Ольга ЗОЦ. ПОЕМА ПРО ДІДА ЯРЕМУ.

[ Нові повідомлення · Участники · Правила форуму · Пошук · RSS ]

Сторінка 1 з 1
1

Форум » Творчicть наших друзiв » Книги друзів » Ольга ЗОЦ. ПОЕМА ПРО ДІДА ЯРЕМУ.

Avtor

Дата: Четвер, 17.01.2013, 23:42 | Сообщение # 1

Offline

Генерал-полковник

Группа: Администраторы

Сообщений: 1566

Репутация: 0

Сховалось сонце в виритій землянці,
Прикрилось тінню із розкішних лип,
Зоріло небо з хмарами у танці,
Сновида – місяць мов старезний схлип.
І дід Ярема літом у дублянці,
Свої кістки все вигрівав під скрип.
Згадалося йому, як новобранців
Війна забрала під родини крик.
Свистіли в заметілях вітрюгани,
Він був таким, немов у чаплі зріст.
Бліде обличчя, носиком гугнявив,
( до всього того – причепити б хвіст)
Та розумом не бракувало днища,
Тернистий шлях пройшов він по лісах –
(проповз на пузі ниви в пожарищах),
Не раз боровсь із смертю в болотах.
А то бувало думкою зарядиться
У рідний край – де хата й спориші.
Немов гвинтівка кулями розрядися,
Набоями забитої душі.
З ним загуляє липа злото-листям,
Бо медозбір минувся вже давно.
Вже забродило в ягодах іскристе
Із бузини захмелене вино.
Тільки тепер Яремі не гуляти –
Дитинство в колісниці відгуло.
Десь на подвір’ї порається мати
У згадці хлопця – наче й не було…
Немає часу, треба вибиратись,
Напевно ворог блудить по лісах.
Яка ж далека материна хата!
І страх поволі в серці зависав.
Мов чорні круки бомби над лісами –
Не раз йому доводилось вмирати,
Та плакати гіркими батогами,
Себе і долю Богом проклинати.
Петрові батоги гірчать і досі
Блакитними очима на землянку,
Коли обмерзли пальці на морозі
У заметіль холодну перед ранком.

Заледеніла кров в роздертих ранах,
Як завивала юга стоголосо
Голодною вовчицею світанком,
Мов зазіхання звірам і морозам.
Ховавсь Ярема з вітром в очереті ,
І сльози покотились, мов горох,
Коли почув німецькі кляті речі,
Над вухом прогарчало – «Хенде хох!»

Оскаженілі німці. Буря, вечір
І місяць закотився бозна де.
Лиш хлопець думав про рятунок-втечу,
Бо тільки в ній притулок віднайде.
Він проповзе іутече додому,
(пропише шлях, як на папері крок),
Бо вже давно чекав на нього Рома,
(старий учитель і сільський пророк).
А в голові туманілось від болю,
Коли до скронь впивалися тиски,
Фонтаном кров зривалася на волю,
Тоді якраз лишився він руки.
Немовби понесла його затока,
Майнуло все дитинство крізь роки.
Коли в Яреми витягали око,
Йому здалося, що вп’ялись дроти.
Хлопчину цілий вечір катували,
Хотіли допитати «де і як».
Сказав він німцю – «Вам цього замало?
Я хлопець із села, лише бідняк.»
Ярема знав, він – партизан, підмога, –
Давно вже ним заучений урок.
Не сколихнулась на душі тривога
На той повторний зведений курок.
І раптом вибух. Хлопець захитався
Стояв від смерті на один лиш крок,
Думками вже із матір’ю прощався,
Із хатою старою до дірок.
Мигтіла в оці мамина криниця,
Проплив у думці в жабуриннях став.
«Мамусю, мамо, дай води напитись»
Невже в останнє в пам’яті згасав ?

… Ярема повз між сосон посивілих,
В одному оці сіявся ладан
І серце билось горем перемлілим,
А навкруги… А навкруги туман…
Десь заскрипіла болем яворина.
Крізь сон відчув як колеться бур’ян.
Невже це хати?… Скиглила дитина…
Маленька церква, пахне десь ладан…
Ще довго жив своїми міражами,
Немов життя пройшов на безліч літ,
Поміж долин блукав, поміж ярами,
Поміж дерев Ярема яворів.
І біль закляк, і нагніталась втома,
Він не зв’язківець, так собі гонець,
Велика спрага, приповзти б додому,
Доки живий. Там правда. Хай їй грець!
Залебеділа, як лебідка, хата.
Тільки тоді відчув всьому кінець,
Як на порозі закричала мати,
Він відбивав в душі, мов сто сердець.
Уже пізніше, як зіп’явсь на ноги,
Дзвеніли в серці неповторні гами,
За край душі трималися дороги,
Петровими гіркими батогами.