Вітаємо Вас, Гость
[ Нові повідомлення · Участники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Форум » Наша творчiсть » Проза » Маестро вулиці Ромашок
Маестро вулиці Ромашок
Гліб2002Дата: Вівторок, 07.04.2015, 21:20 | Сообщение # 1
Offline
Рядовой
Группа: Пользователи
Сообщений: 13
Репутация: 0
Маестро вулиці Ромашок

Було це тоді, коли вулиця наша одержала від дітей цю красиву назву. А жителями були не тільки дорослі, а й купи дітлахів, причому в деяких родинах їх було не менше п'яти. Це зараз часто одна єдина дитина – єдина й радість.
Дядько Альоша із тіткою Анютою були серед тих щасливців, які мали дитячого галасу, що соняшникового сім'я на величезному соняшнику в урожайний рік. То батько найменшенькому – Мишкові подарував на день його народження гармонію, що назву мала незвичну: «Україна». Чи співуча була та вже гармонія, як Україна наша? А от що Мишко майстром й улюбленцем дитячим став, то це беззаперечно.
Кожного вечора, після того як кожний хлопчак чи дівчисько виконає буденну домашню роботу по господарству вулиця наповнювалася дитячим сміхом та галасом. І усіх чомусь тягнуло до середини вулиці, де Миша жив. Може тому - що середина, а може тому - що Миша...?
А все почалося ще вечора вчорашнього...
До бабці Федори, що жила під Кислою горою онучка Люда приїхала. Вона була така ж, як і наші дівчата: худенька, довгонога, і звичайно ж вродлива. Хлопці як-то засперечалися, чи бувають невродливі дівчата?. Толик, найстарший серед них сказав: «Молодих дівчат невродливих не буває, це тільки старі бабці - невродливі». А Сашко доповнив: «А найкрасиві – чужі, так як хлопці майже завжди з чужими одружуються.
- І неправда це, - мовила Люба, - мій батько одружився з матір'ю, що неподалік від них мешкала!
- Два снаряда в одну яму не падають, - помирив їх Толик.
Люда вийшла на Кислу гору, де купа сільських босеняк грала в різні ігри. Стала осторонь, а потім потихеньку й сама втягнулася. Бігала вона доволі швидко, так як Віктор, найбільш прудкий серед них, довго не міг її спіймати. Та, скільки мишці не бігати, а котик таки зловить. Набігалися, втомилися. Люда пішла до бабці, а хлопці роблять вигляд, що якраз біля її оселі у них центр розваг. Бігають, веселяться. Вийшла бабця Федора. На великій тарілці у неї шматки білої-пребілої паляниці лежать, олією политі та сіллю посипані.
- Хто хоче їсти, підходьте, - говорить. Хлопці залишили гру. Ніяковіючи переминаються.
- Хто перший?, - запитує.
- Я, - з легким ніяковінням, промовив Сашко, й узяв гарний кусень. Дякую!
- І, я, - загаласували інші. Через хвилину всі були з кусенями.
- Як із голодного краю, - говорив Віктор, наминаючи кусень.
- Сам такий, - в тон йому відповів Сашко.
Вийшла Люда. Всі повлазили на присьбу, так як кожний знав: Люда буде цікаво оповідати. А вони ніхто цього не вміли ще робити - навіть Толик. З величезними труднощами Сашку все ж вдалося вмоститися найближче до неї – поруч.
- Розпочну я казку, - промовила, - з того моменту, коли одна вродлива дівчина втратила коханого. Вірніше його за борги, що він витратив на будівництво своєї оселі, і у встановлені термін цей боргне віддав, ув'язнили до каземату фортеці, що геть бовваніла над їх містечком.
Дівчина, разом із своїми батьками й батьками коханого, працювала день і ніч, щоб віддати борг, та час йшов дуже повільно.
- На тобі от цю троянду, посади її у садочку біля колодязя, кожного дня поливай, і твій коханий швидше прийде, - дала настанову дівчині стара ворожка.
Виконувала дівчина цю настанову ретельно. Через деякий час троянда так виросла, що на сусідній город стала схилятися, а далі й до нового сусіда. Дівчина працює і поливає... Працює і поливає. Час плине. Вже троянда до фортеці виросла, по стінах фортеці вперто лізе. З усіх боків фортецю охопити хоче.

Нарешті це вдалося зробити. Товстішими становляться гілки троянди, все тісніше охоплюють стіни. Й нарешті фортеця не витримує, розсипається. Хлопець коханий виходить на волю... Кохання перемогло..
Змовкла Люда, а всі мовчать, ніхто не хоче цю тишу порушити.
Приємна тиша, яку своїми словами збудувала Люда.
- А може це не троянда, а праця дівчини стіни фортеці зруйнувала, - тихо запитав Сашко, торкнувшись її руки.
- Це ж казка, а в житті може й так, - задумавшись, відповіла. Інші питань не задали, а галасуючи й перебиваючи одне одного, запрошували й завтра вийти на вулицю.
- Не можу, завтра я їду додому. Бувайте!, - весело відповіла.
Частина гурту побігла по домівках, а Сашко з Віктором та Толиком залишилися.
- Давайте, хлопці, пограємо у гру, що «вантажити корабель» називається. На нього можна все класти, лиш назва кожного товару повинна починатися на одну і ту ж літеру, наприклад, «М». Зрозуміло?
- Зрозуміло, - закивали.
- Почнемо з Сашка...
- Макітра, - мовив.
- Миша, - продовжив Віктор.
- Муліне, - з гордістю промовив Толик.
- Маестро, - доповнила Люда.
Хлопці весело засміялися.
- Такого слова не буває, - заперечив Толик.
Сашко та Віктор мовчали, так як вони були молодшими й сумнівалися, що знають всі слова у світі. Мати Сашка колись говорила, що мова людська живе, як і люди. І навіть будуть такі слова, яких сьогодні ще немає. Сашко в це вірив і не вірив. Адже слова – не люди, вони ж не можуть народжуватися. А може можуть?
- Все ж, таке слово - є, - заперечила Люда, - а означає воно майстерну людину-музиканта. Всі згодилися, так як кожен із них був певен, що Люда знає все.
Тепер повернемося до Михайлика. Він якраз вийшов із своєю гармонією до гурту. Сів на саму верхню сходинку старенких східців, що вели до призьби. Сашко, як і вчора намагався бути біля центру уваги, та не вдалося. Ліда та Люба з обох боків швиденько закрили гармоніста від інших любителів музики. Та не біда. Миша так грає, що у будь-якому кутку вулиці його чути. Сашко це збагнув, коли давав кроликам ще років із два тому й почув приємні для вух мотиви.
- Вальс «на сопках Манчжурії», зіграй, - промовила Люба. Весь гурт приготувався слухати. Миша подивився на клавіші, для розминки розтягнув міха, а потім... полилася чудесна музика, що зачаровувала свою плавністю та розміреністю. І вчувалося Сашкові, що він серед хвиль на човні. Й хвилі на цьому водоймищі гойдають його так, що годі й заснути. Мабудь так його в дитинстві тільки мати колихала. А тут – музика.
Потім «страданія» в черзі для малечі вуличної були, навіть «во саду ли, в огороде» як сказав Мишко.
Кожного вечора, поки стояли погожі дні, концерт йшов по повній програмі. Аудиторія швиденько підростала, поповнювалася новими слухачами, по-сучасному Мишковими «фанами». І гармоніст не їв даремно батьківського хліба: все нові твори він розучував для себе та своїх друзів.
Люба щось зашепотіла Мишку на вухо. Сашко далеченько ж сидів, то як він свого вуха не гострив, нічого не вийшло. А так хотілося про цей секрет першому довідатися.
- А зараз буде маленька вистава, - весело промовила Люба, - виходячи на призьбу. Миша покаже клас, що вміє його гармонія. Я задам їй декілька запитань, ви уважно їх слухайте. Чи не збреше вона?!...
- Питання перше, нескладне: Чи вміє гармонія говорити, мов теля?
Миша розтягнув міха, й почулося : «Ме...е».
- Питання друге, теж доволі просте: Чи вміє гармонія говорити, мов корова?
Гармонія відповіла «Му...у».
Всі реготали, один Михайло мовчки, з ледь помітними ознаками дитячої гордості, тягнув міхи.
- Питання останнє, але головне: Чи вміє гармонія сказати слова «у нас на вулиці чудесний гармоніст»?
Михайлик засопів, погляд перевів на клавіші, мить подумав і його гармонія ці слова теж промовила. Сашко їх сам достеменно почув. Мов і не гармонія це Мишкова була, а звичайна людина. Голосом чим то схожа на голос діда Івана, що полюбляв хлопцям всякі історії-побрехеньки щовечора розповідати.
А потім Михайлова гармонія промовила це густим басом, ... а потім навіть писклявим дівчачим голосочком. Як у їхніх дівчат, що в ногах росли, а голосами все «не виходили».
Меж дитячій ейфорії не було. Навіть Люба почала на одній нозі крутитися. І закінчилося для неї це тим, що не втрималася й шувбовснула із присьби в озівки, які біля хати росли. Вся публіка реготала, Люба синець потирала, а Михайло так в цей момент розтягнув міхи, що всі зрозуміли про кінець сьогоднішньої вистави.
Анатолій, після невеликого перепочинку від сміху, поважно про Мишка сказав: маестро нашої вулиці.
Сашко з Віктором його зрозуміли і згодилися. Інші теж - може й не зрозумівши. Толик же веселій компанії після цього дослівно повторив слова Люди про значення слова, й гордо дивився на всіх, оминаючи погляди двох, які знали його таємницю.
 
Форум » Наша творчiсть » Проза » Маестро вулиці Ромашок
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:

До нас заходили
Учасники: