| lebidka | Дата: Субота, 28.01.2012, 22:29 | Сообщение # 1 |
|
Offline
 Лейтенант
Группа: Перевірені
Сообщений: 46
| “Люблю” – ненароком сказала душа,
І раптом відкрилася до серцевини,
І морок журби вже її полиша,
І серце збивається кожну хвилину.
І я вже біжу в снігову заметіль
Вишневого диво-казкового цвіту,
Й не можу знайти вже ніяких зусиль,
Щоб опір чинити.
Все ближче хвилина сподівана та,
Все ширші стають недовірливі очі...
Це паросток світла в душі пророста,
Це ніжність нечувана в серці хлюпоче.
|
| |
| |
| lebidka | Дата: Субота, 28.01.2012, 22:30 | Сообщение # 2 |
|
Offline
Лейтенант
Группа: Перевірені
Сообщений: 46
| ***
А небо сповідалося дощем,
Віддаючи землі гірку спокуту,
І вітер шарпав крилами плащів,
Примушуючи їх політ відчути.
Сварилися розсерджені громи,
Тріпало кленам кучеряві шапки,
А я шукала ключик потайний
Від серця світу – у його нащадків.
Він все губився в зв’язці мовчазній,
Від нього на пів-кроку відставала...
І от знайшла і впевнилася – мій...
І так уперше почуття пізнала.
Що сталося, уже не загасить,
Тріпоче серце, наче у полоні.
Бо коли душі з’єднує Господь,
То ще міцніше з’єднує долоні.
***
Усе в житті не випадково,
Але й не довго до біди,
Коли потрібні видноколи
Вкривають сутінки води.
Коли скрипаль у переході
Гвалтує скрипку мовчазну,
І може при любій нагоді
Відтяти Вічності струну.
“А що їй станеться, ледачій?
Не хочеш хліба заробить?!”
Спитала я : “Ти завжди плачеш?”
І несподівано, за мить
Почула тихий, ніжний голос:
“Недоля – Піснею пісень,
Та вже немає Соломонів,
І я вже котрий рік і день
Плачем плачу за всі образи,
- А де ж твій Паганіні?
- Спить, загублений в високих фразах,
Йому нічого не болить.
Гордує глянути на мене,
Із діфірамбів живопліт...
Ця жирна гусінь ще зелена,
А вже й не мріє про політ.
“Предвічний сон”, “немає змоги”,
“Не має сил”, та й просто – слів.
Він ще існує перед Богом,
Але давно уже без крил.
***
Розбите небо на асфальті
У скалках відбиває світ.
Каштани, поруділі від дощу,
Про літо згадують.
Дрижать листочки кволі.
Мов свічу,
Торкає вітер крони величаві.
Йду, теж торкаю поглядом
Осінні акварелі,
Всміхаюсь і мовчу, як менестрелі,
Вдивляюсь в тихе озеро небес
Його пастелі
По-літньому ще так палахкотять
Теплом плодів достиглих…
8.09.07.
Вода
Душа живого часоплину
О, всюдисущний Дух життя,
Будь-де прокладуєш стежину,
Струмуєш, як серцебиття.
Вода – бурхливо-вічна сила,
Ти з іпостасі небуття
В утробі ще заговорила
І принесла у світ життя.
Непереривна пуповина,
Неперерізана ножем,
Чумацьким Шляхом посивілим
Слов'янським кільчишся вужем.
Поміж сузір'їв стародавніх
Розлита сивина епох,
А в сонцепроменях витає
Прадавнім голубом Дажбог.
Між часовими берегами
Струмує вічності ріка,
Сповита вічними думками,
Вона завжди жива й стрімка.
Чарує-вабить світлоблиском,
Що міниться в душі – роки,
І, наче зоряне намисто,
Спадає з Божої руки.
***
…Шукати радістю освітлені дороги,
Бороти втоми затяжне крило,
Але назавжди – до живого Бога,
Хоча туди вже й думку замело…
20.11.05.
***
Піднятися з колін і слова не сказати
Про той гарячий біль, що всерці клекотить,
Хоч більше всього прагнула літати,
Але все далі бажаний політ.
Бо втрата часу – як життя – найтяжча,
Як рана незагоєна, болить,
Неначе чую голос: "От ледащо,
Отак усе життя своє проспить".
24.11.06.
|
| |
| |
|
| Viktoria | Дата: П`ятниця, 10.02.2012, 16:50 | Сообщение # 4 |
|
Offline
 Сержант
Группа: Пользователи
Сообщений: 28
| Нажаль не вмію так писати вірші! Молодець! 
|
| |
| |
