Вітаємо Вас, Гость
[ Нові повідомлення · Участники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Форум » Наша творчiсть » Ваші вірші » Літконкурс до 265-річчя Івана Бондаренка (Всеукраїнський конкурс увічнення пам'яті ватажка козац.руху)
Літконкурс до 265-річчя Івана Бондаренка
AvtorДата: Понеділок, 05.03.2012, 15:27 | Сообщение # 1
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
Паша Ґран
(Астафьєва Парасковія Прокопівна)
с. Леонівка, Макарівського району
Київської області
08073
Моб.:( 095) 241 64 94
(066)137 32 55

Паша Ґран
Зацвіли під тином ружі...


… Гайдамаки
Гуляють, карають;
Де проїдуть – земля горить,
Кров’ю підпливає.
Тарас Шевченко «Гонта в Умані»

У липневу ясну ніч в небі місяць й зорі,
Риба золотом блищить у воді прозорій.
Пугач на сосні лякає, мишка потай низом.
Два вершники на галяві затріщали хмизом.
« Прощай, брате Бондаренку, чи стрінемось знову?»
« Прощай, старший брате, Гонто!Спинимо розмову,
Бо сонечко красить обрій і день уже близький —
Повезу уклін дружині, панночці Струтинській!
Та й давно мене чекає весь гурт гайдамацький,
І побратим, друг найліпший Нечаєнко хвацький!»
*
Сходить сонце, зорі тануть, наче сльози, з неба.
Йти від Гонти Бондаренку виникла потреба.
Осінилось хрестом правди чоло гайдамака,
Від наруги-глуму ляхів українець плакав.
Бо то шляхта по палацах, по хоромах жиє,
Українець загноблений у бурдеях виє.
Виє, наче та вовчиця, якій вкрали діток
Й посадили-пов'язали до гратчастих кліток.
Серце сина краялося за матір в Грузькому,
І його душа бунтарська все рветься додому.
До дружини коханої нема вільно ходу,
Іванова люба-мила шляхетного роду.
*
А на греблі на мосту у Бишеві лепськім
Для ляхів і для жидів були справи кепські.
Бондаренко з ватагою до нені у гості,
А від шабель гайдамацьких тріщать білі кості.
Годину, а може, другу, шабельки свистали,
Потім в Грузьку гайдамаки чинно завітали.
Насипає мати сину борщу без забілу,
А тим часом гусари в село налетіли.
Наринули, наче ґави, в перах, з галунами,
А проти них гайдамаки й дядьки з колунами.
І замовив Іван кулі, й шабельку шпилясту,
Щоб своїх не погубили, дали чортів ляхству!
Бондаренко все гусарам кулі посилає,
А Нечаєнко їх кіньми дорогу встеляє.
Борщ нещімний у матері уже вистигає,
А син її гусариків турить-проганяє.
*
Розімліли, розповзлися черева у ляхів.
А Іванко Бондаренків наганяє страху!
Бач, на хлопа-українця дві заздрісні кари:
Ляхи і москалі гноблять дужче, як татари.
Ніби вони не слов'яни, а монголи древні —
Розттерзали Україну й пшениченьки кревні.
Ось полковник Бондаренко вчити ляхів хоче,
Чорне вороннє гукає виймать панам очі.
Із Бишева дворян гонить і з Чорногородки,
Шляхта скреготала зубно — вміряли колодки.
Макарів, Мостище й Бишів вітали сміливця,
З Новосілок ляхи бігли — помарніли лиця.
Ой ви думи-передуми, скази-перекази,
Долав Іван цих поляків та й кожного разу.
У Макарові їх чавлять, то в Ясногородці,
То в Радомислі воюють козаки-молодці.
Сонм гнобителів лягло, звитягу здобуто,
Бондаренком гайдамацтву славоньку здобуто.
*
Місяць серпень пишнокосий яблуками віє,
А у ляхів та москалів підлість в серцях зріє.
Нема кому в Україні людей боронити —
Катерина гайдамаків веліла згубити.
В гайдамацький Макарів, ніби то на раду,
Покликали Бондаренка та й вчинили зраду.
Напоїли, задурили молоду голівоньку ,
Повя'зали руки-ноги — обличчям в долівоньку.
Зашморгнули, закували — вирватись несила,
Нівечили, мордували — підлотне насилля.
Там Івана Бондаренка в Чорнобилі судять —
Гайдамака-полковника тиранять і гублять.
Загудили, тавро ставлять ляхи з москалями
Та й кинули полковника неживого в яму.
Чи шаблею гострою серце прохромили,
Чи зрадою гадючою душеньку убили,
Чи голову прострелили козаку з пістоля,
Чи повішали на рейку?... О долечко-доле!
Лиш три тижні Бондаренко боров-воював —
За людей і Україну голівоньку склав.
*
Зацвіли під тином ружі, а у полі мачки.
Все Полісся в журі-біді за Іваном плаче.
Плаче Бишів і Мостище, і чорногородці,
Новосілки і Пашківка, та ясногородці.
А Грузька палила свічки та й ридма ридала
Вкатували односельця — захисту не стало.
У Тетяни Бондарихи всохла яворина.
Не стало невістці мужа, їй не стало сина!
Цілий ставок сліз гірких мати вже наплакала.
Ну а шляхта розпроклята сміялася-квакала.
На Поліссі по всіх селах ружечки яріють -
То палкої крові краплі людям яскравіють.
Ті троянди цілувала не одна кохана,
Згадували, споминали полковника Йвана.
*
Загукаєм хвалу, браття: « Пам'ятати будемо!
Про звитяжців гайдамаків повік не забудемо!
Тих, які за кращу долю і життя віддали,
Серця щирі, й свої душі у майбутнє вклали!.
А Івана Бондаренка будем величати
І славного земляка в піснях віншувати!»
 
AvtorДата: Понеділок, 05.03.2012, 15:29 | Сообщение # 2
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
Автор:
Абламська Анастасія Олегівна
Київська обл, Переяслав-Хмельницький р-н,
с. Жовтневе, вул. Пономаренка, 38
тел. 096-110-35-85


FROM THE CITY

Листок лежить безпорадно на землі. Безпорадно на землі лежить листок. На землі безпорадний листок. Листок на землі і він безпорадний. Безпорадно… безпорадний… листок… листок… листок… на землі…
…Алекс щодня о восьмій ранку йде через парк. От уже три роки, як він починає свій день так. І кожен звіряє по ньому годинник.
324 кроки до мосту над струмком. Там живуть два бомжа: Карл і Ерні. Зазвичай вдень вони тиняються по місту, але саме в цей час все ще соваються в своєму кублі.
— Hi!
У відповідь Алекс махає їм рукою.
— How do you do? – цікавиться Ерні.
— I’m okay, thank you.
Зазвичай це все. По суті, вони навіть не знають імен одне одного. Просто часто бачаться. Тут. Біля мосту. Тому й вітаються щоранку чітко за розкладом. Але за межами парку поводяться так, ніби вони випадкові перехожі: два бомжа й емігрант – різні життя, різні долі, різні настрої... Нічого спільного.
Далі 271 крок до арки з квітів. Саме в цьому місці найчастіше можна побачити молодих мам або бабусь з колясками, а інколи (якщо пощастить) то і дідусів, що панькаються з внуками. Алекс сідає на лавку й дістає свій сніданок. Він ніколи не снідає вдома, бо йому ніколи не хочеться їсти менш ніж через годину після сну. Тому він бере його з собою і, коли нагулює апетит, перекушує. Це також частина ритуалу.
Ногами соває листя, яке ще не встигли звідти прибрати. Ступнею малює коло, потім квадрат, потім знову коло, тільки вже домальовує промені – сонце! Ніби мала дитина грається з дорогою цяцькою, що їй тицьнули, аби вона не плакала. В даному разі цінність складає листя – листи осені до нас, які завжди приходять із запізненням, коли інформація, що міститься в них, перестала бути актуальною. Старі листи без адресата й зворотного зв’язку. Лиш кілька сліз, щоб це було не читабельно…
Несподівано в купі листя він знаходить зовсім інакший листок – шматок паперу, вирваний з якогось блокноту. Цікавість дозволяє йому знехтувати гігієною й підняти його з землі. Хм, на ньому щось написано…

Цього разу Алекс зрадив традиціям і вийшов відразу до міста, скоротивши шлях кроків приблизно на 486. Тоді його вперше не побачили ні біля музиканта-самоучки Брюса, який на саксофоні вів плачевний блюз (Алекс так і не вкинув до його капелюха 14 центів), ні біля фонтану, де голодний студент Джеймс пірнає за дріб’язком, щоб купити собі булочку з чаєм.
Алекс вийшов у місто раніше потрібного часу. Йому раптом захотілось подивитись на нього, вдихнути його запах, почути його дихання. Зараз.
А навколо чужі слова: “Internet club”, “Where is your father, Adam?”, “Music in your veins”, “Walk!!!” і т. д., і т. п. І тут, у оточенні чужих людей чужої країни, він знайшов папірець з одним-єдиним рідним словом…
Це сталося сьогодні. В певний день певного року о певній годині. Чому це так? Чому зараз?..
Це сталося сьогодні, в переламний день його життя, тому що потрібно було щось міняти. Систематизація буднього дня зазнала краху (надто далеко снували його думки від тіла), місто вичерпало себе, так і залишившись чужим. “Something wrong?” – “No, I’m okay. Don’t worry…” – кілька коротких стандартних фраз вистачало, щоб протриматися до вечора. А ввечері… коли сонце сідало, він заплющував очі і уявляв, як воно сходить… там, вдома… Світанок кращий за захід: світанок – це початок… При чому для будь чого: дня, дороги, любові, зміни настрою, життя, кінця… Але кінець це не завершення, це також початок, бо щоб почати нове, потрібно закінчити старе. Нарешті покінчити. Вичерпати його, знесилити, вбити, а на завершення закопати (але не похоронити!), щоб не залишилось і згадки. Головне змусити совість мовчати. Мовчи, мовчи…
Він проїхав на таксі до центру міста, де якраз розташовано найбільше хмарочосів. Піднявшись на останній поверх одного з них, глянув вниз – прірва, яка манить декілька тисяч самогубців щороку. Глянув вперед – один з найбільших мегаполісів у світі, що прийняв його, як рідного, хоч ця земля не належала жодному з його предків. Глянув вгору – небо… З будь-якої точки планети воно виглядає однаково. Лише небо не розділено між людьми, за нього не ведуться війни і тільки воно варте людської крові… Воно одне, але в кожного своє.
Одне слово – і все пішло не так. Одне слово – крах принципам. Одне слово – і це кінець… чи початок?
«Лети» – написано на папірці.
— Лети, – прочитав він ще раз вголос і випустив папірець з рук.
Папірець полетів вниз. Він спробував піднятися своїми силами, але гравітація була проти. Він надіявся на вітер, який підхопить його і піднесе до вершин, але погода була безвітряною. Він падав. Падав вниз. Загубився серед натовпу людей. Подальша його доля невідома.
Алекс знову задер голову.
— Лети…– повторив він. – Лети!.. А куди?.. В небо?
Небо одне, одне на всіх.
— В Київ… – видихнув він, кидаючи погляд-виклик місту. – Додому… нарешті додому…
 
AvtorДата: Понеділок, 05.03.2012, 15:30 | Сообщение # 3
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
Добридень, шановні організатори літературного конкурсу! Мене звати Акульшина Олена Ігорівна, у газеті "Слово Просвіти" я побачила оголошення про конкурс, отож вирішила взяти в ньому участь і надсилаю вам свою роботу.
Моя адреса - м. Керч, вул. Індустріальне шосе, буд. 9 к. 1, кв. 17. Телефон - 0999510085.


КОЛІЇВЩИНА

Ой наварили ляхи пива,
Та й нікому пити;
Гей, взяли собі Україну,
Та нігде прожити…

(історична пісня
«Ой наварили ляхи пива»)

Гей, у дзвони вдаряйте,
Світові розповідайте
Про козацькую звитягу,
Силу, волю та відвагу.
Гайдамаки-патріоти
Гніву не втаїли:
Віру захищали доти,
Доки були сили.
У вісімнадцятім столітті
Все це відбулося –
Панувало лихоліття,
Битись довелося.
В католицтво Україну
Польща прагнула ввігнати,
Православ’ю дала кпинів,
Храми стала руйнувати.
Українці не стерпіли:
Піднялося гайдамацтво,
Віру й землю боронили,
Нашу єдність, братство.
А полковник Залізняк
Та й повів загін.
Славний, чесний був козак,
Щиро прагнув змін.
Повстанці набували сили,
Узяли вже міст немало,
Та їм війну оголосила
Шляхта польська нагло.
Тож надвірних козаків
Із Гонтою на чолі
На повстання коліїв
Вислала доволі.
Усвідомив Гонта разом,
В силі тій добро знайшов,
Тож із козаками разом
До повсталих перейшов.
Додалося тоді сили,
Умань здобули іще
І тим самим розпалили
Гніву влади вогнище.
Уряд придушив повстання
(Польща і Росія разом) –
Пролилася кров остання,
Затаїлися образи.
Та лишилось гайдамацтво
В пам’яті народу,
Тож не забуваймо, братство,
Якого славного ми роду!
 
AvtorДата: Понеділок, 05.03.2012, 15:31 | Сообщение # 4
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
Бойко (Дьячищенко) Юлія Олександрівна, 1991 року народження.
Київська обл., м. Біла Церква, вул. Кириленко, буд. 24
тел. 097 18 41 334


***
Пробудилася гаївка і веснянка
в лані…
Пуп’янки залоскотали
промінь у повітрі…
Віта яблуні згадала
пісню про Івана,
Молодий листок співає,
підносить на вістрі,
«Ой хвалився Бондаренко» чути
сонцем, вітром…

***
Серце України плаче і болить:
Не давав їй ворог ні співать, ні жить,
Виїдали очі ворони в степах...
Поселялась туга в думах і піснях...

***
Собори проколюють небо…
Від болю кричать віки.
Кричить Коліївщина
гайдамацьким криком від болю втрати…
Тремтить світанок…
Росинка перша на стеблі кровить…

***
На стерні падало зітхання,
Вростало в теплі корінці…
І над планетою востаннє
Женці вставали, як мерці…
 
AvtorДата: Понеділок, 05.03.2012, 15:32 | Сообщение # 5
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
Вітаю! Мене звати Данилюк Роман Васильович; 16 років.
моб. 0987226375.
Зворотня адреса:Житомирська область,Житомирський район, смт
Новогуйвинське,
Висилаю вам декілька своїх робіт, з надією на позитивні відгуки,вул 9-ої
п`ятирічки, будинок 9-Б, квартира 13 ;поштовий індекс 12441.


Скрипом гойдаються двері,
Протяги гуляють,
Римою чарівною, десь пісні співають.
Заспівай же моє серце,
А не плач, як скрипка,
Загоріться ж мої очі,
Запалайте шибко.
Крила вітру, одинокі,
Вітряків гойдають,
Скам’яніле, чиєсь серце,
До душі хитають.
Оживи ж ти, стань м’якою!
Тріпочи у грудях,
Виноградною лозою,
Заквітчай у людях!
***
Роздивись мене в світанні,
У пробудженні ранковім,
У моїм зачаруванні,
Чимось дивним і казковім.
Роздивись мене під сонцем,
О дванадцятій годині,
За мальованим віконцем,
Я стривожений однині.
Потопає коли зірка,
Підглядай та не чіпай,
Потопає коли зірка,
Спокій мій ти розгадай.
Віднайди мене в ночі,
Десь під ковдрою зорі,
Не спіткнися ти йдучи,
Об думки мої тяжкі.
***
Думки цвітуть, творити час,
І муза зараз йде до нас.
Натхнення є, ні вже нема,
Та й муза наша вже не та.
Та дуже швидко лине час
І не чекає він на нас.
Постій!Куди ж ти? Не спіши!
Рядки обірвані… Зажди!
І ось, на мить він зупинивсь,
Я скориставсь , з шляху не збивсь.
І знову стало все як є,і навіть краще.
В душу ллє приємне, тепле, щире світло,
Яке доповнило палітру,
Яскравим кольором своїм,
Приємний промінь все зігрів,
І всьому, всьому шанси дав,
на те щоб вижив й не зів`яв.

***
Полотно лежить на шафі,
Жде коханого свого,
Пензля майстра, в білім шарфі,
Друга в кольорі його.
Зачекавсь мольберт уже,
В комірчині складений,
Пилом сохне, тужить дуже,
На полицю загнаний.
Зачекались аквареллю ,
За палітрою своєю,
Диво кольори душі,
Маркуваті вже, сумні.
Із водою глек стоїть,
З яблуневим цвітом,
Натюрморт в душі горить,
З відблиском, з привітом.
Оживає і бунтує, запахами саду,
Рветься, тягнеться з корінням,
В трави, на леваду,
Розсипається насінням,
Казкою тривоже,
Очі сліпить, тихо мружить,
А ожить не може.
***
Миготить щось серед зорь,
Ти дитино не лякайся,
Спи солодко, засинай,
З сном своїм пограйся.
Та не слухай ту печаль,
Що в моїм співанні,
Жде тебе таємна даль,
У нічному вбранні.
Немовля ти, з кришталю,
Не розбила б доля,
Любить хай, як я люблю,
Радує, як воля.
Трави, з шовку, шелестять,
Вітер колихає,
Світлячки у них горять,
Стежка там буяє.
І для тебе стільки див,
Схованих, незнаних,
Ще так мало обходив,
По садах рум’яних.
Чуєш ніченька вже тиха,
Ходить нишком, сон з мішком,
Сипить спокоєм, без лиха,
Міцно спить усе кругом.
***
Зимній
Сніжинки-попіл моїх мрій,
Казковим свистом дме метіль.
Блискучих сліз,вітрів нічних,
Доріг засніжених моїх.
Підвіконня,тепла ковдра,шоколад,
На вулицях слідів парад.
Дахи побілених будинків,
Ряди нічних одинаків.
Віконця в стилі Пікассо, Далі,
Мрійливі,ніжні,як у сні.
Долоні топлять зимні візерунки,
З дерев скидає подих обладунки.
Радію ковзанці ,що біля мого дому,
І сміху щирому у ньому.
Автографом від нас обох,
Я вірю,зиму творить Бог.
 
AvtorДата: Понеділок, 05.03.2012, 15:33 | Сообщение # 6
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
Іванова Катерина Сергіївна
18 років (24.10.1992)
с. Гродівка вул..Донецька, б.105
Краноармійський район, Донецька область
Індекс 85345
Тел. 0994116869

Козацьке село – козача душа
Напевно в кожного, хто мешкає в селі,
(Чи на Донеччині, як я, чи то на Львівщині, як ти),
До витоків цікавість є своїх.
Моє село – козача слобода,
І я про це ніколи не забуду.
Тут допоможуть, якщо станеться біда,
Тут будуть завжди жити добрі люди.
А наш місцевий дядько-отаман
Для першокласників наварить каші,
Він поведе їх навіть крізь туман,
Адже сміливі козачата наші!
Вони вивчають, грамоту й пісні,
Як треба рідну матір почитати,
Як треба жити на своїй землі,
Односельчанина за побратима мати.
Щороку в нас влаштовують забави
Де кожен проявляє силу й міць,
Не можна у той час ловити ґави,
Бо небезпеки піджидають скрізь.
Меморіал козацький є у нас,
Адже так вдячні їм за наше існування,
За те, що ми живем у мирний час,
І за культури нашої надбання.
За їх сміливість в спільній боротьбі,
За перший крок до вільної Вкраїни,
За те, що ще далекі прадіди
Не залишили на землі руїни!

Іванова Катерина Сергіївна
 
AvtorДата: Понеділок, 05.03.2012, 15:34 | Сообщение # 7
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
Я, Лісовська Юлія Анатоліївна, народилася 1 лютого 1988 року в місті Дубно на Рівненщині. Зараз є студенткою Національного університету «Острозька академія», де навчаюся на п’ятому курсі. Час від часу працюю в журналістиці. Близьким до своїх переконань вважаю вислів А. Камю: «Хочеш стати філософом – пиши роман».
Адреса: вул. Золтаренка 7, м. Дубно, Рівненська обл., 35602
Телефон – 097 16 40 575
Ел. Адреса – cvirinka@i.ua


«Злочин»
Він чекав уже чотири години відтоді, коли зайшов у кімнату і за спиною голосно, на всю квартиру, клацнув замок. Перше, що тоді зробив, – пішов у ванну і старанно вимив руки, щоб і сліду не лишилося від дрібних червоних плям на шкірі. Роман боявся і чекав, що ось зараз прийдуть, а він не встигне знищити останні докази. Чекав на чиновників із погонами на плечах, що поведуть відбувати покарання за злочин, на який у деяких країнах не звернули б увагу. Потім довго сидів на покришці унітаза, слухав, як набиралася у бачок вода, як сонно дихали у сусідніх квартирах люди, як м’явкали і шкрябалися у двері коти. Коли вийшов звідти, зрозумів, що починається ранок, бо за вікном ледь сіріло, і злякався, чому по нього ще не прийшли. Метався по квартирі, не міг знайти собі місця, брався то мити посуд, що лежав брудною купою на кухні у раковині, то читати книгу, то прати одяг, у якому щойно прийшов – усе здавалося, що на ньому залишилися червоні плями. Урешті решт, Роман покинув усі розпочаті справи: посуд так і зостався стояти в раковині, книга лежала розгорнута, одяг висів акуратно на кріслі. Коли годинник пробив восьму ранку, сидів на старому витертому дивані. Його трусило, руки дрібно тремтіли і стукотіла чашка об блюдце, коли пив чай. До першої години дня нервова напруга трохи спала, і Роман почувався майже, як завжди. Тільки знав, що не варто виходити з дому, щоб випадково не прийшли, коли його не буде. Дивився з кухні у вікно, яке виходило на одну з центральних вулиць обласного міста, бачив, як у такому ж будинку навпроти жінки поливали квіти, витирали з підвіконь пил, щось робили, інколи бачив чоловіків, насуплених і суворих. І все-таки чекав. Знав, що рано чи пізно по нього прийдуть – подзвонять у двері, тримаючи папки під руками і наготувавшись закувати в наручники, – уявляв собі холодні розмірені кроки по цементованих сходах. За п’ять хвилин до другої постукали у двері. Стримуючи дрижання, повільно і на ногах, що не розгиналися в колінах, Роман встав із крісла й пішов у коридор. І тут згадав, що хотів написати листи до друзів, до мами. «Та вже пізно», – подумав і боязко виглянув у щілину між дверима та одвірком. Це була сусідка, баба Стефа.
- Маєш позичити цукру? – проскрипіла вона, поправляючи старий вицвілий халат сіро-помаранчевого відтінку.
- Маю, – відповів він і пішов на кухню з думкою зробити останню добру справу.
Поки насипав цукор, баба Стефа стояла у коридорі й озиралася на різні боки.
- Шось моторошно у тебе, голубе, – підсумувала вона результат своїх оглядин, – чому не відсунеш гардини?
- Та то вам тільки здається, що темно і моторошно, – напоказ безтурботно мовив хлопець, – мені так подобається.
- Як хочеш, – сказала стара жінка, взяла цукорницю і вийшла.
До вечора чекав Роман, але по нього так і не прийшли. Сидів і слухав, як вискотіли на вулиці гальма, як проходили під вікнами перехожі, особливо увігнався у вуха голосний та верескливий дівочий сміх, що дряпонув по напружених нервах, як тихо й мірно жовтіло на деревах листя, як підіймалися люди на третій і четвертий поверхи, проходили повз його двері – очікував, що ось вони зупиняться і пролунає різкий та деренчливий дверний дзвінок: дз-з-з-з! Проте ніхто не зупинявся, усі проходили далі, і тільки блискучі та тремтливі зіниці видавали Романову напругу. Коли нарешті призахідне сонце потрапило у темну вітальню, пройшла, мов стріла, промениста і важка думка – «вони прийдуть уночі, щоб ніхто не бачив, як будуть забирати».
Відразу стало хлопцеві легше – хоч на декілька годин звільнився від каменя, що давив на плечі. Помився у душі, наспівуючи тягучий мотив не знати звідки знайомої пісеньки, поставив варитися на плиту рисову крупу і заходився смажити на олії цибулю. Повільно налягала за вікном темрява, стихав вітер, і світло від автомобільних фар освітлювало маленьку кухню на другому поверсі старого цегляного будинку. Наближалася ніч. Усе частіше відчував Роман чиюсь загрозливу й таємничу присутність за плечима, через що раз у раз змушений був поглядати через плече. Рис, який приготував із таким задоволенням, навіть не їв. Розсипав по підлозі цукор, що прошелестів по підлозі малими білими кристаликами, потрапивши у найдрібніші закутки. Здавалося, що ось зараз за ним прийдуть, ось спостерігають за ним крізь стіни, ось заховали камеру за спиною і насміхаються з нього, безпорадного, недолугого, приреченого, нікчемного. Не витримавши напруги, Роман вхопив куртку і вибіг із квартири, голосно хряснувши за собою дверима так, що загавкав сусідський доберман. Хлопець вилетів з під’їзду, і від свіжого повітря захопило подих та здушило горло. Шум автомобілів, безсоння, відчуття невідворотної небезпеки, електричне світло у вікнах будинків навпроти і голий диск місяця на небі мучили, нашіптували, шамотіли у вухах, що ось вони – зовсім поруч-ч-ч… і уже йдуть по нього. Роман шугнув за ріг будинку й довго-довго біг внутрішніми двориками, старими, потрісканими тротуарами, покинутими парками, повз порожні альтанки і магазини. Було безумно холодно, і тихо-тихо підкрадалася думка, що варто подивитися на місце свого злочину, перевірити, чи нічого не змінилося відтоді, як він звідти пішов. Вона підповзала невловимо, повільно, але невпинно. Хлопець боявся. Хоча боятися він почав відтоді, як зробив задуману справу і вивів криваві літери в історії міста, проте зараз страх був утричі більшим – що застануть на місці злочину, що його там чекають. Різко зупинився і подався туди, звідки щойно прибіг. Довго йшов, намагаючись по пам’яті відшукати напрямок до заповітного будинку, де старі нефарбовані двері під поривами вітру скриплять і б’ються об стіну, де на асфальті під стіною залишилися сліди його злочину, бо змити його не можна, де двадцять чотири години тому гарячково бився пульс і сіпалася повіка на лівому оці, коли похапцем довершував розпочате.
Знайшов. Ось він. Освітлений ліхтарями і без охорони. На стінах відбиваються тіні від дерев та електричних дротів. І тоді, коли до стіни залишалося з десяток кроків, Роман почув тихий шиплячий звук, що повільно просувався поруч. Хлопець повернув голову і, придивившись, у сіро-жовтій темряві розгледів маленьку змію, що скрутилася на дереві, з голівкою, схожою на жіночу. Ніби Еринія, жінка-помста, напружуючи тонке тільце, зводячи акуратну голівку, вона тихо й попереджаюче шипіла, показуючи два гострих зубчики і двоїстий язик. Роман послухався внутрішнього голосу – повернувся та пішов геть від будинку. Усю ніч бродив по місту, мов сновида, і лише під ранок, коли із найближчого собору долітав розмірений дзвін, що кликав на ранкову службу, отямився: «Невже сьогодні неділя?» Тоді, задумавшись, і зіткнувся з масивним та похмурим чоловіком, який, закутаний у матерчату синю куртку, простував вулицею.
- Дивитися треба, куди йдеш! – гаркнув він, піднявши над землею хлопця.
Потім Роман запам’ятав довгі ряди ринку з китайськими тапочками та турецькими кофтинами, халатами і дитячими іграшками, між якими просувались покупці у чорних, сірих, коричневих куртках, пальтах і жакетах. Навіщось роздивлявся маленькі та великі скульптури звірів, жіночі бюстгальтери, батарейки до годинників. Пройшовся між рядами секонд-хенду, заглянув у відділ канцелярії. Опам'ятався хлопець від безцільного блукання між людьми і речами з ярликами тільки тоді, коли відчув проймаючий, різкий та дуже реальний запах смажених на олії чебуреків. Тоді нарешті зрозумів, який голодний і чому так боліло все тіло. Хоча голова нила постійно, ще з позавчорашньої ночі, від нав’язливого липкого страху. Від примушеного чекання і нічної втечі.
Удома Роман, ступаючи шкарпетками на розсипаний вчора цукор, начистив картоплі і порізав її на довгі жовтуваті смужки, які висипав на шиплячу сковороду. Від голоду корчило шлунок. У сусідній квартирі рівномірно бив старовинний годинник – невідворотно відраховуючи години, хвилини, секунди. А за стіною сидів худорляво-м’язий і високий хлопець, зіскулившись на табуретці. Він продовжував чекати. Чекав навіть тоді, коли їв, коли чистив одяг від бруду, коли мив посуд, коли просто дивився у вікно. Приречено, підвладно, слухняно. У вухах знову чулося шипіння змії, а недалеко від себе, у кутку кімнати побачив і її саму – згорнуту у клубок, жовто-сіру, що знову піднімала до нього маленьку голівку з хижим оскалом. «Небезпека…, – здогадався хлопець, – значить, вони вже близько», – і відчув неймовірне полегшення: зникли страх та відраза. Роман сів писати листи, але, крім двох-трьох речень, де розповідав про свій невинний злочин, причини і те, що зовсім не розкаюється в заподіяному, нічого не міг змусити себе написати. Ніяких ніжних, прощальних слів. Ніяких вибачень і виправдань. Без дати і без підпису. Без жодних емоцій, одне тільки раціо. Поки він писав, змія у кутку все сичала, але ось вона підповзла зовсім близько і зупинилася на столі перед ним. Хвилину вони дивилися один одному в очі, не відводячи поглядів, немов випробовуючи власну волю і волю супротивника. Здавалося, завмерли не тільки змія та Роман, а й увесь світ, причаївшись, непорушно чекав: зупинилися автомобілі і годинники, застигли небо, місяць і чорно-сині хмари, скам’яніли у ліжках люди, заклякли птахи і звірі, зледеніли льодовики, океани і пустелі, – і тоді у цілковитій тиші пролунав фатальний дзвінок у двері.
Нарешті відбулося. За ним прийшли. Поки Романові одягали наручники і вели до автомобіля, він розумів, що злочин його – ніякий не злочин, що ніякі дощі ніколи не змиють фарби з облупленої стіни, що ніякими покараннями не зітруть із його пам’яті ту ніч, коли полохливою рукою він виводив напис «Свободу політв’язневі Макарові Корнійчуку!» І тільки баба Стефа боязливо визирала крізь шпарину у дверях.
 
