| Avtor | Дата: Вівторок, 28.08.2012, 10:33 | Сообщение # 1 |
|
Offline
 Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| * * *
Які ще сходини долать,
Лише Небесний Зодчий знає.
Усі шляхи Він відкриває,
Нам пропонуючи зростать.
Нам, школярам своїм недбалим,
Могутнє підставля плече,
З Чола кривавий піт тече,
А ми щодня Йому сигналим
Про біль страждань, про ріки сліз...
Несамовитії волання
І немовлячі верещання
До Нього кожен з нас приніс.
Всетерпеливцю! Ти прости
Твоїм іще незрячим дітям:
Ми так воюємо зі світом,
Що не встигаємо рости.
Ми проростаємо із мук –
Твоїх, своїх і материнських
І нищимо себе і близьких,
Неначе колорадський жук.
Лиш жменька врожаю Твого
Із ниви, званої народом,
Политої кривавим потом
Небесного Отця мого...
* * *
Я в Тебе матиму прощення,
Всетерпеливий Отче мій,
За те, що черпала натхнення
З людських оманливих надій,
Шукала вишньої любові
В земних закоханих очах,
Паланням трепетного Слова
Я їх підносила в ночах.
До пристрастей земних спустившись,
Зігріти пробувала знов
Вогнем Твоїм мовчазну тишу,
Любов’ю кличучи любов.
Та чи прощу собі сама я,
Коли у дзеркалі Небес
Не відіб’ється, що коханий
Душею до Життя воскрес?
Любити – праведне мистецтво:
Щоб освітить його шляхи,
Я запалю свічу вселенську
З Твоєї, Господи, руки...
Канун
Канун… значительней События:
Сжимает холодом виски.
И двигаешься по наитию,
Ища протянутой руки.
Дрожит струна в груди так трепетно,
А сердце выскочить спешит.
И неуютно, неприветливо
«Готовься», – мне канун твердит.
Что ж, я пройду тебя, как водится,
Канатоходцем-храбрецом.
Событие к нулю низводится
Перед твоим, Канун, лицом…
Молитва за всех
Люблю вас, щедрые, голодные,
Вас – родовитые, безродные.
Люблю, красивые, невзрачные,
Многосемейные, безбрачные.
Молюсь за бедных и обиженных,
За оскорбленных и униженных,
За праведных и за страдающих
И злом на зло не отвечающих.
Мир вам и вам Врата открытые!
Судьбой не будьте позабытые.
Перед последней, грозной битвою
За вас я перед Ним с молитвою.
* * *
А вас Я никогда не знал,
Я только путь вам указал.
Вы в слепоте своей ушли
И от Меня, и от Любви.
Вы путь свой превратили в грязь.
Неверие теперь ваш князь.
Я одинокую звезду
На узенькой тропе найду.
Вот та, которую Я знал.
Тому, кто истинно искал,
Врата Любви Я отворю
И новую зажгу зарю.
Погляд у минуле
Цей вдячний погляд у минуле
Нам всім віднині — оберіг,
Щоби нащадки не забули
Народом пройдених доріг.
Коли ж роки чимдуж збігають,
Та важко Істину збагнуть,
Душа в минулому шукає
Шляхи щасливі у майбуть.
То чом же, звернений в колишнє,
Твій погляд молить у Небес:
Хоч трішки зазирнуть у Вишнє
І в ньому віднайти себе?..
Вечность
Слово то в колыбельной моей не звучало,
Когда я перед сном мою кроху качала.
Но она неизменно всегда вопрошала:
«Вечность, мама, что это за слово такое?» –
Все никак мне она не давала покоя.
Бесконечные цепи миров и планет…
Неужели такое поймет она? Нет.
Ей, наверное, нужен попроще ответ.
И тогда перед внутренним взором возник
Целый мною не познанный материк:
Как самой мне постичь эту скрытую бездну?
Как я крохе духовные очи отверзну?
Как, сама без пути, ей смогу быть полезной?
И когда моя кроха совсем засыпала,
Я на эти вопросы ответы искала…
Но однажды на выставке Мастера Гор
Засиял моей крошки разбуженный взор
(Здесь у Вечности свой зарождался дозор).
