| Avtor | Дата: Середа, 13.11.2013, 19:06 | Сообщение # 1 |
|
Offline
 Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Що таке щастя?...
Щастя… Це, мабуть, те, чого усі прагнуть не залежно від статі, віку та фінансового становища. Проте кожен розуміє його по-своєму. Навіть одна й та ж сама людина впродовж життя змінює свою думку про щастя.
У дитинстві ти мрієш про нову іграшку, купу солодощів: у цьому ти вбачаєш щастя. Ти ставишся серйозно до своєї мрії та з віком розумієш її безглуздість… І після цього перед тобою постає питання: « У чому ж на справді полягає щасливе дитинство?» Саме в цей момент спогади, наче кадри з кінофільмів, пропливають перед очима. Тобі знову хочеться слухати мамину колискову, бабусину казку, татову пораду, хай навіть іноді сувору. І раптом ти ловиш себе на думці: «То ось воно щастя, ось воно ─ радість дитинства! Виявляється все просто: тато і мама ─ це і все, що треба для щастя». Ти хотів так багато, а, виявляється, треба так мало. Щастя поруч, щастя у звичайних речах, тільки ми вперто не хочемо його помічати. Хіба це не щастя просто прокинутися вранці живим і здоровим? Хіба це не щастя: просто бачити що сонце зійшло? Хіба це не щастя: просто зростати біля батьків, що люблять тебе? Хіба це не щастя?!
Якщо в дитинстві щастя здавалось чимось нереальним, недосяжним, то згодом ти розумієш, що щастя набагато ближче. Щастя ─ це просто жити.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Середа, 13.11.2013, 19:07 | Сообщение # 2 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Сповідь…
Знайшовши його, я назавжди втратила себе. Себе колишню, таку, якою мене знали раніше. Все частіше я замінюю реальність на мрію: тільки там я можу бути поруч з ним. Тепер усе змінилось… Світ перестав для мене існувати у колишньому значенні цього слова. З того моменту, як у моєму житті з’явився він, розум мій затьмарився, і я вже нічого не пам’ятаю, крім власного серцебиття. І мимоволі подумки я повторюю його ім’я, мов якесь закляття, так, ніби інших турбот у мене ніколи й не було. Не розумію, що зі мною відбувається? Все це нагадує передсмертну агонію: серце б’ється у шаленому ритмі, у висках пульсує кров, роблю глибокі часті вдихи, а повітря все одно ніби не вистачає, в очах темніє,здається ще трохи − і сил не стане навіть на ногах триматись. Ні, такого бути не може! Я, мабуть, збожеволіла. Що це? Сон на яву чи пекельна мука? Моя свідомість ніби потрапила в туман, я не розумію,що відбувається навколо… Хтось немов зумисне вкрив мої очі тонким, невидимим серпанком чи-то щоб мене захистити, чи-то для того щоб ввести в оману. Невидимий серпанок огортає мене якоюсь незрозумілою ніжністю, вселяє в душу почуття спокою, дарує іскорку надії… І водночас пробуджує в серці якусь незбагненну тривогу: і руки тремтять, і ноги підкошуються… Щоб це все значило?
Не знаю чому, не знаю навіщо,але знаю точно, що це все через нього чи то завдяки йому?...Ні, я нічого не знаю: я просто тону в цих очах та й годі! Ці два океани ніжносності просто взяли мене в полон. Він підкорив мене, не питаючи моєї на те згоди, а я здалася майже без бою. Та хіба можливо чинити опір цій безмежній чарівності, що так і вабить до себе… Я ж бо лише слабка жінка, яка не в силах приховувати свої почуття, не в силах мовчати, не в силах жити без нього. Він для мене все: цілий світ, ціле життя….Він ̶̶ сенс мого буття…. Заради нього я живу. Так, заради нього варто жити!!!!!!