AvtorДата: Понеділок, 05.03.2012, 15:36 | Сообщение # 8
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
Прізвище: Мозговенко
Ім’я: Наталя

По батькові : Андріївна
Назва: «Моя Україна»
Жанр роботи: твір
Рік народження: 1995
Повна назва, адреса позашкільного закладу, тел.:Донецька область Докучаєвський Будинок дитячої та юнацької творчості м. Докучаєвськ, вул. Калініна, 19 тел. 8 (06275) 3-61-14
Домашня адреса: м. Докучаєвськ, вул. Леніна, б.112а, кВ.16
Чи брав участь в інших конкурсах, яких саме, коли: МАН секція «Журналістики»

Моя сердешна Україно.
Тебе й свої не пізнають…
Ти вся засохла, як билина,
І буйні вітри тебе б’ють…
А.Бобенко
Волошкові очі блакитного неба, грізний рев старенького дідуся Дніпра, широкі степи, зелені гаї, наповнені тьохканням солов’їв, шепіт чистих джерел, червоні калини, правічні дуби-дідугани, працьовитий народ, безкраї лани золотавої пшениці - ось з чого починалась моя рідна ненька Україна. Багато років пройшло відтоді. Блакитні очі неба помарніли і стали мутними, як у людини, що пролила немало сліз, старий Дніпро вже не реве, а стогне від болю, а золоте поле, якому не було видно ні кінця, ні краю, втратило свій блиск... Так, дуже нелегко далася моїй країні та багатовікоіва боротьба за незалежність, яку вели та ведуть ті, хто гідний гордої назви ПАТРІОТА.
Спершу це були козаки, які, не шкодуючи власного живота і крові, боролися за волю, єдність і злагоду на тоді поневолених землях. Лише уявіть собі… Тихе безкрає поле, де-не-де пролетить пташка над ним чи пробіжить якась тварина. Аж раптом хмара куряви здіймається вдалині. Це запорожці вже вкотре стають на захист своїх земель, вже вкотре вони воюють з настирними турками і татарами, які так і прагнуть загарбати наші багаті землі. Наші вояки мчать назустріч смерті, яка суне з іншого боку, і ніщо не в силі зупинити їх. Мчать вони чітким строєм, заховавши страх у далекий куточок своєї душі, бо вони наступають на противника. Секунда тиші – і починається запеклий та кривавий бій, у якому загине не одна людина... Чому козаки це роблять, що спонукає їх захищати українські землі? Я не знайду іншої відповіді на це запитання, ніж любов. Любов до рідних земель, до місць, де народився. Саме любов вже вкотре не дає спокою їхнім серцям, підіймає на бій за справедливість та жадану волю. Саме любов штовхає людину на героїчні вчинки і навіть робить її байдужою до смерті, дає змогу заглянути кістлявій у вічі і побачити її мерзенну душу, а головне - надає стільки мужності, що стає можливим долати всі перешкоди... Не одне століття пройшло з тих часів, але такі імена, як Богдан Хмельницький, Іван Мазепа,Іван Бондаренко досі нагадують про славне минуле, про те, що хоч на мить наш волелюбний український народ був звільнений від іноземного ярма. Звісно, ці постаті є для нас зараз більше уособленням, бо для кожного українця - це згадка про всіх героїв, які віддали свої життя заради Батьківщини, бо дійсно любили її і були справжніми патріотами. Адже навіть турецький літописець Мустафа Наїма, який був представником ворожої для українців нації (на той час), писав про козаків: «Можна відверто сказати, що на цілій землі не знайти людей сміливіших, які менше турбувалися б своїм життям, менше за все боялися смерті».Іван Бондаренко-ватажок гайдамацького загону,полковник Коліївщини.1768 року Грузька на короткий час стала центром його діяльності. Іван Бондаренко врятував Грузьку від спалення російськими гусарами.У 1768 році на Правобережжі вибухнуло найгрізніше народно-визвольне повстання - Коліївщина. Головними діючими особами Коліївщини стали гайдамаки та й взагалі весь гайдамацький рух. Цьому сприяли такі обставини. Магнати і шляхта непомірно збільшили панщину та інші повинності. Для більшості селян закінчувалися пільги , і вони знову потрапили у феодальну кабалу. Отже , число незадоволених, готових силою відбивати наступ панів значно росло. Посилилися національно-релегійні утиски. Спроби віруючих захищати православні церкви і монастирі, повернутися від унії до православ’я жорстоко каралися. На початку 1768 року під тиском царського уряду польський сейм прийняв постанову про формальне зрівняння у правах з католиками населення православного й протестантського віросповідань Коліївщина викликала неабиякий страх у феодалів і правлячих кіл не тільки шляхетської Польщі, а й сусідніх країн, де за прикладом українських селян народні маси стали підійматися на боротьбу. В особливому занепокоєнні перебуває царський уряд, невдоволений посиленням антифеодального руху на всіх українських землях, участю у гайдамацькому русі російських селян, міщан і навіть солдатів. Російський уряд спочатку підтримував гайдамацький рух, для того, щоб ослабити сили Польщі, але потім, побачивши, що до нього приєднуються широкі народні маси, почав виступати проти гайдамаків. Тим паче коли гайдамаки спалили місто Балту це визвало ускладнення стосунків с турецьким султаном, кримським ханом. Доля Коліївщини була вирішена. Генерал Кречетник, який командував російськими загонами, отримав наказ від Катерини ІІ негайно придушити повстання. Російські війська за наказом приступили до каральних акцій над гайдамаками. Російські офіцери скористались тим, що повстанці вважали російське військо своїм союзником, по - зрадницькому захопили їхніх ватажків Залізняка і Гонту запросивши їх на банкет. І вони прийшли нічого не підозрюючи і були заарештовані. Далі російські війська кинулися на гайдамацький табір. В кінці липня 1768 року повстанці без своїх ватажків потерпіли поразку. Протягом липня-серпня 1768 року була розгромлена більшість повстанських загонів. Польсько-шляхетський уряд запровадив на Правобережній Україні режим кривавого терору. Каральні команди вішали гайдамаків, відтинали їм голови, садовили на палі. Свідки повідомляли, що страта відбувалась над глибокою ямою, засуджених клали на колоду, рубали голову і кидали в яму. Після припинення вбивств кожного десятого повсталого "значкували" - відрубували праву руку і ліву ногу, або навпаки. Судилище в Кодні продовжувалось до 1772 року, а потім було перенесено до містечка Троянів на Житомирщині, а згодом в місто Тетіїв. Гонта був переданий до рук польської влади, а Залізняк разом з 250 полоненими гайдамаками був приговорений до смертного вироку, але в останню мить за таємним приказом вирок змінили на довічне заслання до Сибіру. 3 нечуваною жорстокістю польсько-шляхетський уряд розправився з Гонтою. Він був страчений в його рідному селі Серби Могилів-Подільського району Вінницької області після жорстоких тортур. Решту учасників повстання, яких не стратили заслали до Сибіру. Польська військово-судова комісія засідала спочатку в містечку, щодня, де було знищено близько трьох тисяч, чоловік. Та жахлива розправа над повстанцями не спинила боротьби народу. Зворушення селян тривали. На початку 80-х років ХVІІІ ст. з новою силою розгорнулась боротьба народних мас Правобережної України проти польсько-щляхетського гніту. Народно-визвольне повстання 1768 року потрясло польсько-шляхетський політичний устрій на Правобережній Україні, наблизило час її возз’єднання з Лівобережжям у складу Росії. Воно надовго збереглося у народній пам’яті й відіграло велику роль у формуванні визвольних традицій українського народу. Цим подіям Кобзар присвятив один із кращих своїх творів - поему "Гайдамаки”.
Українська історія зазнає ще багато народних повстань, що свідчить про

непокірність українського народу.
За легендою, перебуваючи в рідному селі, "Бондаренко покликав свою матір і родичів і сказав їм: беріть усе це золото і срібло, і їдьте за Дніпро, там змініть свої прізвища і живіть мирно в добробуті. Тут мені не вічно можна буде розпоряджатися, а коли мене не стане, біда чекатиме на вас. Так він виселив весь свій рід із села”.

Не менш мужніми й сильними були українські солдати, які вели жорстокі бої у воєнні роки ХХ століття. Вони покидали дітей, дружин, батьків і ставали на захист Вітчизни. Чому вони одразу поспішали на допомогу Батьківщині, варто було їй лише стиха, ледве чутно попросити своїх дочок і синів? Вони були ладні в ту ж хвилину кинутись у бій! Ви скажете: влада наказала боротися проти німців, а я категорично заперечу і скажу, що ви сліпі. Ніхто не в силах примусити людину віддавати своє життя, ніхто. Просто кожен знав: Батьківщина у страшній біді, реально виникла загроза самому її існуванню. Всі розуміли це… Допомогти рідній ненці був їхній обов’язок. Бо хто допоможе матері, як не її діти. Вона дала їм життя, виростила і вигодувала, пустила у вільний світ... Та найстрашніша війна, ті величезні жертви, які поніс наш народ, і особливо – небачена хоробрість, мужність та відвага нашого народу примусили мене згадати рядки з відомого вірша М.Ю.Лєрмонтова «Бородіно»:
- Да, были люди в наше время,
Не то, что нынешнее племя.
Богатыри – не вы!
Так, мимоволі приходять думки про те, а чи змогли б ми, сучасні підлітки та молодь, повторити подвиг своїх батьків та дідів, якщо б, не дай Боже, раптом розпочалася б війна? І я вважаю, що ми теж постали б на захист своєї землі, ми б не підвели Батьківщину...
Моя країна вже 20 років як незалежна, в останні роки у державі все сильнішою стає демократія. Що потрібно для людини, щоб гідно жити у своїй країні? Безумовно – треба мати професію за покликанням та працювати за фахом. Але спочатку треба одержати освіту, бо як можна працювати на хорошій роботі без хорошої освіти? Освіта, як відомо, в нашій країні як «безкоштовна», так і платна.. Але ні для кого не секрет, що для того, щоб отримати престижну професію, слід викласти не одну тисячу гривень, навіть навчаючись на бюджеті.. І постає запитання, де простим трудівникам взяти такі гроші, щоб дати змогу своїм дітям вчитися не аби де, а саме там, де престижно та цікаво? Чим ми, діти простих українців, гірші за тих, у кого батьки з товстим гаманцем? Моя мати розлучилась з батьком, коли мені було 6 років. Він покинув нашу сім’ю саме тоді, коли починався мій свідомий життєвий шлях. Дехто скаже: ну то й що, подивіться, скільки неповних сімей навкруги. Але ж за всі ці роки, а мені вже 15, я не отримала жодної копійки від батька. Через два роки я закінчу школу і вступатиму до вищого навчального закладу. І нехай відповість мені держава, де моїй матері брати гроші, щоб оплатити «безкоштовну» освіту. Хто дасть мені відповідь на це питання? До речі, я не можу жорстко засуджувати тих педагогів, які беруть хабарі. Вони – люди-реалісти, хоч і без почуття сумління. Але ж винуватцем такого їхнього перетворення була якраз наша влада. Хтозна, можливо в них так само є діти чи старенькі батьки, яких вони мають утримувати, - але зарплатня їхня довгі роки була мізерною, бо держава саме так піклувалась про їхнє життя. Звісно, серед них є і такі, що хочуть збагатитись за рахунок інших - нехай їх розсудить Бог. Та серед них є багато таких педагогів, що йдуть на подібні негідні вчинки через складні обставини особистого життя. Взагалі про низький рівень життя в нашій країні можна сказати ще безліч чого. Я щоденно, дивлячись у вікно, бачу просто «прекрасну картину». Під зеленими вітами абрикос, на свіжому повітрі спокійно спочиває сім’я бомжів. Звичайно, чому б їм не оселитись в такій затишній і просторій «квартирі», до того ж і «супермаркет», тобто смітник, поряд, ходити далеко не прийдеться... Невже ці люди заслужили на таке життя? Та я навіть найзапеклішому ворогові не побажала б такого. Якою б не була людина, доброю чи лихою, вона повинна жити гідно. Хіба ви ніколи не замислювались, що і з вами так може трапитись, бо, як кажуть, від суми і від тюрми не зарікайся!? А хто знає, чому цих людей викинуто на вулицю? Можливо, їм нічим було заплатити за житло, а може, ще гірше – вони були змушені продати свій будинок, щоб мати гроші на їжу. Звичайно, серед бомжів є безліч п’яниць, які отак просто, не знаючи міри у пияцтві, занапастили своє життя. І я не знаю, як вам, а в мене душа болить і серце крається, коли я дивлюся на цю «картину». Та коли б вона була одною-единою... Проте такі «витвори мистецтва» можна побачити всюди по Україні.
А як ви ставитесь до того, що багато людей виїжджає за кордон у пошуках кращої долі? Та чи знаходять вони ту кращу долю ?! Можливо, одна людина на сотню і знаходить, а ось сотні та тисячі інших, тих, кому не пощастить... Що чекає на них там, за прикордонною смугою, там, де панують інші закони? Дехто засуджує цих людей, називаючи їх зрадниками, не вважає справжніми громадянами та патріотами України. Та чи були такі „судді” в їхній шкурі, відчували все те, що коїлось в їхніх душах у гірку мить розлуки з рідним краєм? Але для таких трудових емігрантів іншого виходу немає, іншого вибору просто не надала їм власна держава! Матері-одиночці (це найбільший відсоток емігрантів) нічого не залишається робити, як їхати за кордон, адже наша держава не в змозі вирішити всіх її матеріальних проблем. Хтось скаже з осудом: «Не одна вона така, в наш час є сім’ ї і по 7-10 осіб, які живуть на батькову чи материну зарплату, і нічого, виживають». Але ці слова мене просто вбивають. Невже люди не розуміють, невже наш мозок не в силі збагнути того, що ми повинні жити, - жити, а не виживати?! Скільки ще ми будемо терпіти ці знущання над собою? Я була приголомшена, коли почула, що деякий дебілізм нації, нашої славетної нації, визнали існуючим. Оце докотилась Україна! А як відомо, дебіли народжуються у тих матерів, які п’ють, гуляють, ведуть розпусний спосіб життя. А хіба ж наша мати-влада була довгі роки не така? Вона з «чистими руками» направо і наліво розкидала гроші, зароблені потом і кров’ю працьовитих людей, задовольняючи власні потреби. Ми по вуха в боргах, а про екологічний стан у країні я просто мовчу. Онкологічні і серцево-судинні захворювання в Україні стоять на першому місці. Ці дві «рідні сестри» ловлять у свої страшні тенета все більшу кількість людей, а їхній «старший братик» СНІД поверх в’яже міцною мотузкою такі вузли, які ніхто не в силах розв’язати... Чому так все сталось і хто винен у наших негараздах? Перш за все, це надбання старої нечистої влади – джерела всіх наших теперішніх проблем, бід та негараздів. Якщо зараз ті, хто був тоді при владі, розплющать очі і подивляться на плоди своєї праці, то їм, напевно, захочеться повидирати очі, щоб не бачити цього жаху... Я стукаюсь у ваші серця, почуйте мене, благаю вас! Чи вам ця клята влада і нажива очі засліплювала, блокувала ваші душі, закрила серця на замок, а мозок окутала павутинням небачення? Ви ж також були колись маленькими дітьми і вірили в світле майбутнє. Хтось хотів збудувати притулки для людей і тварин, дехто розробляв план управління державою, інший прагнув вилікувати весь світ... Ці мрії були такими дитячими, але ж в них було стільки енергії, світла, жару, який підігрівав молоді серця і душі. Куди ж він подівся зараз? Може, вам лише треба зазирнути в себе і знайти його в потаємних куточках вашого серця, щоб змінити світ на краще? Я не кажу про утопічну державу, її існування просто неможливе, але ж зробити Україну міцною країною, де кожен буде задоволений своїм життям, нам під силу! Але й простий народ нехай не думає, що він жертва. Всі ми якоюсь мірою винуваті, що довели державу до такого. Скільки разів я чула від інших: «А мені байдуже, що буде завтра, я живу сьогодняшнім днем». Ну і чиї це слова? Так говорять егоїсти, які піклуються лише про себе. І де там може бути в Україні світле майбутнє, коли її дочки й сини кажуть такі нісенітниці. А мені, наприклад, небайдужа доля Батьківщини. Я не хочу, щоб у інших народів Україна асоціювалась лише з Чорнобильською катастрофою та Помаранчевою революцією. Я прагну також, щоб всі знали, що це чудесний край зі своїми давніми звичаями, цікавими традиціями, солов’їною мовою, де живуть працьовиті, талановиті, співучі та веселі люди. Бо хоча Україна і найбільша держава Європи, про її існування знає не кожна людина. І я заклинаю всіх словами В. Коломійця:
Люби, шануй, піднось до зір
Її пісні і мову.
Нема солодшої, повір,
За неї, пречудову!
Любіть Україну, будьте з нею всім серцем і думками, переживайте разом з нею, проживайте кожен день, як останній у своєму житті, бо це є невід’ємна запорука того, щоб наше майбутнє покоління жило в нормальних умовах, а Україна цвіла, як троянда, і в третьому тисячолітті!
Вірю в майбутнє твоє, Україно.
Віра зроста повсякчас.
Знаю, що будемо всі ми єдині,
Не роз’єднає нас час.
Наша земля ще славетна засяє
Перлами в морі країн.
Кожна людина в цім світі узнає
Про наш народ бойовий!
 
AvtorДата: Понеділок, 05.03.2012, 15:38 | Сообщение # 9
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
Відомості про автора

Понасенко Артем Васильович, аспірант Луганського національного університету імені Тараса Шевченка
Домашня адреса: 91484 вул. Стрельцова 7/2 м. Олександрівськ Луганської обл.
Тел.: 095 44 68 567


***
[з дня]
до ранку,
до півгодини,
коли говорить листя,
як радіо,
до людей,
до птахів,
з ясно освітлених
стін,
до теплого ранку
думок,
в пообідні години,
до невидимих уст і очей,
що існують лише в часі,
до форм дерев’яних стовпів,
на які намагаюся
прикріпити
сухе листя.
коли говорить
радіо,
що в місті
опало листя.

***
[з крил]
янголи не палять
квітів,
що зів’яли
у листі,
барбарисових цукерок,
липких пір’їн,
де запалена
ватра
випускає
хмари
у плав неба,
між гілля
заплетене
коріння,
яке давить дерева
у сік,
нектару роси,
і краплин,
зів’ялих
крил.

***
[з чаю]
пакетик
зеленого чаю,
з присмаком
Боянових трав,
вдихає пару,
крапель роси,
і втоми спраги
жайвора,
що співає
у колючому терні.

* * *
[з трави]
загорнені у пелюшки
пелюстки квітів,
що перебрали роси,
яка спадала,
ранком і ввечері
у глечики,
що кручені з листя,
перехиляючись на ноги,
які повзли через поле,
умиваючи руки,
що рвали їх,
напуваючи волосся,
на якому вони неслись.

де пелюстки
мітили водою того,
хто забирав їхнє життя.

