| Alex | Дата: Четвер, 19.04.2012, 11:31 | Сообщение # 1 |
|
Offline
Рядовой
Группа: Пользователи
Сообщений: 1
| Історія одного дня
І. Вступ
Це було якраз 13 термідора! Якраз 13 термідора! Коли вся сволота ніжилася на сонці Ялти чи (дай би Бог) Сибіру, а може Кіпру. В цей же час за городами купка згуртованого люду відзначала якраз 13 термідора, чи то пак 14 термідора. Як не як, а місяць відпочинку від повсякденної проститутності, продажності і занехаяння. А вже 1018 років пройшло, як Русь хрестили, так би мовити, продали. С того часу так і повелося – міняти, продавати, руйнувати.
Велика Арійська раса третього Рейху (хоч і вона не досягла свого піку). «Союз нерушимый, республик свободных…» – та ж сама історія. Знайшовся якийсь… та грець з ним… Було якраз 13 термідора!
ІІ. Заступ
Було якраз 13 термідора. По широкому білому кабінеті ходив сивий, з розкішними вусами, чолов’яга, в білому френчі під горло, і покурював люльку. В кутку кабінету сиділа стенографістка і монотонно і беземоційно вистукувала по білому папері чорними літерами:
«Товариші! Друзі! Знайомі! Весь люд нашої Батьківщини! Годі терпіти знущання над нами, вашими обранцями! Натерпілися вже! Наковталися вже! Буде вже! Вже! О, вже чекають нас великі перемоги попереду! Я вже бачу, як сяє світло в кінці тунелю! (Дай би бог, щоб то був не потяг). Чіпляйтеся за мене – і я виведу вас! 40 років Мойсей водив люд свій по пустелі, невже я не зможу? Це ж всього 8 раз по 5. Та й годі! Ми – міжнародна держава! Освіта у нас – міжнародна! Демократія у нас – міжнародна! Правда у нас – міжнародна! Культура у нас – здогадайтесь – міжнародна! Міжнародність! Ми маємо бути там!»
Отак зі сторони глянь, як вони піклуються про нас, і аж жаль стає їх! Ви бачите – 13 термідора, вся сволота на відпочину, а ця – працює, все чогось старається! Ніби боїться чогось! А чом не боятися? Залишимось без між народності! Що тоді? Ми маємо бути там!
ІІІ. Міжнародність
«Ми маємо бути там!» – рішуче сказав Микола (швед за національністю), і стрибнув у двері метро, які вже майже зачинялися. Раптом, він уздрів вільне місце, і, з вельми задоволеним обличчям, по якому вже почала розтягуватись усмішка, сів. Вагон був полінаціональним. В ньму їхало багато турків, німців, євреїв (а куди ж без них?), казахів, індусів, албанців, французів, греків, росіян, поляків, сербів, чорногорців, угорців, тайванців, білорусів, англійців, американців, грузинів, японців, вірменів, китайців, корейців, молдован, гватемальців, кубинців, фінів, естонців, іспанців, португальців, чехів, тунісців, марокканців, алжирців, албанців, боснійців, італійців, румун, литовців, латвійців, болгар, македонян, норвежців та інших українців. Чи був присутній у вагоні інтернаціоналізм, Микола не знав. На проти нього сиділи двоє – фін та естонець, і про щось жваво розмовляли. Десь зліва чувся спокійно іврит, а справа шепотілося двоє на ідиші. Над Миколою висів хлопець в навушниках і нервово підспівував десь в такт нечулій музиці: «Don’t worry, be happy!!!». Раптом, десь у кінці вагону почувся жіночий крик. То знепритомніла індуска. Враз до неї підбіг імам (який щось тямив у медицині), а навколо зібрався вже натовп. «Все ясно! Ідіосинкразія!» – констатував імам. «Треба вийти із цього дурдому», – подумав Микола і натиснув важіль стоп-крана…
IV. Імітація
«… Стоп-крана в літаку немає», – повторював про себе юнак, вийшовши з кабінету психіатра.
Було 13 термідора, коли всі відпочивали на курортах (а деякі працювали, не покладаючи рук), в кабінеті керівника якоїсь там державної служби розгорілася цікава історія. По кабінету ходив сивий чоловік, геть лисий (кумедно), і читав щось з папірця, на якому синів гриф «Совершенно секретно» (залишився ще з «тих часів»).
– Тьху!!! І треба ж таке?
– Вчора знайшли (винувато)…
– Куди раніш дивилися?
– Прошу?
– Кажу: куди раніш дивилися? Очі свої вирячкуваті куди спрямовували? Ану, швидко цього папірця! Туди, де Макар телят не ганяв! Виконувати!!!