Можливо, згодом я визнаю, що з життєво необхідних ліків, які рятували мене, він перетворився на мій наркотик. І, тепер, я не можу зрозуміти: «Це любов, чи залежність?». Розумію лише одне: він потрібний мені. Хоча, можливо, я до нього просто звикла. Я звикла, що він завжди поруч…Я звикла до його обіймів, звикла до його поцілунків…Так чи інакше, мені без нього не жити… Він і є моє життя. Кожна секунда розлуки з ним вбиває мене. Я вмираю… Вмираю, щоб знову ожити, зустрівши його.
Я знову змушена чекати……навіть незнаючи напевно, що дочекаюсь….але вибору у мене нема….Я чекаю його, так, як рослини чекають вранішнє сонце…я пербуваю в режимі очікування…Хоча, мабуть, давно вже час перезавантажити свій мозок, оновити програмне забезпечення, врешті-решт змінити налаштування…..
Але…..що??? Знову психологічна несумісність…
А серце, хоч воно й не машина, але всеодно може битись лише в одному ритмі…І коли цей ритм знайдено, решта вже немає значення…Ти починаєш жити на своїй хвилі, у своєму власному ритмі…І мелодія твого серця перекриває решту звуків навколо…Але серед сотні звуків так хочеться знайти бодай одну знайому ноту..А далі що??? Що, коли не знаходиш??? Тож у житті все можливо…адже, навіть найміцніший мотузок може розірватись, навіть бетонні мости й ті виходядь з ладу рано чи пізно…
Що ж…буває все, але так чи інакше: жити далі требе… Навіть, якщо дуже не хочеться… Просто треба знайти в собі сили, для того, щоб йти далі. Хоча, мабуть, здається, що сил ледь вистачає для того, щоб на місці стояти… Але не варто впадати у вітчай, адже завжди є вихід!!! Як на землю опустилась ніч, то це аж ніяк не означає, що світ поглинула цілковита темрява!!! На все є своя альтернатива… Сонячне світло можна замінити світлом ламп та ліхтар… Хай воно буде не таким яскравим, як денне світло, але те, що речей, які не можна замінити, хоча б частково, не існує ─ це очевидно… Так само і з людьми… Хтось іде, хтось інший приходить… Ось так і життя проходить повз нас....
Як кажуть: «Життя театр, а ми в ньому актори»… Але здається в цьому театрі я тепер лише глядач… І мені вже маже немає на що сподіватись…. А інколи так хочеться забути хто ти… хочеться забути яке у тебе призначення… Так хочеться почати все з початку… І знову вийти на сцену…. Так, саме так!!!... Хочеться знову подзвонити йому…знову сказати цю банальну, але до болю знайому фразу: «Люблю тебе…» Хоча це вже нічого аж ніяк не змінить, адже в моєму контексті ця фраза втратила будь-який сенс… Байдуже!!! Я скажу!!! Хай навіть слова мої знайдуть своє відлуння лише на порожніх вулицях міста, так і не достукавшись до його серця… Він має знати… Я не звикла виконувати другорядні ролі!!! Краще вже лишитись за лаштунками… Хай як буде боляче споглядати звідти як твою роль грає хтось інший… Та все ж…це вибір режисера і він його зробив, і я свій вибір зробила…
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Середа, 13.11.2013, 19:08 | Сообщение # 3 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| ***
Я вірю: все не випадково ─
Хтось передбачив хід подій.
Ти не сказав іще ні слова…
А я вже знала, що ти мій.
І ось, зустрілись наші очі,
Мої з твоїми віч-на-віч…
Тепер я бачу їх щоночі,
Та зрозумій: не в цьому річ.
Без них мені тепер не жити,
Тепер без них вже «я» не «я».
Цього не можу я змінити,
Бо ти для мене сенс життя!
***
My happiness so close to me.
I’ve never thought that it would be!
But dreams come true! And I’m not sleep.
My heart is your, you are my ship.
Without you life isn’t full.
You are the best my beautiful!
That’s only step before stars
“Happy or not?” ─ it’s in your arms!
You may to go? You may to stay:
It is your life, it is your way.
Before the day make your choice…
You have to know: “I need your voice,
I need your eyes, I need your leaps,
I need your smile, I need your kiss,
I need to feel your heat in beat,
You are my only, that I need!”
«Он…..»
Он убил тебя всю без остатка,
Он за душу твою заплатил.
Остальное возьмет он бесплатно,
Никогда он тебя не любил.
Он привык получать то, что хочет,
Он себя только любит, поверь…
Ты ему не нужна, между прочим,
Ну а ты будешь плакать теперь…
Он убил тебя всю без остатка,
Он пароли твои изучил…
Для него ты давно не загадка,
И тебя он давно позабыл.
***
Неужто это только роль???….
И были все слова пустыми???
Мою любовь сменила боль…
И чувства все опять остыли…
Неужто я опять одна?…
И в сердце только раны снова?
И я опять схожу с ума…..
Я не могу сказать ни слова…
Я просто верить не хочу,
Что это все опять со мною……
Любовь уходит…. «Почему???»
«Ты просто был моей мечтою…..»
***
Так надоело вновь гореть надеждой,
И ждать: « Когда же снова он придет?»
А я хочу, чтоб было все как прежде….
Но время так бессмысленно течет…
Так день за днем в режиме ожиданий ─
Я вновь ищунадежды тонкий след…
Я жду опять…я жду твоих признаний.
Да только вижу…смысла в этом нет.
Воспоминанья проплывают мимо...
И жажду снова нечем утолить….
Я буду жить!Пока мне боль терпима!
Пока могу я по земле ходить!
***
Скінчилось все: раптово й без емоцій,
Одразу ставши на свої місця.
Ось було літо, а тепер вже осінь…
Назавжди роз’єдналися серця.
Лишити все без змін ─ не маю змоги…
Щось змінювати ─ теж не маю сил…
І де тепер шукати допомоги?
У кого попросити мені крил?
Ні…як є, то так уже і буде.
Убитий птах ніколи не злетить…
А час мине, і він мене забуде,
Із іншою знайшовши щастя мить.
Можливо, так обом нам буде краще,
Та тільки серце все одно болить.
Як є, так є…Не буде вже інакше.
Нічого вже не можу я змінить…
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Середа, 13.11.2013, 19:08 | Сообщение # 4 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Вечоріє… На небі вже почали з’являтися перші зірки. Спочатку вони були блідими і ледь помітними, потім вони почали яскравішати, від чого здавались ще більшими. На землю опустилась ніч… Раптом все покрилось густим серпанком туману, в ньому важко було щось розгледіти, та не зважаючи на це, я продовжувала мрійливо вдивлятись у вікно. Поряд не було нікого, лиш зорі холодно та байдужо мерехтіли у вікні своїми яскравими вогнями,які аж засліплювали очі своїм промінням. В душі було так пусто, так порожньо, неначе хтось відірвав від серця шматок, пронизавши все тіло холодними колючками. Мене оповила мовчазна порожнеча, і хоч серце стискалось від болю, та я не наважувалась розірвати німий холод, в міцні обійми якого я потрапила. Усе навколо здавалось таким самотнім, покинутим. І від цього, порожнеча, що жила в мені ще дужче рвалась на зовні, і мені здавалось: ще трохи і вона таки прорветься… і виллється у нестримний крик. Мені хотілось закричати, закричати на весь світ… Але ні, ні я не могла:я пообіцяла мовчати. Та крик рвався на свободу, і мені вже не сила було його тримати: він пручався, немов спійманий метелик, що тріпоче крильцями. Я вже з останніх сил намагалась стримати крик, але… але не втримала. Крик пролунав, сумною мелодією, та тільки у моїй душі. Ніхто не чув того крику, та й навряд чи почує… Я буду мовчати, не порушуючи німої пустоти, я буду мовчати…
|
| |
| |
| Норман | Дата: Четвер, 21.11.2013, 18:16 | Сообщение # 5 |
|
Offline
Рядовой
Группа: Пользователи
Сообщений: 6
| Оксані Лисицькій. Дякую і... я буду мовчати....
|
| |
| |
