ПОЕТ – ЦЕ КРАЙНІСТЬ…
|
|
lebidka | Дата: Субота, 28.01.2012, 22:23 | Сообщение # 1 |
Offline
Лейтенант
Группа: Перевірені
Сообщений: 46
| 1. Мудрий листопад у вікні Про журбу шепоче мені Виє вітер – розлючений звір Каже свистом: “У кохання не вір”. І душа догора, як свіча, Закипає в сумних почуттях, Серце крається і на очах Вивільняється скований птах. В нім існують, обнявшись крильми Віщуни: алконост і сирин - Світла радість і темна печаль Розтинають душевний рояль.
2. Поет – це крайність: жарт або печаль, Натхненник - спів, або нестерпна мука. Конаючий розладнаний рояль, Або незвичні гармонійні звуки.
|
|
| |
lebidka | Дата: Субота, 28.01.2012, 22:24 | Сообщение # 2 |
Offline
Лейтенант
Группа: Перевірені
Сообщений: 46
| вовки в овечих шкурах, Хлюпоче відчай, хоч зайдись плачем, Надії замерзають в кучугурах, Ячить в душі непогамовний щем.
Господь попереджав, а я не чула – Манив теплом сирен солодкий спів, Запізно фальш в тій музиці відчула, - Над головою вже регоче грім.
Один із перших, майже вже дорослих, Іще не пережитих мною гроз, Таких болючих і, як лезо, гострих, Але попереду ще їх апофеоз.
*** Ох, поліські ліси, ви язичницькі чари Розплескали під неба бентежним свічадом. Карі сосни, чорниці блакитноокі, Білокорі берези, ялини високі... Чи ще вас лісовик береже до світання, Чи живе ще з природою наше єднання?
*** Перетреться, переплавиться Все почуте і побачене Тільки спогадом зостанеться, Випадком непередбаченим. І обернеться дорогою – І тополями, і соснами, І молитвою дуже строгою Що настояна слово-росами.
Прості істини Страшні помилки лиш на перший погляд – Це кращі ліки від усіх недуг. Як ще життя з тобою заговорить, Коли навколо безупинний рух.
Ми часом помиляємось, як діти, Для всіх єдиний спосіб пізнання По-справжньому довкілля розуміти, Тож прозріваємо – щодня.
*** Не так багато в цьому світі зла – Добро ще є, і зветься добротою. Інакше як би ще земля могла Крутитись за спіраллю світовою.
Коли потьмариться, втомившись, день І відболить вечірньою росою, Здійметься птахом місяць молодий І оленем прийде до водопою.
*** Я не страждаю, бо люблю самотність Вночі у нас з душею тет-а-тет Вона знаходить нетутішні звуки. І розмовляє мовою комет.
*** Не страшно вмерти – прикро існувати, Коли живуть духовні злидарі, Лукаві нелюди...Щоб відібрати В майбутнього дитинства вівтарі.
|
|
| |
lebidka | Дата: Субота, 28.01.2012, 22:24 | Сообщение # 3 |
Offline
Лейтенант
Группа: Перевірені
Сообщений: 46
| *** Шумує вік, немов потік Вирує шалом бистрина, Коли виходиш за поріг, - Усе навколо – дивина.
Ще не обтертий камінець, Такий природний на землі, Але в потоці накінець Він, як плескачик на столі, Аж доки викине в пісок Його розгойданий прибій, Де безліч зморених кісток Пройшли період пишних мрій. Щоб стати тим же кістяком Звичайним порохом земним Так, ти – місток, хиткий місток Поміж небесним і земним. Шумує вік, немов потік, Вирує шалом бистрина Все перемеле грубий тік, Збурунить світ в очах до дна. І не твоя у тім вина, Що сонце іноді пече, Що вітер спрагло шелестить, Що град усе це посіче. Бо світ – це торжество життя, Яке буяє і шумить, Приходить пізно каяття, Коли в піску кістяк лежить... Розмірений потік часу Дере озвірений прогрес, Несіть у жертву ковбасу, Раби, байдужі до чудес! А ми несімо на алтар Тарелі світла і добра Щоб терпкий, сонячний нектар З зернят любові проростав.
*** Під ногами поохує сніг, Неба сірого тінь сумовита, Силуетом вільшаним застиг Понад берегом вітер.
Грають небо й земля в доміно: Білі плями на темному лоні. У ріки потемніле вікно Заглядають загнуздані коні.
Очеретів іржаво-рудих, Щось так сухо іржуть вони нині. То колючий від холоду сніг Укриває їм спини.
Сіра велич похмурого дня Тягне хмар посірілі вагони, А під ними іржава стерня, Мов юрба на пероні.
*** Надійде час знімати маски, Тоді побачим корінь плоду, Знайдеться суть і цеї казки, Побачим дно крізь мутну воду,
І може радість, може смуток Прийде на зміну сподівань, Та досвід – головний здобуток Поляже у основу знань.
|
|
| |
lebidka | Дата: Субота, 28.01.2012, 22:25 | Сообщение # 4 |
Offline
Лейтенант
Группа: Перевірені
Сообщений: 46
| Зневірившись, стаєш порожнім, Немов зійшов на манівці, Тріпоче серця птах тривожний, Затиснутий в чужій руці, От-от на місиво розчавлять, І доберуться до тепла... Хтось так уперто долю править Надщербленим шматочком скла.
*** Не плач, же душе, сльози – то занадто. Нехай собі плазують по землі, Ці покручі переживань не варті, Бо ми з тобою в долі на крилі.
*** І геніальні, як у всі віки, І недосяжні, і – до болю різні, Пульсує думка кров'ю крізь роки Через невидимі прожилки книжні.
І неземні, бо небо і земля З'єднали нас в бурхливому потоці, Та слід стрімкого диво-корабля Втрачаємо на кожнім кроці.
А часу невблаганна бистрина, Насичує піснями всі століття, І венами струмує аж до дна І до вершин – чи Вічності, чи миті.
|
|
| |
Avtor | Дата: П`ятниця, 03.02.2012, 22:33 | Сообщение # 5 |
Offline
Генерал-полковник
&&?>
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
|
|
|
| |
lebidka | Дата: Понеділок, 06.02.2012, 15:20 | Сообщение # 6 |
Offline
Лейтенант
Группа: Перевірені
Сообщений: 46
|
|
|
| |