| Avtor | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 11:02 | Сообщение # 1 |
|
Offline
 Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| ВИСВІЧУЮСЬ ЛЮБОВ’Ю ДО ЛЮДЕЙ ...
(поетична стежина за творчістю Петра Сиченка)
Сценарій склала
Д.С. Нетреба, методист
по краєзнавству
ЦТДЮ ім. Д.Туптала
2 0 0 5р.
Вчитель: Дорогі друзі!
Сьогодні, в день народження нашого поета-земляка Петра Панасовича Сиченка, ми зібралися, щоб своїми серцями торкнутися струн його високої поезії.
І нашу стежину „Висвічуюсь любов’ю до людей” ми присвячуємо його поетичній творчості.
Ведучий: Петро Панасович Сиченко народився 20 листопада 1922 року в приірпінському селі Новосілках Макарівського району на Київщині в селянській родині: Дитинство сільського допитливого хлопчини було багате на дивовижні враження, коли відчуття пізнаються через соковиті барви природи рідного краю.
Земля моїх предків – непізнаний світ.
І роси її – що незвідані зорі.
Жаго моя вічна, живий мій нескошений цвіт.
Люблю тебе в щасті і в горі.
Ведуча: У цих теплих і щирих рядках висвічується синівська до рідного краю, оте святе почуття , що сповнює серце кожного з нас. Поетичні твори ветерана Великої Вітчизняної війни, сільського вчителя Петра Панасовича Сиченка мають природній художній смак. Його талановиті поезії викликають у нас радість і щем у серці.
Читець: Висвічуюсь любов»ю до людей.
Любові цій повік не відгоріти
Моїм нащадкам так би відгоріти
У полум’ї осмислених ідей.
Висвічуюсь любов’ю до землі,
Яка мене родила і зростила.
Не вже мені ніяка вража сила,
Настояна на підступах і злі.
Висвічуюсь любов’ю до добра
Що люди людям чинять щогодинно.
Живи у нім, кохайся в нім, Людино,
Обабіч нашого преславного Дніпра.
Висвічуюсь любов’ю до краси,
До стиглих нив і до садів у цвіті,
До Правди й Миру. Ти по всьому світі.
Любов цю, слово, чесно пронеси.
Ведучий: Ця поезія є своєрідним епіграфом до збірки „Відлуння”, що вийшла в світ у 1990 році. Вірші цієї збірки виражають сповідь пам’яті поета, його життєве кредо – любов до людей, до рідної землі. Чарівний світ його поетичних образів не лише в крапельці роси, а й в роздумах над проблемами моралі, пам’яті, минулого.
Читець: Які цікаві люди віджили,
Які уми, які таланти й долі!
Усе те залишилося на полі.
В краплинах поту й сумі ковили.
Усе те кров’ю вписано в ріллю.
Які сюжети, фабули і теми!
Можливо, у сонети і поеми
Ті болі й радості я згодом переллю.
А коли що...дивлюся на село.
І те що є, і те, що віджило,
Я співставляю, зважую щоденно.
Якщо колись в горінні творчих мук
Я трепетно візьму перо до рук -
Все розкажу правдиво й небуденно.
Ведуча: З щирою насолодою і відчуттям великого відчуття читаєш рядки поета, сповнені
шани і поваги до найсвятішого, що тебе оточує:
Читець: Я так люблю своє село,
Що навіть вимовить не смію,
Коли воно в цвіту було.
І в заметелецю – завію.
Я так шаную земляків,
Я так любив... Люблю й сьогодні
Безмежну мужність вояків,
Їх труд і думи благородні.
Вони тепло несли в душі,
Мечі кували й лемеші,
Любили землю , як і я.
Далекі чую голоси...
Свята поезія краси –
Моя натруджена земля.
Читець: Не розлюби, не кидай рідних піль,
Села свого не залишай ніколи.
Тут вперше скуштував ти хліб і сіль,
Тут миле все: Ірпінь і видноколо,
Бори, діброви, балки і яри,
Тут ти потрібен всякої пори,
І люди всі для тебе тут потрібні.
Ти пригадай: чи літо, чи зима,
Тут кожен шапку чи кашкет зніма –
То землякові честь, хвала і шана.
Куди життя тебе не поведе
Таких людей не знайдеш ти ніде,
Як тих, що має сторона кохана.
ВЕДУЧИЙ: Простою і зрозумілою кожному з нас творить поет колоритні постаті односельчан, рідних, друзів. Яскравими тонами змальовує близькі тому символи українського села, як верба і калина, жоржини і м’ята, вишневий садок і полин...
ЧИТЕЦЬ: Балки... Верби... На калині
Хміль звисає до криниці.
І ставок , що ставок на долині.
Весла кинули зірниці.
Човник місяця на вхилі...
Пряний запах жита й віки...
земле рідна. далі милі,
Я душею...ваш навіки.
Я не ходив чужою стороною
І за моря не торував доріг .
Мої були й остануться зі мною
Вишневий сад і сиводим’я стріх.
