предмет: про іграшки, що у воді плавають розповісти – скажуть, що ти – малеча, з іграшками ще не награвся; розповісти про гумове колесо, що з хлопцями зірчанськими по ставку, як плот використовували – скажуть, що подібне це до Гришиного; говорити чи промовчати, вірніше мовчати «до останнього». Виручив же Сашка та усіх однокласників Віктор, що вже гумором своїм став серед них славитися. - Григоріє Петровичу, - мовив Віктор, - можна і я розповім. - Починай, - одержав від вчителя відповідь. - Ви мене пробачте відразу, тому що розповідь моя буде не дуже короткою. - Та вибачемо, - сказав, киваючи ще не сивіючою головою, Григорій Петрович. В його голосі вже відчувалося, що він «розгадав» Вікторові вступні зауваження, але вирішив «перевірити» свої психологічні припущення. Так це і сталося. - Одного серпневого вечора пішов я половити риби до зірчанського ставка, - з хитрістю у голосі, мовив оповідач. Клас затих, передчуваючи неабияку фабулу майбутньої історії. - Сиджу, вудку закинув. Вітерець хвилі гойдає. Водичка біля моїх ніг хлюпочеться. А рибка не клює. Поки-що на вудку не йде. Ще більша тиша у класі спричинилася. Кожний слухач думає: «Куди ж Вікторова розповідь йде». А він ще тихіше став оповідати, мов учні його співбрати по тій рибалці та співучасники якоїсь змови, про яку Віктор знає, а вони - ні. А здогадатися ні про що ще не можна було, тому що головні герої – нам ще невідомі. - А ж тут від першої бригади, що на узвишші, до ставка купа «бобиків» прямує. З десяток, не менше. Зупинилися невдалік мене. З кожного чоловік по три-чотири виходить. Всі доволі кремезні, як наш ... коваль ... дядько Панько, - продовжив він. Сашко тут здогадався, що ці «кремезні» чоловіки можуть стати головними героями Вікторового оповідання. Але як? - Єгор Іванович, а була якась нарада із усього району, а може й області, виходячи із однієї з машин, веселу команду подав: «Хлопці, кому жарко, роздягайтесь, тут водичка – клас». Мене за моїм заняттям запримітив. Підійшов. - Здоров, хреснику, то як улов?, - запитує. - А ніяк. Немає сьогодні риби. А оці, ваші купальники, й останню розлякають. - Егей, купальники, тут рибачок вудить, то далі до кручі йдіть купатися!, - з відтінком прохання, звертаючись до своїх гостей, промовив Єгор Іванович. - Ті, до яких він звернувся, дійсно, його послухали та до кручі відійшли, щоб там покупатися. Присів Єгор Іванович біля мене, лиш верхній гудзик на рубашці розстебнув. Я нижче до водички пересунувся. Вже мої ноги ледь не у воді. Тут у ставок перший гість опустився, потім другий: вже стрибнув, не роздумуючи. Мої ноги залило ледь прохолодною водою. Та, хвиля набігла, - думаю. Потім до ставка інші посипалися. Вже мої ноги змочені майже до гомілок. А коли остання четвірка з кручі, як по команді, до ставка стрибнула, то я вудку хутко залишив, навіть Єгора Івановича ненароком зачепив, так як по коліна вода прибула. А вода на водоспаді, що її із ставка виносить, так загуркотіла, що ніколи такого гуркоту я не чув. Останні його слова: «Якщо не вірите, то попитайте у Єгора Івановича», - були сказані у такому вирі дитячого й учительського сміху, що навіть вольове, мов із гранітної брили, обличчя їх шанованого вчителя сяяло веселкою. Віктор же робив вигляд, що це чистісінька правда, то не тільки не сміявся, а навіть з удаваною щирістю запитував своїх сусідів: «Ви що, не вірите?»
|
|
| |