– Єсть!
Іч, гадина, чогось злякалася, прочитавши в тому папірці. А побільше
б таких папірців, та всіх вас туди, на гастролі до Сибіру, щоб і єврейському народові не снилась ваша мандрівка (40 років!!!)
Ха! Фламенко! Фламенко, ятебелюблю…
А, тьху його, піду ляжу, бо щось аж у голові розбехкалось. І до обіду вже близиться. 11 ранку, як не як…
V. Альба
– 11 ранку, як не як, скільки можна?
– Але ж я тебе кохаю, ти моє сонце, ти моя радість! Люблю я руки твої: вони пахнуть лаком червоного кольору, а очі – мізерні…озерні…о, зерна, о! Я вчора був на кладовищі (принаймні, мені так здалося), бур’яном твоя могила заросла. Може підемо? Приберемо. Разом. Так романтично… Тільки уяви собі: сонце пече, пестить твої груди, вітер віє в потилицю, грає твоїм карим волоссям… Уявила? Та й земля там тверда, і не росте вже нічого, крім бур’янів. Та і вони скоро вже того…гигнуть. «Союз нерушимый…» дайте хоч 2 зірочки героя. Легше, все таки, було б! одну зірочку я почепив би тобі на лоба. Красива ти, з зіркою на лобі… А другу зірку почепив би…та ні, не скажу. Але, все одно, повір мені, воно дуже гарно виглядало б.
Сьогодні 13 термідора, завтра 14, потім – 15… А чому не навпаки? Адже ніщо не є вічним. Скоро і нам кінець настане. І рахувати потрібно з кінця, з омеги. А ось і небо, блакитне, біле, по краях червоне, рожеве, твоє, наше, їхнє, всіх…
А в тебе є хлопець? Як його звати? Я з ним поговорю. І, може, в нас щось вийде з тобою; щось цікаве, вільне, схоже на кохання. Чи було в тебе кохання? Справжнє? У мене не було, здається? Не було… Здається…Чи то мені просто все так увижалось?..
VІ. Галюцинація
Чи то мені просто все так увижалось? Було, та й нема. Жило, та й здохло. І засмерділося уже. Ще б пак! Сонце он яке безжалісне. Пече, та й пече. Ні, не гріє, а пече. Цікаво, чи оце так і там, на Канарах? Мабуть, ні.13 термідора, як не як. А по дорозі пилюка крутиться, шепоче про щось полю, притрушує кульбабу. Еге? Еге!
Це було 13-го термідора. Якраз 13-го.коли всі ніжилися на сонці, купалися в смарагдовому морі. А вода морська піниться, злиться, облизує холодним пінявим язиком прибережний пісок. Лиже, і не знає, що десь далеко, там, Сибір підмітає старим сірим віником похмуре небо і чекає на нових гостей.
О, Жозефіна! Твій маленький закоханий карлик не зумів підкорити, підтоптати під свої короткі ноги Сибір і Тайгу. О, терпляча Єва Браун, твій оскаженілий кат з чорними маленькими вусиками не зміг прополосувати своїми літаками вечірнє і ранкове небо; не зміг втоптати він своїми «тиграми» землі Ярослава, Хмельницького і Грушевського. А як скрипіли зуби хана Чингіса (могилу якого і до сьогодні не знайдено), коли оскаженілі захисники з оселедцями били його орду. Били, та не зовсім вибили! Треба було сильніше бити. Або… Винайти б машину часу, та закинути моїм недосвідченим предкам атомну бомбу, декілька танків та пару літаків з ракетоносіями. От тоді вже, напевно, ситуація змінилася б!
VІІ. Припущення
От тоді вже, напевно, ситуація змінилася б! і було б, напевне, краще. І я виходив би в поле, нюхав би сонце, пив би небо, і кожного термідора їздив би на Канари. А там би не було вже різниці ніякої. Були б усі ми! А що, було б цілком реально. Гарно і привабливо. Уявляєш собі, взяв би тебе, і крутив би, крутив, крутив, поки б не знудило. А сонце таке жовте, наче…та ні, не схоже воно на…чи може? І було б смарагдове море в моїх очах, і була б гладенька галька (українка за національністю) під ногами. А он вітер гуде. Заплутався у дротах та й гуде собі. А на дротах опецькуваті горобці сидять – цвірінькають.