* * *
[з полотна]
дивлюсь на небо
і бачу сонце,
що злились
у тканину
на два кольори
одного прапора,
що височить над землею,
гойдаючись хвилями
по вітру,
наливаючи зерна
водою,
яка зійшла згори,
і припала додолу,

перев’язуючи стрічкою,
копицю,
яка є символом,
оберегом,
нашого народу

***
[з кишень]
на перехресті
між териконів
гуляв кріт,
напуваючи землю
водою
зі своїх кишень.
 
AvtorДата: Понеділок, 05.03.2012, 15:39 | Сообщение # 10
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
Теплюк Ігор Олександрович
Луганська область, м. Антрацит, вул. Зелена 2/48
0990197959


Образи ватажків гайдамацького руху в поемі Т. Г. Шевченко „Гайдамаки”
Отаке-то було лихо,
По сій Україні!
Гірше пекла… А за віщо,
За що люде гинуть?
Того ж батька, такі ж діти, -
Жити ю та брататись,
Ні, не вміли, не хотіли
Кожна епоха творила свій образ Т. Г. Шевченка. І хотіла його словами говорити від імені народу про себе. Феноли Шевченка відбиває нашу національну природу, нами світосприймання, наше минуле, нашу надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух, пам’ять. Отже, Шевченко – у нас більше, ніж великий поет, він національний пророк. Пророк, згідно з біблійною традицією, - носій демократичного світопочуття, поборник добра і справедливості. Ось у такому біблійному значенні був Шевченко пророком свого народу. Продовжував він ще одну біблійну традицію картання вад власного народу, дав могутню силу національній самокритиці, без якої не було б нашого відродження на в Х1Х, ні в ХХ століттях. При уважному перечитуванні поеми „Гайдамаки” можна побачити в ній шекспірівське, відчути Шевченкове страждання за людську жорстокість: „Болить серце, як згадаєш…”, „Серце болить, а розказувать треба; нехай бачать сини, внуки, що батьки їх помилялись”, „Не спинила вина крові, Ні злості людської”, Аналізуючи поему „Гайдамаки”, слід частіше звертатись до тексту, аргументувати словами автора. Такий аналіз стосується насамперед образів ватажків гайдамацького руху – Максима Залізняка та Івана Гонти. Створюючи ці образи, Шевченко дає власну оцінку їхній ролі в повстанні: „Гонта і Залізняк, отамани того кривавого діла”, Хоча в змалюванні цих персонажів є і політичні суперечності, бо кожній людині притаманні і сильні, і слабкі сторони. Ставши на чолі гайдамаків, Залізняк думає про долю народу. Це є однією із причин великого довір’я повстанців до свого ватажка. Це ж про нього, улюбленця народних мас, співа кобзар пісню „Літа орел, літа сизий…”
Максим відважний. Він завжди йде попереду, перебуває в самій гущі бою, власним прикладом закалює повстанців на рішучі вчинки. Залізняк пройнятий глибокою ненавистю до ворога і жорстоко розправляється з шляхтою але благородний намір – визволення народу від гніту – перетворюється на жахливе кровопролиття. Засліплені кров’ю, гайдамаки вже не здатні зупинитись:
Не милують,
Карають, завзяті.
Тече кров у воду.
Ні каліка, ні старий,
Ні мала дитина
Недостались – вблагали.
Лихої години.
Разом із Залізняком закликає карати ворога і Гонта. Його образ – найтрагічніший у поемі. Гонта відданий присязі та народові, всією душею ненавидить польську шляхту - це з одного боку. А з іншого – зміг же він порушити присягу, переходячи на бік гайдамаків. А якою відданістю справі можна виправдати його кривавії справи.
Покотились малі діти
І каліки хворі:
Ґвалт і галас. На базарі
Як посеред моря
Кривавого стоїть Гонта
З Максимом завзятим.
Говорячи про образи ватажків гайдамацького руху, слід підкреслювати ті помилки в їхніх діях, що призвели до кровопролиття, міжнаціональної ворожнечі, до трагедії народу. Чому? Відповідь на це – події в Сербії і Хорватії, Молдові та Чечні.
 
AvtorДата: Понеділок, 05.03.2012, 15:40 | Сообщение # 11
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
Вікторія Тіщенко, с. Острійки, Білоцерківський р-н, Київської обл. Тел. 067-879-93-05

***
Козацьким духом
освячене минуле...
Шабля справедливості
село не обминула.
Грузьке для Київщини
пелюсточка біла -
манить відважністю,
гордістю цвіте!
Щасливий той,
хто тут родивсь.
Живу і я щаслива українка -
пишаючись Іваном Бондаренко!

***
Вірою горить лампада...
Віра у серці живе.
Українці не зрадили,
а гордість і відвагу
поколінням передали...
Козацькі легенди,
думи й пісні -
це те, що ніколи
не згине
на українській землі!!!
***
вітер керує травою,
мов диригент грою...
прислухалась - пісні Шевченка,
про ватажка Бондаренка!

***
Роки промайнули так швидко,
лиш на свята вишиті свитки...
Торкнулись небес православні храми
козацький дух завжди з нами.
Вільно даруємо молитву Богу
на святу Покрову!!!
...
коштовність - не перлина,
поцуплена з дна моря...
Досягнення - не літак,
що втрутиться в пташину височінь...
Найцінніше для держави -
рідною мовою оспівані століття!...
 
AvtorДата: Понеділок, 05.03.2012, 15:41 | Сообщение # 12
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
П. І. О.: Чапля Сергій Валерійович
Місце навчання: Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Адреса: м. Київ, вул. Ломоносова 61, гурт. №7, к. 334.
Контактний телефон: 0635945973


Гайдамаки
У темну і тяжку годину,
Як лютувала шляхта і пани,
За рідну милу Україну,
Її повстали вірнії сини.
В густих дібровах і лісах,
Вони святили гострії ножі,
А потім розійшлись по селах і містах,
Порядки знищувать чужі.
На Умань, Жаботин і Смілу,
Повів загони Залізняк,
І там зламало польську силу,
Хоробре військо гайдамак.
Зайняв Трипілля й Богуслав,
Сміливий Швачка – отаман,
І ворогів усіх повиганяв,
Розбивши їхні лави мов буран.
Від Канева старого і до Балти,
Завзято бився Неживий Семен,
Й тікали всі пани-конфедерати,
Як бачили лиш тінь його знамен.
А ті міста і села стародавні,
Що на Поліссі здавна існували,
Загони Бондаренка славні,
З ярма чужого визволяли.
Боровся Бондаренко сміло,
Макарів і Брусилів він звільнив,
Не за багатство, а за праве діло,
Він ворогів народу бив.
За честь, за віру, за свободу,
За давні вольності й права,
За щастя рідного народу,
Козацька впала голова.
І Бондаренко - сіромаха,
Звільнивши пів-Полісся від ляхів,
У засідку потрапив бідолаха,
В смертельну пастку москалів.
Іхоч боровсь хоробро й люто,
Мов лев, орел або дракон,
Усе ж його було закуто,
І забрано в лихий полон.
Закутого в сталевих ланцюгах,
Його в Чорнобиль привели,
І щоб повстанцям всім вселети страх,
Йому там голову стяли.
Відразу почали радіти,
Всі зайди і нікчеми всіх мастей,
Що нікому більш буде боронити,
Жінок вкраїнських і дітей.
Та хоч загинув лицар волі,
Як тисячі його братів,
Та не могли заброди кволі,
Забрати пам'ять в їхніх земляків.
І на Поліссі в нас не забувають,
Борця і отамана Бондаренка,
Й про нього чарівні пісні складають,
Що аж за душу брали і Шевченка.
І щоб нікчеми не брехали,
Про славний гайдамацький рух,
Та українці завжди пам’ятали,
Його святий і справедливий дух.
І пам’ятати будемо завжди,
Ми всі криваві битви за свободу,
Щоби не допускати більш біди,
А лиш ростити щастя й згоду.
 
Форум » Наша творчiсть » Ваші вірші » Літконкурс до 265-річчя Івана Бондаренка (Всеукраїнський конкурс увічнення пам'яті ватажка козац.руху)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:

До нас заходили
Учасники: