|
Моя ріка ще в море не ввійшла...
|
|
| lebidka | Дата: Субота, 28.01.2012, 22:26 | Сообщение # 1 |
|
Offline
 Лейтенант
Группа: Перевірені
Сообщений: 46
| Моя ріка ще в море не ввійшла,
Вона збирає сили для розливу.
Крило збирає крапельки тепла
Для юного, пронизливого співу.
Це тільки паперовий корабель,
Ще дерево рукам не піддалося,
І ще веселий, безтурботний ельф
Танцює у тюльпановім волоссі.
Йому ще вчитись покоряти небеса,
Його душа не уявляє зовсім лиха,
Гартує тіло вранішня роса,
І сивий гном буркоче тихо-тихо:
“Душі моєї вже зів’янув цвіт,
Весняні сили осінь відібрала...”
До молодого усміхнувся світ,-
І гном заснув під сніжним покривалом.
|
| |
| |
| lebidka | Дата: Субота, 28.01.2012, 22:27 | Сообщение # 2 |
|
Offline
Лейтенант
Группа: Перевірені
Сообщений: 46
| Перший сніг
...І випав сніг, неначе біле пір’я,
Залишене на згадку про птахів.
Уранці вийшла з хати,
І не впізнала світу! –
А де ж подівся жовтий,
Ласкавий дим беріз?
На білім полі снігу
Чорніють пальці віття,
Холодний пух з розбігу
Вкрива їх краплі сліз.
Ворушаться сніжинки,
Неначе біле пір’я
Зіщулилася хата,
Перекосився хлів...
Залишили подвір’я
Ключі птахів крилато,
Лиш пір’я килимами
На згадку про птахів
***
Дерева аж притупують на місці,
Ховають руки в сніжні рукави.
Лежить земля іскриста і врочиста,
Вся у ворсинках сивої трави.
Діалог
Хай же Любов оживляє серця!
Чисте натхнення оновлює душі
Щирі, по вінця, ідуть до вінця.
Досить топтатися – зрушуй!
Днесь розчиняється Брама Дощів,
Сонце стає на побиті коліна.
Чом раптом вигляд твій так задощів?
Вийди із кола, людино!
Пий! Нескорима жаго пізнання.
Їж! Та не стерво – незаймане тіло.
Йди! Та не колами й не навмання,
Не зволікаючи, сміло!
Мить розцвітає і гасне щодня.
Чом же у тебе нещирості маска?
Істина ж – світло, Любов, а знання –
Казка.
Вся гіркота - у надмір'ї смаку,
Сіль – не солодка, а рани лікує.
Злидар у Дусі в пилу на шляху –
Чує.
Ти розчиняєш замріяну вись –
Я розчиняю занедбані душі.
Час твій надходить, прошу, роздягнись –
Нуж-бо!
Страх – перепона для щирих мостів.
Вже проминула повчальна поразка.
Серденько, вивільни схований спів,
Вийде, будь ласка.
Ось і розкрилась бутоном живим,
Радість цвіте на щасливому личку.
Прошу у коло поважних братів,
Люба сестричко.
22.08.05
***
Випадаєш з життя, як обірваний, зжурблений лист,
І несешся, як пил, по холодних підошвах асфальту,
Прийде час – і оголить дерева сумний падолист,
І не схочеться вранці відкрити для світла фіранку.
Враз обступить задушливий морок розкудланих днів,
Сірий безлад життя понесе по незримому колу,
І заплаче-затужить струна у полоні холодних вітрів,
В нерозрадному розпачі впавши до самого долу.
***
Струни бринять мукою хвиль,
Плескотом б’ються у береги,
Шумом морським тисячі миль
Можна за мить переплисти.
Б’ється об мур чайка морська, -
Брат у неволі, цар висоти,
Стиснули пута брата орла
Краще б було розіп’ясти.
Думкою – вверх, крилами – вниз,
Стогне без слів клекіт гірський,
В тіло вповза холоду слиз,
Жити – дарма , каменем - вниз.
Крук нас шука, Правда – гірка –
Думка ячить болем душі:
“Гей, спотикач-правдошукач,
Де воно є – Сонце мети?”
Крилами – вверх, думкою – вниз,
Кряжем гірським в шелест трави,
“Будуть іще гори і бриз,
Краще вогонь в серце впусти”.
|
| |
| |
| lebidka | Дата: Субота, 28.01.2012, 22:28 | Сообщение # 3 |
|
Offline
Лейтенант
Группа: Перевірені
Сообщений: 46
| ***
Білий сніг непройдених доріг
Мерехтить незіграним майбутнім.
Ти зі мною, добрий Оберіг,
Вірний сторож клопітливих буднів.
Витрачаю віри ніжний шовк
В невиразній темряві блукання,
Безліч переміряла обнов,
Та вони чомусь не для кохання.
***
Твоя тінь десь тут поруч, а я – сама.
Ген праворуч, ліворуч – лежить зима.
Розкуйовджена думка плете рядки,
Десь малюють пастелі, і в’ють вінки,
А мої акварелі – німі казки.
Ти, наївносте хвора, мене облиш.
...Бачу, як ти говориш, і як мовчиш,
Руки, плечі і губи – їх сіть густа,
Поцілуй же, мій любий, німі уста...
В мовчазних мемуарах нема вогню –
Я провина і кара на дні жалю,
Я загублена думка високих слів,
В часовому малюнку згубились дні...
- Ти пробачиш?
- Не знаю. Доп’ю – скажу.
...Я очима вбираю твою межу.
- Написати? - Навіщо лякати мить?
- Хай признання у вічність
Без слів летить.
Зустріч
Як ти змінився... Ти мене змінила.
А ти така ж... Тобі здається, милий.
Така ж…Та ні. Я знав – ти сумувала.
Здогадливий... У мене сліз не стало
Тебе зустріть... Ти все-таки любила,
Хоча нещедро дарувала крила.
...Тепер навік разом? Так, моє серце,
Давно вже нічия у нашім герці.
***
Пташиний спів зачарував слова.
Душа розкрита до глибин космічних.
Її так щедро ніжність полива,
Що просто неможливо не розцвісти.
В прозору даль ріка стрімка біжить...
Зі мною зараз розмовля природа.
Тремтить струна, як гілочка верби, -
Її проймає сонячним акордом.
***
Маленьке чудо в нас серед зими –
Метелик на холоднім підвіконні,
Йому, як всім, не вистачає сонця,
Та в даний час його прихисток – ми.
Чому це він прокинувся невчасно?
Мабуть, його зігріло наше щастя,
Яке уже нікому не піддасться,
Бо розтопило криги оксамит.
***
Так, дуже важко. Так, душа болить,
І хочеться тікати якнайдалі.
Та я не зраджу наш прекрасний світ,
І наші небуденні пекторалі.
Бо ти – мого життя безмежна мить,
В якій усе найкраще відбулося.
І тільки Муза іноді щемить,
Коли душа терпіння в Бога просить.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Субота, 04.02.2012, 21:57 | Сообщение # 4 |
|
Offline
 Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| 
|
| |
| |