Я вчора був у твоїй кімнаті. Ти спала. Сопла, мов утомлений підліток. Я взяв би тебе, та мужності не вистачило. Я тільки поправив ковдру, підбив подушечку, сів біля тебе, притулився до твоїх вуст. Вони такі вологі, такі теплі, такі солодкі… А кольору блідого, невиразного, розмитого. Та я тебе кохаю, за все кохаю. За вуста, за каре волосся, за брунатні очі. І взяв би я тебе за дружину, моя Фламенко, та в тебе є хлопець. І ти кохаєш, мабуть, його. А я… А що я? Приходитиму до тебе вночі, поправлятиму ковдру, підбиватиму подушки, прихилятимусь до рожевих вуст і тихо-тихо шепотітиму: «Фламенко…Фламеночко…»
VІІІ. Марення.
Фламенко, Фламеночко! Невже ти мене не впізнала? Пам’ятаєш, ти мене називала… Пам’ятаєш? А я так полюбляв, щоб ти мене так називала. А ще ялюбив, коли мені дарують троянди. Білі, червоні, а тим паче червоні. Ти пам’ятаєш? Невже не згадала?
Автобус був переповнений і дві квітки зламалось. Пам’ятаєш? А ще ночі довгі, коли я боявся тебе. Коли я не зміг тебе поцілувати і тільки пригортав до себе. А ти втікала. Сьогодні 13 термідора. Вже рік пройшов, як ми розлучилися. Ти залишилась там, на березі кохання, а я тут, на березі спогадів. Фламенко, моя рідна Фламенко! Одного разу я зустрів тебе. І після того вже не зумів забути. Що ж ти робиш зі мною, моя Фламенко? Бачиш, он сонце вже сідає. Як не як 20 година вже. Вечір. І сутеніє вже. Чи то, може, в очах сутеніє? Та ні, годинник показує двадцяту. А хмари згущуються. Вони такі метаморфозні, такі таємничі, а водночас і нудотні. І хто їх вигадав? А ти вже двері зачинила. І все рідше-рідше ходять твої тіні. Все довше-довше чекати треба.
ІХ. Відступ
Все довше-довше чекати треба потяга в метро. Як не як вечір вже. І 13 термідора здає ключі од півночі 14-му. Мабуть і там, на Канарах, всі спати лягають. Чи це тільки в нас? А на вулиці прохолодно стало! І у вагонах їдуть якісь чеченці. І жодної знайомої пики нема. Їду, читаю рекламу. А спати так хочеться. Та що ж зробиш. Треба додому доїхати, бо, не дай Бог, засну – заберуть мене лягаві, посадять на привя’з і буду тоді гавкати на місяць, аж луною котитиметься по пустинній вулиці. Ні! Не засну! Не дам своїй збоченій уяві оволодіти мною. Я ж сильний! Сильний? Сильний… Хррррррррр…
– Гражданін, харе хропіть!!!
А хай ти тямишся! Марево тільки перебила! О, от і моя станція! Ще якась година – і я вдома. А ще можна і в автобусі поспати. Там вже ніхто не збудить. Там всі стомлені, і всі спати хочуть. І коли автобус переповниться хропінням, я заспіваю пісню про сірих вовків, що сивої ночі вкрали ягня. І як вони рвали його на шматки, і їли. Слава Богу, день 13 термідора вже майже закінчився!
Х. Заключення
День 13 термідора вже майже закінчився. Вже якась година і все. І настане час для іншого термідора, для іншого метро, для інших пригод. І будуть жити, і не знати, що далеко, десь там, на Сицилії, хтось ніжиться на сонці… День скінчився. Невблаганно цокає старий годинник, з потугою пересуває стрілки, хвилина за хвилиною, все ближче і ближче… Цок, цок, цок! Очі злипаються. У підсвідомості мчиться міжнародне метро. Оголошують нову станцію. Я нервово підспівую: «Don’t worry, be happy!!!»
І поки двері не зачинилися – у вагон входить, впливає, впорхує моя Фламенко. Така чудова, така ніжна, з червоними трояндами у руках, з ніжними очима, карим волоссям і зволоженими вустами. О, моя Фламенко! О, моя! Моя! Моя! Ф яка чудова зірка сяє в твоєму лобі…Таким блаженним сяєвом. А блакитний, трішки зеленуватий місяць, вплітається тобі в коси. В твої брунатні пасма. А он рожа цвіте, любистком та м’ятою люмінесцентною обвита. Мрій, моя весно, вінчана коханням! Мрій, моя уяво збочена!
Наливаю собі чаю! Ще встигну попити! Ще не північ! Всього декілька хвилин! Всього декілька ударів! А ніч така холодно-тепла. Спиш ти, а я мрію. Ковтаю гарячий чай, обпікаю собі піднебіння. І… Бом! Бом! Бом!... Північ… От і північ…
Це було 14 термідора! Уже якраз 14 термідора!
24. ІV. 2006 р. Олександр Бойко
|
| |
| |