И у яркого с горным пейзажем холста
Удивленно она изрекла: «Красота!»…
Первый шаг к осознанию Вечности сделан
Через творчество Духа в человеческом теле.
Крізь Вічність
Я так довго живу,
Я вже все на цім світі спізнала:
І зелену траву
Я копитами коней топтала,
І у простір пускала
Убивчі отруєні стріли,
За собою лишала
Спустошення й свіжі могили…
Я згоряла на попіл
На вогнищах всіх інквізицій,
І душа, наче сокіл,
Вилітала у світ крізь зіниці…
Я хрестила мечем,
Та хрестило вогнем мене Небо.
Заливалась плачем
І усе повертала до себе…
Флорентійські палаци,
Істамбульські мечеті – я знала,
В піраміди Єгипту
Письмена потаємні складала.
Я золою пливла
В срібних водах священного Гангу.
І світилась зола
Фіолетово-синьо крізь Дангму…
Я так довго живу!
Я цей світ у собі розглядаю,
Через Вічність пливу
Й розумію – нічого не знаю…
Молитва за коханого
Які молитви ще підносити за тебе?
Які під тебе крила підставлять,
Щоб ти відкрив в собі те сьоме небо,
Щоб ти навчився думкою злітать?
Щоб страх правічний, наш клятущий ворог,
Зітерся з полотна твого життя,
Щоб ти, струсивши з «я» земного порох,
Зміг зазирнути в очі майбуття
Зроби ще крок моїй душі назустріч,
Не бійся відпустить із рук земне.
На небесах воно уже не мучить,
Бо там Краса у вічі зазирне.
Як ще молити, як іще просити:
Прийди, до серця свого повернись!
Лиш там є те, що встигли ми згубити.
Там віднайдемо втрачене колись
Забуте полум’я жертовного горіння,
Мовчазний труд душі на цьому вівтарі...
Молю у тебе, Господи, п р о з р і н н я
Коханому моєму на зорі!
Философия Света
Светолитие – слово какое!
Мне философ его подарил.
Наполняя понятие мною,
О моей он душе говорил.
А она, отвечая свеченьем,
Наполняла пространство вокруг,
Озаряя тебя вдохновеньем,
Мой прекрасный, единственный друг.
Светом сердце мое наполняя,
Заливала любовью твой дом
Светолития радость святая,
Осененная белым крылом.
Вспоминай эти крылья из детства,
Их свеченьем покрой суету.
Продолжай светолитие сердца,
Поутру прикасаясь к холсту.
Помощь путнику
Прилетаю к тебе,
Чтоб поднять твое сердце высоко,
Чтобы ты не боялся
В толпе проходить одиноко.
В нерасплесканной чаше
Несу я Небес откровенья,
Чтоб тебе подарить их
В прекрасные наши мгновенья.
Прикасаюсь на миг –
И огнем полыхаю небесным.
Так, наверно, рождаются
Вечные звездные песни.
Где сливаемся душами –
Новых миров зарожденье,
И указ нам – любить,
Продолжая Вселенных творенье.
Прикоснуться на миг
И поднять твое сердце высоко –
Вот зачем я живу
И по жизни иду одиноко.
Святые
Н.А. Мирошниченко
Рядом с нами живут святые
С ликом трепетной красоты.
Эти светочи неземные
Даже в святости дивно просты.
Их присутствие помогает
Видеть гордости самообман.
Их участие вмиг разгоняет
Многих наших иллюзий туман.
Взгляд их мудрый, исполненный света,
Открывает любые сердца.
Луч небесный, в тела их одетый,
Восхищенно струит от лица.
Среди жизни пылают свечами
И столпами света средь тьмы.
Терпеливцы, страдальцы сами,
Нас своими считают детьми.
Отдают себя жертвенно детям,
Светолитием мир восхитив:
Добрым – светят, недобрым – светят,
Чтоб избавить от тьмы, просветив.
Рядом с нами живут святые.
Не ищите их во дворцах:
Проходя через дебри людские,
Научитесь читать в сердцах.
|
| |
| |