Пройшли літа і принесли обнову:
Стоять хати пид полисками блях.
До щастя йде крізь тишу полинову
Моя стежина у моїх краях.
Мені чужого й крапельки не треба.
У мене є блакитний плин ріки,
Землі доволі і доволі неба.
Тому й нащадкам стачить на віки.
Ярій, калино! Гомони раїно!
Дзвени, кринице, рублена до дна!
Тобі на долю, рідна Україно,
Цвіте неопалима купина.
Ведучий: З поезій митця ми знаємо, що його улюблене дерево – верба, а пора року – осінь.
Читець: З усіх дерев, які люблю я
З дитячих літ і до сивин,
Верба найбільш мене хвилює:
Ніяких, певне, в тім дивин.
Усе так просто почалось:
На річці верби, й біля двору,
І на шляху, що попід гору
Прославсь на Київ. Певне, хтось,
Як я, любив їх до безтями.
От і копав повсюди ями
І ставив кілля ряд у ряд,
Щоб і онук його по крові
До щему в серці від любові
Їх трипотінню був би рад.
Читець: Шепочуть на узліссі явори.
І синя даль пташиними ключами
Веде в полях розмову з орачами.
О, світлий сум осінньої пори.
Ти не минай самотнього двора
З дитячих літ у пам’яті зігріта
Пора грибів і бабиного літа –
Моя навік улюблена пора.
Диханням ласки серце обігрій
І ми з тобою тихо на світанні
У мандри вирушим по білому тумані
На павутинні сніжно-білих мрій.
Читець:Чи вам знайомий смуток осені,
Коли від рідної землі,
Ключем розкинувшись у просині
Летять на південь журавлі?
Чи вам болить, коли зі злоби
Вітрець затіє пересвист
І тихо, вінчаний жалобою,
Летить додому перший лист?
Не тужно вам, що ранні інії
Впадуть на айстри, як мана,
І небозводу строгі лінії
Закриє сніжна пелена?
З журбою радість обнімається
У дні надій і світлих дум.
Я бачу: в серце закрадається
Прозора туга, ніжний сум.
Аби все щиро... Бо окрадено
Без цього повністю буття.
Ці почуття навік закладено
У людський літопис життя.
Ведуча: Поезії Петра Панасовича прості і водночас глибокі, зрозумілі кожному з нас. У його поетичних збірках „Осіння зав’язь” і „Полинова моя печаль” яскраво звучить у віршах глибока любов до дружини Лідії Андріївни Міщенко, яка була єдиним супутником у його подружньому житті. Вдова митця передала нам чимало поезій, переписаних нею з рукописів свого чоловіка. Одна з них з надписом: „ Моїй коханій дружині”
Читець: В осінні зливи знавіснілі
Зникають в сивій далині.
Пташині зграї запізнілі,
А ми лишаємось одні.
Нам озеро – своя хатина,
А темний бір – наш тихий сад.
Печальна доля – самотина
У жовто-сірий листопад.
Вже на порозі – білі хвищі.
А ми немов на пожарищі
Своїх надій і поривань.
В натомі впали кращі роки...
Нам не зробить останні кроки
До плоду наших сподівань.
Читець: Пишно цвітуть жоржини,
Неба висока просинь.
Бліде чоло дружини,
Пасмами сиві коси.
Туга на серце давить,
Підупадає сила.
Видно, життя не бавить
Нас, моя люба, мила.
Перешуміли весни,
Дужі літа минули,
Все, що було чудесним,
В прірву життя пірнуло.
Холод зими – крижини
Журно віщує осінь
Бліде чоло дружини,
Пасмами сиві коси.
Читець: Хато, хижо, біло-сиза ятко,
Хто тебе любовно прибере?
Милий друже, крихітне звірятко,
Пам’ять серце кігтями дере.
До вікна схиляється жоржина,
Заглядає в шибку, як дитя.
В тиху вічність відійшла дружина,
В тужно-загадкове небуття.
За стіною дальне відголосся –
То чиїсь розмови і пісні.
Карі очі, паморозь волосся
Хай мені присняться хоч ві сні.
Хай мені, мов крила, білі руки
Ляжуть на чоло і на плече.
Хай зазнаю радості і муки,
Як сльозина душу пропече.
Ти з’явилась. Проспівали в парі
Тій далекій пісні в унісон.
Я прокинувсь... Де ж ті очі карі?
Сон жаданий... Але тільки сон.
Ведучий: Чимало поезій Петро Панасович присвятив світові інтимних почуттів людини. Його ліричні вірші про кохання огортають душу читача тісно і просто, справляють враження чистого лісового джерела в спекотний день.
ЧИТЕЦЬ: Кохання в серці бережіть завжди,
Як сонця світ і як зіницю ока.
Без нього так – як злаку без води,
Ціна якій незрівнянно висока.
Допустиш раз помилку у житті –
З літами серце болем обізветься.
Згубити щастя – легко на путі,
А повернуть не кожному вдається.
ЧИТЕЦЬ: Добре серце, як струна чутлива.
Тільки дотик – і вона співа.
Ти зі мною, дуже, нещаслива,
А воркуєш, бо душа жива.
І така дзвінка, як яворина.
Хай же буде світла твоя путь.
Поки наші душі на хмаринах
У далеку вічність відійдуть.
Читець: В нього ти не перша й не остання
І сьогодні навіть не одна...
І весняні росяні світання
Зустрічать йому - не новина.
Не ходи стривожена по парку,
Не шепчи про нього в забутті:
Він, як недопалену цигарку,
Кине десь тебе серед путі.
У його речах немало трунку.
Ті до вуст його не припадай.
Не даруй такому поцілунку,
Серця жар такому не віддай.
Юності, як вітру, не спинити...
Відлетять літа, як журавлі...
А тобі ще жити і любити,
І творити радість на землі.
Читець: У садку задухм’яніло м’ятою
За горою вечір догора.
Над старою батьківською хатаю
Серебріє трепетно зоря.
Не зоря до місяця схилилася
І в задумі стала край села.
То дівчина в річку задивилася,
За водою пісню посила.
Чи то любе серце зачаровує?
Чи до щастя горнеться душа?
До тієї пісні вечорової
Десь юнацька пісня поспіша.
Читець: Упав туман, мов сіра вовна,
І м’яко луки покриває.
Червона місяця підковка
На спині бору спочиває.
В клубки змотавши тишу ночі,
Вітри забули про зітхання.
Тремтить калина в сні урочім
І паленіє від кохання.
Ведучий: Його поезії густо заселені красивими людьми і красотами природи, яка проявляє себе не лише незавоні. Природа у багатьох віршах Сиченка, чуттєвого до краси,
виступає як складова людини, як щось невід’ємне від народу. Самовіддана праця поета висвічується у кожному рядку його віршів.
Читець: Своє багатство я не розгублю,
Воно в мені, воно завжди зі мною.
Я ним живу, я вік його люблю
Любов’ю світлою, земною.
Усе, що ти, Вітчизною, зберегла,
Мені передала у нагороду.
Я п’ю і не нап’юся з джерела
Історії мого народу.
ЧИТЕЦЬ: Здається, істина проста:
Не тільки слави, що в курганах.
Але чому ж це в наших ранах
Багряна кров така густа?
Чому пече мене щодня
Оте, що в надрах перетліло?
Воно ж давно переболіло
Вже болями сирого пня.
Та залишилось, певне, в генах.
Через віки передалось.
Тому і стигне кров у венах
Коли мене покличе хтось
В давно минуле. Полинами
Я повертаюсь в колись
І чую голос над ланами:
- Гляди, в путі... не помились.
ВЕДУЧА: Петро Панасович все своє життя віддав школі, дітям і творчості! Для нас лишив у спадок чудові вірші про вчителя та українську мову, він дуже любив і навчав дітей знати і любити рідну мову.
ЧИТЕЦЬ: Вчитель – це лікар душі.
Скільки вже літ, а в серці –
Вічно звучатиме він.
Не позабудь ніколи
Стежечки, що пролягла
На Ірпенем до школи
В центрі мого села.
Школа моя старенька,
Сум по тобі не мине.
Як найніжніша ненька,
Ти зігрівала мене.
Мудрістю і добротою.
Повнила душі малі.
Вашою простотою
Гордий, мої вчителі.
Вчитель – епоха ціла,
Сонячний промінь в глуші.
Медик – це лікар тіла,
Вчитель – це лікар душі.
Читець:
Як чую пісню, давню думу
Через віки, через літа,
Немає в серці місця суму,
Надія в ньому розцвіта.
О рідна мова солов’їна,
Незмірне щастя ти моє,
Живе тобою Україна
І буде жить, поки ти є.
Тебе „наречієм” назвали
Тебе калічили свої,
Тобою повнились підвали
І відрікались холуї.
Та ні укази, ні наруга
Тебе не вбили. Ти жила.
Була народу, як хоругва,
Як Божа заповідь була.
Такого мелосу у світі
Лиш пошукать. Та чи знайдеш.
Прості слова, та заповітні.
І барв у них, тонів – без меж.
Рости ж, моя прекрасна мово,
Вбирай все добре і нове.
У морі звуків рідне слово
Не загубилося, живе.
Ведуча: В нас в гостях поетеса з Рожева Людмила Михайлівна Поливач, яка добре знала Петра Панасовича, вчилась в нього творити, дружила і дружить з його родиною.
Вам слово Людмило Михайлівна!
(виступ Л.М.Поливач, вона читає свої поезії присвячені Сиченкам)
Ведучий: Спасибі вам, Людмило Михайлівно, за добрі слова про нашого доброго Петра Панасовича.
Всі, присутні в цім залі, торкнулися струнами свого серця до високих поезій нашого земляка. Думаю, найтяжчої праці ніж письменника чи поета – немає. Це не просто людина обдарована, це наша совість, наші очі, помисли, душа.
То ж нехай у наших серцях завжди буде таємничий світ поезії!
|
| |
| |
