|
Діна Нетреба.Загиблим безвісті...
|
|
| Avtor | Дата: Понеділок, 05.03.2012, 15:46 | Сообщение # 1 |
|
Offline
 Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Синам матерів різних
національностей, що
визволяли Україну
від нацистів у 1943-1944 р.р.
присвячую.
Дивлюсь я на землю вкраїнську свою,
Що чорна і сита від крові бійців,
Що полягли в жорстокім бою
За рідну Вітчизну з любов'ю.
Упав солдат в бою у вир високих трав,
А похоронку надіслали нені,
Що син її десь безвісти пропав...
Знайшли їх останки через роки...
Хоронять. І нікому плакать, простить,
Бо рідна згорьована неня
Давно вже в могилі лежить...
Життя минає. Проліта і лине
Назустріч сонцю, радості, весні...
І ці чиїсь сини, що безвісті пропали,
В ночі ізнов приснилися мені.
Голосить пташка вдосвіта над ними,
Дощем омиті села і ліси...
А матері й на тому світі плачуть,
І капають їх сльози із роси
Кривавої роси...
Життя триває...
А синів немає,
Ніколи не повернуться вони...
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 10:55 | Сообщение # 2 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Рукописи не горять
(Історія одного пошуку)
Під час наших численних пошукових експедицій «Місцями письменників – земляків», зокрема, в с. Ясногородка, ми часто чули про вчителя Леоніда Петрушевського, який 1936 по 1947 роки працював у місцевій школі вчителем географії і природознавства.
Вперше ми почули про нього від письменника Петра Сиченка, під час зустрічі в Макарові у 1992 році, коли ми, пошуківці, провели читацьку конференцію за його книгою «Ой, гук, мати, гук». Петро Панасович нам розповів, що Леонід Петрушевський написав історію села Ясногородки у двох загальних зошитах на 400 списаних сторінок.
- Він звертався, за його словами, і в Києві, і в селі, щоб надрукували історію села. Його ніхто не підтримав, і тоді Леонід Дмитрович спалив у грубі свій рукопис, - розповідав нам Петро Сиченко. - Я сам бачив ці списані зошити. Це був унікальний рукопис, де зібрано багато народних звичаїв села, його історію. І сам же Петрушевський мені сказав, що спалив рукопис…
Пройшло 18 років від тієї зустрічі з письменником. Ми чули про спалений рукопис і від інших мешканців Ясногородки – від вчителів Міщенко Л.А. та Шамоти В.М. Збирали ми спогади в селі від старожилів Перепечена Пилипа Йосиповича, Надії Андріївни Коваленко, Катерини Степанівни Войтенко, які також чули про рукопис Петрашевського, спаленого у грубці. Ось, що ми зібрали про самого легендарного вчителя:
Леонід Дмитрович Петрушевський Народився 21 серпня 1881 року в селищі Висунськ на Херсонщині в родині священика. В 1904 році він закінчив Одеську духовну семінарію. Побачив, що священиком працювати не його покликання, поступив в університет. В 1905 році брав участь у революційних заворушеннях, за що був висланий за Урал у Норильський край, повернувшись із заслання, Петрушевський продовжує навчання в Київському університеті Святого Володимира, юридичний факультет, який закінчив у 1910 році, отримавши фах юриста. Певний час працював адвокатом і нотаріусом у місті Новоукраїнці Кіровоградської (а тоді Одеської) області.
Оскільки бути юристом у тяжкі сталінські часи було непросто, Леонід Дмитрович перекваліфікувався на вчителя географії та природознавства. Працює з 1930 року вчителем на Київщині. Зокрема, з 1936 по 1947 рік вчителював у середній школі села Ясногородки, котре належало Вишівському району. В період тимчасової окупації села нацистами в 1941-1943 роках працював священиком у місцевій церкві. У 1947 році йому заборонили вчителювати, бо був «попом». Леонід Дмитрович береться тоді за творчість. Жилося його родині (теща і дружина) дуже тяжко. Здоров'я підводило і роки. Допомоги не було звідки чекати. Був єдиний син, який воював у 1941-45 роках, але після війни виїхав до Австралії. Раз у рік дозволяли йому вислати посилку батькові.
Згадує наша покровителька з Ясногородки Лідія Андріївна Міщенко:
- Після війни за бажанням місцевих прихожан Леонід Петрушевський був призначений священиком місцевого храму. Не зважаючи на похилий вік, встиг багато зробити для розвитку церковного життя у парафії. Оскільки сам був художником, то його дбайливими руками було написано десяток ікон для ясногородської церкви. В 1959 році комуністичні вандали зруйнували чудесний храм. Леонід Дмитрович був останнім настоятелем церкви в Ясногородці в атеїстичну добу.
Леонід Петрушевський – автор першої відомої спроби написати історію Ясногородки. Він опрацював столичні архіви і підготував у 1964 році до друку рукопис. Ось, що згадує про це Пилип Йосипович Перепечено:
- Працюючи головою сільської ради в ті роки, я командирував до м. Києва в обласний архів вчителя – пенсіонера Л.Д. Петрушевського за архівами даними про історію села Ясногородки. Він поїхав. Згодом привіз мені виписку з обласного архіву про наше село, а сам продовжував збирати матеріали з історії Ясногородки. Але через деякий час найшла на нього манія і він все написане знищив.
Оповідь про спалену історію «ходила» Ясногородкою майже 40 років. Ця історія і спонукала нас членів історико-краєзнавчого клубу «Пошук», збирати матеріал по селу з «чистого аркуша». Ми зустрічались із старожилами, зібрали їх спогади, фотографії, різні вирізки з газет, а також використали матеріал про село з книги «Нариси з історії Макарівського району».
Тож ми і вирішили, беручи участь у Всеукраїнській історико-географічній експедиції, написати про це село. Ще нам допоміг наш давній друг, краєзнавець Євген Букет. Він переклав з польської мови фрагмент з «Географічного словника Королівства Польського», де було написано за Ясногородку періоду 17 і 18 століття.
Ми працюємо над своєю роботою, наразі до нас в клуб «Пошук»завітав приятель нашого керівника, колишній директор краєзнавчого музею в Макарові Олександр Дубнєвич.
Діна Свиридівна показала нашу майже закінчену роботу і згадала про зниклий рукопис Петрушевського.
- Цей рукопис вчителя з Ясногородки Петрушевського я пам’ятаю, він повинен бути в нашому Макарівському музеї, - мовив Дубнєвич.
- Я сам реєстрував його в 1990 році. І при передачі музею він був.
Діна Свиридівна лише добилась, щоб відкрили музей і знайшли рукопис. І ось цей рукопис перед нами…Відкриваємо перший аркуш, читаємо: Петрушевский Леонид Дмитриевич. Краткая история села Ясногородки Киевской области Макаровского района. 1964 год». (Див. ксерокопію титульного аркуша в «Додатку»)
Отже, рукописи не горять!
В першому зошиті Петрушевський написав історію України козацької доби, а в другому – села Ясногородки. Ми свою роботу вже зробили, тож використати чи щось з мінити – нема потреби. Бо чогось нового, надзвичайного ми не знайшли. Цікаві лише були зібрані фольклорні матеріали - колядки, весільні пісні та інше, зібрані від старожилів села.
Діна Свиридівна і Євген Букет вирішили звернутись до сільського голови с. Ясногородки з проханням знайти кошти, щоб надрукувати цю працю Леоніда Петрушевського в оригіналі, як вона написана.
Тим більше, що Євген Букет готує до друку книжку «Нариси з історії села Ясногородки», куди ввійдуть і наші дослідження. Книга повинна вийти влітку 2010 року.
Було дуже цікаво і захоплююче працювати по дослідженню одного з наших населених пунктів з такою багатою історією.
Діна Нетреба, керівник клубу «Пошук»
Ярослав Лебідь, командир авторської групи,
Максим Бразицький, Юлія Матейчук – члени групи.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 10:58 | Сообщение # 3 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Історія заснування села Ясногородка Макарівського району Київської області
Ясногородка – одне з найстаріших сіл Макарівського району, засноване в XVI столітті.
Є переказ про те, що поселення виникло на Ясній Гірці, яку обступав навкруги ліс. Від тієї Ясної Гірки і пішла назва села Ясногородка.
Перші письмові згадки про Ясногородку пов’язані з найпершими її власниками – родиною Богушів, що володіли нею в першій половині XVI століття. Спочатку поселення називалось Богушівкою. Зараз Богушівка – це південна частина Ясногородки. З польських архівів відомо, що в 1670 році 25 квітня грамотою короля польського Михайла Вишневецького Богушівку передано Києво-Братському монастирю вже під назвою Ясногородка. На зламі XVI і XVIІ століть Ясногородка була центром великої волості, що підтверджує й «Історичний атлас Речі Посполитої»– Варшава – Відень, 1899 – 1904. – с. 9.
З 1625 року Ясногородкою управляв Юрій Голуб – український шляхтич, полковник Канівський (1644-1649). Числився серед магнатів Київського воєводства. Заснував кілька сіл. Брав участь у створенні Києво-Могилянської академії. В часи Богдана Хмельницького боронив українське населення зі своїм загоном від нападів татар. За однією з версій жив до 1660 року.
Після повернення правобережжя України під владу Речі Посполитої Ясногородку успадкувала Софія Бжовська, яка вийшла заміж за Костянтина Шуйського.
Рід Шуйських походив із Москви. Костянтин Шуйський був першим свого роду, хто почав підписуватися князем. Село, коли потрапило під Польщу, зазнавало набігів козаків, які геть спустошили Ясногородку. Єдиним сином Костянтина й Софії Шуйських був Домінік, який успадкував село. Помер у 1720 році, а спадок прийняв син Микола Шуйський. У 1725 році Ясногородка перейшла у власність брата Миколи – Ігнатія Шуйського. Ігнатій Шуйський на пустому місці почав заселяти і впорядковувати Ясногородку і навколишні села заново. В центрі села побудував кам’яний двоповерховий палац серед великого парку , який був оточений валом із зовнішнім ровом, що наповнювався водою річки Трубище.
Власник Ясногородки Ігнатій Шуйський був одружений з Людвігою Зборовською. З 1751 року помістям володів син Ігнатія Адам Шуйський , який помер в 1767 році.
Дочка Адама – княжна Анель Шуйська вийшла заміж за родича Войцеха Шуйського і стала власницею Ясногородки. Вона дуже старалася звеличити Ясногородку, добилася для містечка в 1773 році привілей на запровадження десяти ярмарок щороку.
Грамота короля Станіслава – Августа, що дозволяє запровадити 10 щорічних ярмарок у містечку Ясногородці видана 6 вересня 1773 року.
Після першого поділу Речі Посполитої (1772) волосний центр, містечко Ясногородка мав 80 дворів.
Подружжя Шуйських мало трьох доньок. Найстарша Франциска вийшла заміж за полковника Аврама Марченка. В 1797 році вона дістала у спадок Ясногородку з Богушівкою, Княжичами і Музичами. Франциска померла в 1841 році і в цьому ж році законним власником маєтку став її син Іван Марченко. Проте він служив проти посольствах і більше був за кордоном. На ньому і закінчилась епоха панування Шуйських у Ясногородці, що тривала до кінця ХІХ століття.
При Шуйських у 1773 році в Ясногородці засновані винокурний і шкіряний заводи. На початку ХХ століття промисловість у Ясногородці занепала.
В квітні 1648 року, 1831р. і червні 1834 тут мали місце виступи селян проти поміщиків. Церква Різдва Богородиці дерев′яна з 36 десятинами землі збудована в Ясногородці в 1743 році на місці давньої.
В 1862 році в селі відкрито церковно-приходську школу, де навчалось менше третини дітей шкільного віку.
Вулиці Ясногородки
Головна вулиця – Київська. Має таку назву, бо веде до Києва. Вулиця Підлісна проходить попід ясногородським лісом, давня її назва - Усадьба. Така назва виникла, бо вона захоплювала більшу частину території поміщицького маєтку. Вулиця Дубина має назву ще з давніх часів, тут колись ріс дубовий ліс. Згодом його вирубали і побудували хати. Вулиця Довгий брід – паралельно протікає притока річки Трубище – Рудка. Береги її з’єднує широкий переїзд, який прозвали бродом. Вулиця Зарудка отримала свою назву від річки Рудка (тобто, живеш за річкою Рудка). Вулиця Ковалівка називається так, бо першим тут поселився коваль, який мав свою кузню. Згодом поселилися й інші люди. Вулиця Слобода розташована подовж русла річки Очеретянки. Назва з'явилася ще до часів кріпацтва. На ній поселилися вільні люди.
Значні історичні події села в ХХ столітті
Російська імперія, виснажена у Першій світовій війні, здригалася від хвилі народних повстань по всій країні. Територія сучасної Макарівщини на той час стала ареною запеклих сутичок. Перед бурхливими подіями 1917 року в Ясногородці поміщиків не було.
Вісті про революцію в імперії приносили солдати й матроси, що поверталися з фронтів. Мешканці Ясногородки по-різному сприймали ці новини: одні вірили у владу Рад і брали участь у революційних подіях, інші – чинили опір. 22 листопада 1917 року Центральна Рада в Києві оголосила створення Української Народної республіки. 22 січня 1918 року українська влада видає свій Четвертий універсал, який проголошував Україну вільною самостійною державою, що виходить із складу більшовицької Росії. Ленін посилає більшовицькі війська для знищення незалежності Української Народної Республіки. Центральна Рада вклала угоду з Німеччиною про надання допомоги в боротьбі з Радянською Росією.
Наприкінці лютого 1918 року в Ясногородку зайшли німецькі та українські війська. Селяни терпіли знущання німців і українських поліцаїв. Почались селянські заколоти. У Ясногородці теж почався рух проти гетьманщини. У листопаді 1918 року в Україні до влади прийшла Директорія на чолі з Симоном Петлюрою. А вже у лютому 1919 року Директорія під натиском Червоної Армії залишила Київ і переїхала до Вінниці.
19 вересня 1919 року біля Ясногородки відбувся жорстокий бій між денікінцями і військами Червоної Армії. Денікінці порубали 64 бійців Бо гунського полку Миколи Щорса. Братська могила доглянута і упорядкована (Див. фото в «Додатку»).
21 квітня 1920 року Симон Петлюра укладає пакт про спільний наступ в Україні проти більшовиків.
Поляки проходили через Ясногородку у серпні 1920 року, забираючи в людей худобу і кураж.
У листопаді 1920 року територія України була звільнена від поляків і петлюрівців.
В Ясногородці радянську владу було встановлено ще в лютому 1918 року. А потім село переходило з рук у руки: то поляки, то петлюрівці, то отаманів Орлика та Тютюнника, загони яких діяли на Макарівщині.
Радянська влада остаточно установилась в 1921 році. В 1922 році найбідніші селяни Ясногородки організували два товариства по спільній обробці землі – «Зоря» та «Дорога», а 1 серпня 1929 року створено сільгоспартіль, яка так і називалась: імені «Першого серпня». Керівником цієї спілки був Яценко Степан Хомович. В 1930 році в селі проведено колективізацію, внаслідок якої організували три колгоспи: «Калініна», «Ілліча» та «Червоної армії». У грудні 1934 року було реорганізовано три колгоспи і утворено два: імені Калініна та імені Посташева.
Сільське господарство спеціалізувалось на вирощуванні жита, пшениці, льону. Добре було розвинене тваринництво .
Ланкова Войтенко Оксана Омельківна за високі досягнення у вирощуванні льону першою в районі отримала орден Трудового Червоного прапора.
22 червня 1941 року почалась Велика Вітчизняна війна, а вже 25 липня було окуповано село Ясногородку.
Згадує старожил села Надія Андріївна Коваленко:
- Німці з'явились в селі з боку Мотижина. Спочатку десятка два мотоциклістів, а за ними танки. На другий день 26 липня 1941 року фашисти вчинили розправу над мирними мешканцями села, розстрілявши голів обох колгоспів Ясногородки Хому Микитовича Пономаренка та Олексія Федоровича Комашенка та голову сільської ради Омеляна Мефодійовича Синівського, ланкових Оксану Войтенко, Ганну Лебідь та голову кооперації Лукіяна Логвиновича Войтенка. Фашистський коричневий терор був безмежним. 230 юнаків і дівчат було вивезено до Німеччини на різні роботи, 466 мешканців села воювали на фронтах Великої Вітчизняної, 216 з них загинули. В 1953 році їм поставлено пам'ятник в центрі села. 7 листопада 1943 року Ясногородку визволено від німецько-фашистських окупантів. За визволення села загинуло 53 радянських воїни. Їх братська могила на цвинтарі села.
Школа
При відступі, у листопаді 1943 року, фашисти спалили дощенту школу, в якій був склад зерна. Дітям у вересні 1944 року не було де навчатись. Тож класи розміщувались у колишній майстерні та квартирах для вчителів.
- Взимку було дуже холодно, чорнило замерзало, ми всі сиділи одягнені по-зимовому, - згадує Надія Коваленко. – Але ходили навчатись з великим завзяттям. І дітей у селі тоді було дуже багато. Директором школи з березня по листопад 1944 року працював Кошмак Віктор Семенович, потім Цимбалюк Євген Кирилович у 1944-1947 р.р.
В 1947 році директором школи була Оксана Григорівна Кузьмік. Це при ній викладачем російської мови та літератури до 1953 року був Володимир Кирилович Сиченко (Малик), який згодом став видатним українським письменником.
В 1952 році в Ясногородці в школі навчалось 478 учнів, паралельно навчались 5,6,7,8,9,10 класи. Вчителів не вистачало, тому вчителями працювали і колишні випускники школи. Було 22 вчителів, 13 осіб технічного персоналу і один бухгалтер.
В 1967 році місцевий колгосп розпочав будівництво нового приміщення школи на 320 учнів. Закінчено будівництво в 1970 році при сприянні голови колгоспу Григорія Коваленка, який домігся в Києві 100 тис. рублів для завершення будівництва.
В 1971-1972 навчальному році діти навчались уже в новій школі – 215 учнів. В 2001 році – всього 45 учнів, і школу із середньої реорганізовано в 2007 в навчально – виховне об'єднання «Школа І-ІІ ступенів – дитячий садок».
Ясногородка в 1945-1990 роках
Розпочалась повоєнна відбудова. Переживши лихоліття війни 1941-45 р.р. селяни розуміли, що вони працюють тепер на своїй вільній землі. Голодний 1946 рік Ясногородці пережили без втрат. Працювали в полі. На тваринницьких фермах.
В 1951 році три колгоспи, що діяли в селі, було об’єднано в один імені Леніна. Головою був обраний Арсеній Павлович Возний. З кожним роком село розбудовувалось і багатшало. Побудували гарні тваринницькі ферми. В 1953 році збудовано і відкрито ФАП.
В 1971 році закінчено будівництво школи і побудовано Будинок культури на 450 місць. В 1986-1987 роках побудовано і відкрито магазини «Продтовари» і « Промтовари».
Особливого розквіту зазнало село за період, коли колгосп імені Леніна очолив Григорій Митрофанович Коваленко. Колгосп по прибутках став міліонером. В господарства було 7 зернових комбайнів, 37 тракторів, 26 автомашин грузових 2500 голів скота: корів - 750, свиней – 470, птиці – 3.500, овець – 350 і 120 – вуликів бджіл.
Сучасне село
В 1994 році на базі колгоспу ім. Леніна утворено КСП «Ясногородка», відкрито АЗС «Укрнафта», а в 1998 році КСП реорганізовано у ТОВ «Ясногородка». Відкрито приватний магазин «Оленка». За останні роки в селі збудовано 210 житлових будинків.
З 2001 року почала працювати страусова ферма, де поголів’я чорних африканських страусів налічується до 200 особин.
Маточне поголів’я Ясногородської страусової ферми завезено в квітні 2001 р. з Бельгії. (Див. у «Додатку»)
В 2009 році завершено будівництво Храму на честь Різдва Богородиці. Це дякуючи сільському голові Тетяні Миколаївні Семеновій. Провели в селі газ до житлових будинків, до школи. Всі дороги в селі покриті асфальтом, проведено електричне освітлення вулиць вночі. З ініціативи Тетяни Семенової поставлено нові огорожі біля школи, Будинку культури і бібліотеки, приміщення сільської ради, обведено огорожею сільський цвинтар. В селі діє ФАП, є аптека, відділення зв’язку. Один раз на тиждень проводиться ярмарок, де можна придбати і продукти, і промислові товари.
Видатні постаті села
Квітуче село Ясногородка своїми садками, духмяними травами та цілющими джерелами виплекало багатьох синів і дочок, закоханих у рідний край, а багатьох село пригріло в своїх обіймах:
Володимир Кирилович Малик – видатний український письменник, народився у сусідньому селі Новосілки, а в школу ходив у с. Ясногородка, а після ВВ війни в 1946-1953 рр. працював викладачем російської мови та літератури у місцевій школі.
Петро Панасович Сиченко - визначний український поет і прозаїк, народився в сусідньому селі Новосілки, в 1941 році закінчив Ясногородську середню школу, а з 1953 року жив і працював викладачем в школі до 1982 року в Ясногородці. Помер в 2004 році.
Віталій Михайлович Кулаковський (1924-1990) – відовий український письменник, історик, полум’яний патріот України, народився в сусідньому селі Мостище, що належало до Ясногородськоїсільської ради, в 1941 році закінчив Ясногородську середню школу. Жив і працював у м. Києві.
Микола Федорович Мотузинський – народився і виріс в с. Ясногородка, закінчив місцеву середню школу, Київський медінститут. Доктор медичних наук. Живе і працює у м. Києві.
Григорій Андрійович Саковський – народився і виріс у Ясногородці, закінчив місцеву середню школу. Генерал-лейтенант, перший заступник начальника Генерального штабу збройних сил України. Мешкає в м. Києві.
Павло Григорович Коваленко – доктор біологічний наук (Див. у додатку нарис: «Родина Коваленків»).
Міщенко Лідія Андріївна – викладач української мови і літератури. Вдова письменника П.П. Сичена (Див. в додатку нарис про неї «Людині бійся душу ошукать»)
Леонід Дмитрович Петрушевський – вчений природознавець, викладав географії і природу в Ясногородській школі в 1932-1941 роках. Під час фашистської окупації був священником. Близький друг видатного поета України Максима Рильського. Першим написав історію села
Ясногородка. Помер і похований у селі (Див. нарис про нього «Рукописи не горять»).
Діна Нетреба, керівник клубу «Пошук»
Ярослав Лебідь, командир авторської групи,
Максим Бразицький, Юлія Матейчук – члени групи
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 11:08 | Сообщение # 4 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ ПІДСУХА
Гордістю і славою нашого рідного краю є люди, які залишають добрий слід на віки. Ось до них і належить визначний український письменник О.М. Підсуха. Його батьківщина – с.Ніжиловичі Макарівського району Київської області, де він народився 16 жовтня 1918 року в родині сільського коваля. У школі вчився відмінно. Закінчивши семирічку, вступив на робітфак при лінгвістичному інституті в Києві, а вже через рік став студентом Харківського інституту іноземних мов.
Після закінчення вузу Олександр Миколайович жив у шахтарському краю, де викладав англійську мову в індустріальному інституті м.Донецьк.
22 липня 1041 року почалася Велика Вітчизняна війна, а вже в липні Підсуха разом із своїми студентами був на оборонних роботах : рили протитанкові рови. Це тут, у короткі часи відпочинку, народжувались рядки :
Я буду мстить за Україну,
За муки всі. за всі жалі,
За всі страждання і руїни
На поневоленій землі.
Ворог наближався до Донецька. Підсуха був уже в діючій армії. Його направили до 8-ї саперної дивізії. Тут, на Донбасі, він прийняв перше бойове хрещення. Ворог був жорстоким і віроломним. Донецькі степи вкриті спалахами пожеж. Залізним виттям виє поле, скрите густим димом. Чорніє сонце. Вогонь навкруги, вогонь, що розпалює броню. І в цьому пеклі відступають радянські воїни. З ними і наш Підсуха. Гіркота і біль крає серце поета. Обабіч доріг дзвенять тополі своїми срібними листками. Тополиний український край. І народжуються рядки :
Прощайте, росяні долини
і села, сповнені краси.
Прощай, мій краю тополиний,
Уже за Доном ти єси.
В серпні 1941 року поет разом з своїм саперним батальйоном відступає за Дон. В дорогах диму і вогню тяжкі місяці відступу. Щоденні бої. Поряд Підсухи упав його вірний друг, скошений ворожими кулями, а він мусів бігти разом зі всіма, щоб не потрапити в полон. Уже бої ідуть за Доном. Снаряди, кулі навкруги. Чорна круговерть вогню й металу. Нескінченні атаки ворога.
Відступаєм.
Немає кінця.
Контратакам, початим з кордону.
На тобі вже не видно лиця.
Але знову стаєш в оборону
Навесні 1942 р. Олександра Підсуху відкликали з армії в свій інститут в Сибір. Попрацював кілька місяців. Направили у військове училище. Закінчив. І вже в чині молодшого лейтенанта знову на фронті в роті автоматників.
В складі І Українського фронту брав участь у визволенні України. І ось уже рідний Дніпро. Почали форсувати ріку. І закипів Дніпро від бомб, розриву мін, і фонтанами з глибин злітала вода. Стогін ранених, гул літаків, посвист куль. Рота автоматників, де був і Підсуха, вже пристали до правого берега, окопались там і залягли. Зав’язався бій.
Із записних книжок фронтовика : “16 жовтня 1943 р. ( День мого народження ) я на Дніпрі. Безперестанку над нами виє “рама”... скине бомби і знову летить на свій аеродром... На правому березі йдуть запеклі бої. Наша частина успішно просунулась вперед і з боєм зайняла село.
21 жовтня. За три дні пройшли близько ста кілометрів. Не спиться через надмірну втому.
22 жовтня. Аж не віриться, що я вже за Дніпром. Такого настрою, з яким перейшов його, я не відчував за всю війну. Україна стверджує своє безсмертя. Загарбники вдосталь наїлися її землі.
23 жовтня. Все на марші. Спав на ходу. Зараз рушаємо далі. Минулої ночі не спав і цієї не доведеться. Одне слово, війна.
24 жовтня. Рушили далі. День в дорозі. Зайняли оборону.
6 листопада. На два дні відвели в тил ( 5 км від переднього краю). Визволено Київ. Вночі заступаємо в оборону.
12 листопада. Позавчора прочитав у фронтовій газеті : районний центр Київської області Макарів – визволено. А це 12 км од Ніжиловичів, мого рідного села. А вчора й Ніжиловичі визволили. Яка звістка! Там у мене мати. Одразу написав їй листа.
А 25 листопада 1943 року Олександра Підсуху викликали до командира дивізії і повідомили про переведення його в розпорядження політвідділу армії. А за кілька днів Олександра Миколайовича з політвідділу було направлено в 36 –ту гвардійську піхотну дивізію на посаду літературного працівника газети.
Віднині життя письменника тісно пов’язане з життям дивізії на фронті. Дуже часто молодий кореспондент з автоматом за плечима, на передових позиціях. Бо тільки там можна було взяти гарячий матеріал для фронтової газети.
Зима 1944 року. Ідуть бої за визволення Кіровоградщини. Олександр Миколайович добирався на попутній до КП полку. Хуртовина – світу не видно. В кузові сильно холодно і щоб зігрітися , побіг по сніжному полю навпрошки. Раптом чує : “Стій! Ні з місця!”. Озирнувся. У сніговій заметілі солдат : “Ти що, не бачиш ? Мінне поле. Ану по своїх слідах назад”. Вибрався. Пощастило, що смерть відступила.
Це було на Кіровоградщині. Треба Олександру Миколайовичу на КП полку в с.Новгородівка, а звідти в батальйон по матеріал для газети. Зайшов у село, а там німці. Ледве встиг вискочити. І все ж дібрався в батальйон на передову, а назад йшов – попав під мінометний обстріл. Поряд рвонуло і геть засипало землею. Чудом вцілів. Скільки було таких пригод, що на волосині тримався від смерті. Та сам Бог беріг талановитого поета.
Із записних книжок О.Підсухи :
11 квітня 1944 року. Я в Молдавії. Люди не розуміють нашої мови, ми – їхньої. Але взаєморозуміння повне. Ненавидячи фашистів, як і ми. Поспішаємо до Пруту.
17 квітня. перейшли Прут. Ворог тікає. Я в редакції. На столі приймач, а за спиною – вікно. Ніч. Ледве сиджу, але пишу. Раптом ні з того ні з цього щось мене з табурети зриває. Ступаю крок – два від вікна, і тут – страшної сили вибух. Вікна – як не було. А в стіл і приймач влучає кілька осколків. Я ж – цілий – цілісінький. Що це : інтуїція ? Щасливий випадок ?
19 квітня 1945 року.
Настрій такий, як перед миром. Війна ще буде тривати місяць – два. І найстрашніше – не побачити Дня Перемоги, до якого йдемо ось уже чотири роки.
23 квітня.
Позавчора нас, десять офіцерів, пішло через висоту 1736 на командний пункт командира дивізії, кожен зі своїм завданням. Трапили під сильний кулеметний вогонь. Сховатися було ніде. ми лежали на схилі гори, і німці чудово нас бачили. Прикинулися вбитими і пролежали так до смерку . так доля ще раз врятувала Олександра Миколайовича. Щоденні запеклі бої в Австрійських Альпах, де бойові частини 3-го Українського фронту добивали фашистів. В горах гітлерівці мали добре укріплені позиції. І Підсуха, як кореспондент фронтової газети, майже щодня на передовій.
З листа письменника до свого друга Т.І. Захарченка в с.Ніжиловичі
7 травня 1945 року
Дорогий друже Трохиме !
В Карпатах я воював, потім пройшов всю Угорщину і ще деякі країни. а зараз воюю в Австрійських Альпах. Там ще ворог держиться...
... Звільнив всю Україну – пройшов її вздовж і впоперек, коли рахувати і відступ...Був автоматником.
Після форсування Дніпра, уже під Кіровоградом, штаб армії відкликав мене на газетну роботу в редакцію військового з’єднання.
На цій роботі знаходжусь і донині...
Словом став журналістом скороспеченим. На передньому краї буваю через день.
... В Карпатах був контужений, довгий час не дочував. Дуже близько кінець війні. а у нас, як на зло , обставини січуть не міняються. Сюди, в австрійські гори, збіглись зі всієї Німеччини головорізи і ніяк не здаються. Бої ідуть дуже уперті. Не дай Бог без голови залишитися що дуже можливо. Днями поранило мого товариша і багатьох друзів. Просто обідно терпіти таке під кінець.
7.У.1945 р. Твій Сашко.
З фрагментів фронтового листа О.М.Підсухи видно, що ще й після 9 травня, коли в Берліні було підписано акт про повну капітуляцію, в Австрійських Альпах наші бійці ще добивали гітлерівських головорізів.
Позаду тяжка війна, яку наш славетний земляк пройшов з першого дня і до Перемоги. До липня 1946 року Олександр Миколайович працював у дивізійній газеті. Демобілізувавшись, викладав у Київському педагогічному інституті, пізніше був головним редактором журналу “Дніпро”. Потім – заступником голови Спілки письменників України, членом якої він був з 1947 року. Із семи десяти двох років прожитого життя 51 рік віддав літературній праці.
Лишив по собі понад сорок книжок, більшість яких ввійшли до золотого фонду української класичної літератури.
Олександр Підсуха і в мирному житті залишався солдатом, в серці якого постійно жили тривоги, які кликали до боротьби. І рядки його віршів теж, як солдати, дають бій злу заради життя, миру, людей на планеті і тому нікого не залишають байдужими.
Любив він Україну, свій рідний край. Свої Ніжиловичі. Тут митець завжди черпав натхнення і творчу наснагу.
21 жовтня 1990 року перестало битися серце талановитого письменника і мужнього воїна.
Макарівщина по праву пишається своїм славетним сином.
Діна Нетреба, керівник клубу «Пошук» Макарівського ЦТДЮ ім.Д.Туптала
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 11:10 | Сообщение # 5 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| З першого до останнього дня
ПЕТРО ПАНАСОВИЧ СИЧЕНКО
Велике горе прийшло на Макарівщину. В один з сонячних березневих днів 2004 року перестало битися серце полум’яного патріота України, народного вчителя, визначного українського поета і прозаїка, першого лауреата районної премії ім.Д.Туптала Петра Панасовича Сиченка з
с. Ясногородка.
Члени клубу “Пошук” ЦТДЮ ім. Д.Туптала мали щастя зустрітися з ним, спілкуватися, записати його спогади про життєвий шлях.
Петро Панасович Сиченко народився 20 листопада 1922 року в приірпінському селі Новосілки Макарівського району на Київщині в селянській родині.
Дитинство допитливого сільського хлопця було багате на дивовижні враження, коли бачення і відчуття пізнаються через соковиті барви рідної природи.
Петро виріс на березі Ірпеня, найкращої в той далекий час річки у світі. Тиха, чиста, з глибокими ямами та піщаними перемолами, вона все літо цвіла жовтим лататтям та білими ліліями. А які високі очерети росли понад нею та тінисті верби!
Із спогадів Петра Панасовича :
- В дитинстві я дуже любив читати. І товариші у мене були такі ж запеклі любителі книги. Особливо мені подобалися описи далеких країн та морів. Захоплювали героїчні подвиги, подорожі в невідомі країни, та історичні події.
Жили ми бідно, босоного, але багато читали, мріяли, вчилися любити батьків, природу, батьківщину.
Дорогі пошуківці ! Позаду мене довге і нелегке життя . А вам далі жити, дбати про батьків, любити Вітчизну. Я вам бажаю прожити достойно. Хай вам щастить на всіх життєвих перехрестях !
То була остання наша зустріч з письменником в Макарові під час читацької конференції по його книзі “Ой, гук, мати, гук”, яку підготували юні пошуківці.
Багатюща палітра кольорів дитинства та юнацьких мрій, любов до рідного слова та історичного минулого рідної України вже в шкільні роки просилась на папір, виливаючись у поетичні рядки. Мріяв про навчання в університеті, закінчивши Ясногородську середню школу.
Проте все безжально було перекреслено війною.
Із спогадів Сиченка :
- Війна почалася для мене, як і для сотень тисяч моїх ровесників, у пору розквіту юності. Я закінчив десятий клас, переді мною слалася дорога в майбутнє, навчання в університеті, дорога в незнане, жадане й омріяне прекрасне. 21-го червня 1941 року спеціальна комісія при райвійськкоматі відібрала нас, кілька десятків юнаків із трьох середніх шкіл району, для навчання у льотному військовому училищі . Тоді ж, у суботу в Ясногородській середній школі відбувся випускний вечір. А вже на другий день, у неділю, прийшла тривожна звістка : фашистські літаки бомбардували Київ.
Після випускного вечора Петро разом із своїми однокласниками пройшов військову комісію у Бишеві. Хлопців направили на обласну комісію, звідки Петра Сиченка направили в розпорядження Київського ополчення на оборону Києва.
До 18 вересня сорок першого брав участь в боях проти ворога на ділянці фронту Віта – Поштова – Голосіївський ліс.
... Київ горів. Палали будинки, займалися вагони на залізничній колії, скручувалося дахове залізо і падало на землю. Війна йшла в усіх вимірах, в усіх напрямках. Фашисти все тісніше стискували залізне кільце , де в крові і болю, стражданні й корчах бійці й ополченці боронили свою рідну столицю.
А ворог наступав. Йшли фашистські танки попід стінами будинків , у проломи перших поверхів пробиралися автоматники. Над містом день і ніч висіли ескадрильї німецьких важких бомбардувальників. За димом не було видно сонця.
Петро разом з іншими бійцями та ополченцями відбивав атаки ворога в Голосіївському лісі. Німці нагло повзли на позиції оборонців. Раптом ніби вибухнув землетрус. Все навколо освітилося надприродним сяйвом. Петра трусануло, потім тіло його підняло вгору й повільно кинуло на землю. Стало тихо.
Отямився серед сотень інших військовополонених в концтаборі на Сирці.
За кілька днів контузія пройшла, і Петро з кількома молодими бійцями спробували втекти. Схоплені жандармами витримали тяжкі допити.
Сиченка, як організатора групової втечі було відправлено в Ровенську тюрму особливого режиму.
Із спогадів Петра Панасовича :
- Мало хто вирвався з оточення, поминувши колючий дріт фашистських таборів смерті. Я перейшов через два. особливо страшними були тюрма і концтабір у місті Ровно. Мури. Колючий дріт під електричним струмом, битком набиті камери. Спрага й задуха поморочить голови, а цементова долівка паралізує тіло. Щоденні допити електрострумом, катування, розстріли.
В жахливих умовах життя у концтаборі розгорнула свою роботу одна з найперших підпільних організацій, що народилися у ворожому тилу. Вона й проклала через колючі дроти мені дорогу до рідного дому.
При допомозі підпільників Петру і ще кільком військовополоненим вдалося вирватися з лабетів смерті.
Напередодні нового 1942 року Сиченко дібрався до рідного дому.
У Новосілках створилися перші бойові патріотичні групи. Одну з них очолив студент Семен Грицаєнко, а другою групою керував лейтенант із Мостищ Микола Кошовий, до якої входив і Петро Сиченко.
Підпільна організація діяла в селі з січня 1942 по березень 1943 року. У березні підпільні групи з Мостищ та Новосілок перейшли у Бишівський партизанський загін.
Як свідчить партизанський квиток № 2364 Петра Панасовича Сиченка, він перебував у партизанському загоні з 5 березня по 19 листопада 1943 року.
Командиром загону був підполковник Бобир, комісаром – майор Несторенко.
Почалися перші бойові операції. Чутки про них розлетілися по навколишніх селах з блискавичною швидкістю. Загін поповнювався все новими і новими патріотами. Сиченко був призначений командиром диверсійної групи.
Теплими весняними ночами на всі чотири сторони розходилися партизанські групи виконувати бойове завдання командування.
Поява партизанів під самими стінами столиці не на жарт схвилювала ворога. Почало діяти гестапо...
3 травня ворожій агентурі вдалося вбити командира Бобира і комісара Несторенка. Загін очолив капітан Осипенко. І вже 5 травня партизанський загін знищив ворожий гарнізон у Бишеві, забрав багато зброї, продуктів.
Ворог шаленів. Почалися масові облави, арешти. Але партизани не давали фашистам спокою ні вдень, ні вночі. Були вдалі бої під Мотовилі вкою та біля села Дорогинка Фастівського району.
У жовтні 1943 року Петро Опанасович був призначений командиром 2-го Васильківського партизанського загону.
В листопаді 1943 року партизани зустріли частини Радянської Армії. В одному з боїв партизан з фашистами був тяжко поранений. Тривалий час лікувався у шпиталі.
До військової служби після виходу із шпиталю визнаний непридатним. То ж деякий час працював на залізничній станції м. Києва.
Вступив до Київського державного педагогічного інституту на мовно-літературний факультет. Навчаючись в інституті, підробляв у редакції газети “Зірка” у відділі листів та масової роботи.
В 1949 році зустрів свою долю, своє єдине кохання на все життя – Ліду Андріївну. Побралися.
Разом поїхали на роботу в м.Нікополь Дніпропетровської області викладачами української мови й літератури в технікум.
Та рідне Полісся тягло до себе, як магніт. Переїхали на Київщину. З 15 серпня 1953 року стали вчителями Ясногородської середньої школи Макарівського району.
Тут і пройшло все життя.
Друкуватись Петро Панасович почав з 1957 року, опублікувавши свої поетичні твори в дитячому журналі “Барвінок”.
Навчаючи дітей рідної мови та літератури, ні на мить не полишав творчої праці. Свої життєві враження втілював у поетичному слові.
Можна простежити цікаве явище, як народний учитель, заглиблюючись в історію своєї землі і навчаючи дітей любові до рідного слова, сам заглиблюється в життя народу, вибудовує в собі правдивий і прекрасний світ поетичного мислення.
Його творчість сповнена земної краси, чистоти і добра, наскрізь пронизана любов’ю до України, рідного Поірпіння, його людей.
Одна за одною вийшли його книги для дітей : “Найсмачніші яблука”
(1963 р.), “Куди – куди” ( 1976 р.), “Подякуйте землі” ( 1974 р.), які засвідчили про своєрідний талант письменника і народного вчителя, вміння узагальнити важливі життєві істини й донести їх до дитячої уяви.
Особливо яскравим українським словом зазвучав поетичний дар у збірці віршів “Осіння зав’язь” (1984р.). Щире і правдиве слово поета органічно поєднувалося з життям рідного краю. З особливими ліричними нотками в його творчості постає неповторний образ Полісся:
Земля моїх предків – непізнаний світ.
І роси її – що незвідані зорі.
Жаго моя вічна, живий мій нескошений цвіт.
Люблю тебе в щасті і в лютому горі.
В цих променистих рядках весь Сиченко. Чарівний світ поетичних образів перетинається із зображенням найпотаємніших почуттів, зачіпає за живе, спонукає до роздумів.
Сповіддю пам’яті, відтворенням пережитого, прагнення заглянути в майбутнє, утвердженням загальнолюдських цінностей стали наступні збірки його поезій “Відлуння” (1990р.) та “Полинова моя печаль” (1995р.) .
З великої любові до рідного Полісся, поваги до його сьогодення і сивого минулого відбулося ставлення П.Сиченка як прозаїка.
У співавторстві з Віталієм Кулаковським написано історичні повісті “Ой, гук, мати, гук” (1972р.) та “Ріки виходять з берегів” (1985р.). Обидві книги майстерно відтворюють дух епохи, насичені фактами з життя поліщуків, їх боротьби під час найбільшого народно-визвольного повстання проти польсько-шляхетського панування на Україні, що увійшло в історію під назвою Коліївщини 1768 року.
А в романі “Фронт через серце” (1984р.) йдеться про героїчні події останньої війни. Його повість “Третій іде по сліду” присвячена діяльності українського підпілля в пекельний період нашої країни – 1941-1945р.р.
Петро Панасович пішов від нас назавжди... І як прикро, що він так і не побачив надрукованим свій роман “Вітер з Холодного яру”, що являється вершиною його творчості. Підготовлений до друку лежить у видавництві, але за браком коштів так і не надрукований...
Залишились неопубліковані його спогади про партизанський рух на Київщині, розвідка “Рослинний світ у творчості Т.Г.Шевченка”, збірка віршів та легенд, збірка віршів “Вибране”.
Чи побачить Україна ці твори нашого славетного земляка ?
Багатогранна творчість митця. Він лишив дорогий для нас спадок – свою чарівну і чесну творчість. Ще він був великим Учителем. Людина надзвичайної скромності, благородна і делікатна, з сильною волею і мужністю.
Його вже немає з нами. Та його світлий образ і творчість будуть вічні в серцях українського народу, який він любив з першого і до останнього дня.
Діна Нетреба
керівник клубу “Пошук”
ЦТДЮ ім.Д.Туптала
смт. Макарів, Київської обл.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 11:36 | Сообщение # 6 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Тодось Осьмачка і Макарівщина
«Хай собі він буде геній, а не я ...»
Павло Тичина
Тодось Осьмачка – видатний український письменник свого часу. Його творчість, поета і прозаїка, припадає на 20-50 роки ХХ сторіччя. Доля поета із світовим ім’ям – трагічна. Обходитися сьогодні без Осьмачки – відмовитися від найціннішого духовного скарбу, який потрібен кожному учневі, студенту, громадянину України, щоб бути чесним і відважним патріотом.
Народився Тодось Степанович Осьмачка 16 травня 1895 року в селі Куцівці Смілянського р-ну Черкаської області в родині селянина. Село розташоване за 29 км на південний захід від Сміли. А це зовсім поряд з моїм селом В-Миколаївка (Крупське) Новомиргородського району на той період теж Черкаської області. Вважаю Тодося Осьмачку своїм земляком, а дослідивши і ознайомившись з його життям і творчістю – побратимом і однодумцем. Бо понад усе на світі люблю свою стражденну Україну, як він все своє життя...
Родина Осьмачки була дуже працьовита, а значить на той час і заможна. Тодось навчався спочатку в місцевій початковій школі, а потім ходив до двокласної земської школи у сусіднє село Матусів. Закінчивши школу поступив до Черкаської учительської семінарії.
На початку двадцятих років він навчається в Інституті народної освіти в Києві. Пише вірші, активно включається в літературне життя в Україні. Юність і молодість Тодося припали на буремні роки: перша світова війна, в якій він був солдатом, революція, громадянська війна. В політичних баталіях і партіях участі не брав. Осьмачка повністтю віддається творчості поета і прозаїка.
Перше моє знайомство з літературним доробком Тодося Степановича, що 63 роки не видавався в Україні, бо книги його були вилучені з бібліотек і заборонені, відбулося лише в 2010 році, коли я писала нариси про видатних людей села Ясногородки. Невзначай дізналася, що рідна тітка моєї подруги Надії Андріївни Трохименко (Коваленко) Леся Луківна Трохименко – була законною дружиною Осьмачки, і вони в шлюбі мали сина Ігоря. який в даний час мешкає в Києві. В мене в руках з’явилась збірка поезій Тодося Осьмачки, що вперше видана в Києві у видавництві «Український письменник» в 1991 році, тобто через 63 роки повного забуття...
Життя митця із світовим ім’ям тісно пов’язано з нашим рідним краєм, бо саме в 1925-1930 роках, в період його поетичного злету, він часто мешкав у Ясногородці Макарівського району на Київщині, де і писав свої твори.
Зустрівся Тодось з Лесею на одному з літературних зібрань молоді в Києві. Дівчина закінчувала медінститут, але дуже любила поезію. Перша зустріч закінчилась побаченням і коханням з першого погляду. В 1924 році молоді люди взяли шлюб. Лесині батьки мешкали в Ясногородці. Леся, отримавши диплом лікаря офтальмолога, працювала в поліклініці Залізничого району Києва. Тодось учителював в одній із шкіл цього ж району. Леся дуже шанувала талант свого чоловіка, розуміла його, як ніхто інший. Умовила Тодося лишити роботу вчителя і зайнятись літературною творчістю та вдосконаленням освіти.
Згадує Надія Андріївна Трохименко:
- Моя мама розповідала мені, як Тодось і Леся Осьмачки побудували гарний будиночок на садибі дідуся Лукаша Трохименка.
В 1924 -1929 роках Тодось більше жив жив у будиночку і писав свої твори, а в Києві працював у бібліотеках. Зустрічався зі своїми колегами по перу в літературній організації «Ланка-Марс», членом якої він був, поруч були Грицько Чупринка, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Борис Антоненко-Давидович, Сергій Єфремов, Марія Галич та інші. І за кожним із них - трагедія: одних розстріляли, інших – до в’язниці. Це було вже в 1934-1937 роках. А поки що мій земляк живе і пише свої поезії в Ясногородці.
Перша його поетична збірка «Круча» виходить в 1922 році. Поет «йде в ногу» зі своїми сучасниками – літераторами, які наївно вірили, що революційні події стануть прологом до національного й духовного відродження в Україні. Осьмачка не став трубадуром більшовицької революції. Бо він бачив реальну руйнацію основи основ України – село. Його вірші – це крик зраненої душі за знищення національної ідеї.
З печер і нор,
З хащів, лісів
вовки пішли.
По череву світа
ватаги ходять –
ситі, п’яні, п’ють кров.
Розп’яв хтось правду на Голгофі
знов!
Звір бенкетує!
Болить душа...
Голод, руїну сільського господарства, безнадію і розпач молодий поет бачив на власні очі і переживає болісно криком слова на папері:
...Іде по Вкраїні, дивиться пожежами,
дихає димами...
А за нею вихри свистять,
зривають зубаті городи з кам’яних гнізд,
зелені села – з корінням...
Тотальне знищення села для Осьмачки уособлює Україну. Згине село – впаде Україна, бо село її коріння.
Друга його збірка поезій «Скитські вогні» побачила світ в 1925 році. Декілька поезій цієї збірки написані поетом в Ясногородці в 1924-1925 роках: «До степу», «Казка», «Чекання», «Труни у гаях», «На Ігоревім полі» та інші.
Гей, степе мій,
підпер ти ріками моря,
щоб не схитнулися вони
на ниви хлібороба...
І, степе мій, за віком вік
Глядять зірок отих живих,
що у безоднях із вогнів твоїх налиті,
щоб людові й наступному світити.
Невдовзі Осьмачка видає третю збірку віршів – «Клекіт», більшість яких він написав у Ясногородці. Особливо його поезії «Голота», «Пам’ять Франка», поема «Міщани», «Деспотам» - вражають своєю глибиною бачення тодішніх подій в Україні.
...Іде конвой, і стогне камінь,
Спиня трамваї голосні;
ідуть оточені селяни
густими жалами заліз.
Торби із хлібом за плечима,
обличчя чорні од ріллі,
а ворони ведуть над ними
круг сонця кола вогняні.
...Ідуть похилені селяни,
як гори чорні до лісів.
Батьків женуть сини у тюрми –
гуде, як молот, крок од їх.
(Деспотам)
Близький і зрозумілий його вірш присвячений одному з моїх улюблених українських письменників Івану Франку:
Дивися, мій сину, на землю стару,
що нами і працею повна,
як нашою кров’ю, що йде по стеблу,
Нам колос вигонить до сонця в степу,
аби похилити як дзвона...
(пам’яті Франка)
«Клекіт» - остання збірка Тодося Степановича, що вийшла в Києві 1929 року. Дивовижно, як могла вона бути надрукованою в умовах більшовицької задушливої атмосфери з такими віршами!
Леся Луківна робила все, щоб допомогти своєму коханому чоловікові. Підріс синок Ігор. Але сімейного тепла в родині Осьмачок не було...
Тодось постійно відчував ненависть і цькування тодішньої влади. І як пише він в один із Ясногородських вечорів:
...Я знов самотній і проклятий –
Схилився тяжко до вікна:
На мурах, ніби на розп’яттях,
З пилами буря умира...
Поет не надіявся на краще. В рідній коханій Україні він бачив розп’яту на хресті людину, і найкращі чорноземи в Європі не рятували селянина. Осьмачка відчував наближення тотального голоду, організованого комуністичною владою, щоб викосити сильного селянина – українця, це могили в рідних степах, засіяні гнилим трупом. Примарами блукають нещасні люди, які забули, що вони – нащадки хороброго і волелюбного колись козацтва...
Тодося все частіше турбували нервові приступи хвороби. Замість кохання Леся терпіла від чоловіка брутальне відношення.
Згадує рідна племінниця Надія Трохименко:
- Мама розповідала мені, як Тодось знущався з Лесі. І бив її часто, а одного разу при мамі (вона була в Києві у них) схопив зі столу ножа і кинувся на дружину...при п’ятирічному синові!
Гафія Трохименко кинулася на захист Лесі. Несамовито кричав малий Ігор...Тодось побіг десь... Леся звернулась по допомогу до приятелів чоловіка Григорія Косинки та Бориса Антоненко-Давидовича. Вони поклали його Кирилівської лікарні, де лікували психічно хворих. Осьмачка тікає з лікарні і їде до батька в Куцівку. Незабаром повернувся, помирився з дружиною та приятелями. Але приступи психічного розладу все частіше турбували його. І постійний нагляд КДБ...
Третього серпня 1930 року подружжя Осьмачок розлучилося. Це була трагедія двох людей – талановитих, гарних, колись закоханих. Леся Трохименко до кінця свого довгого життя любила Тодося... Померла в 95 років, заповідала лишити місце для коханого поряд із своєю могилою. 1930 року закінчився творчий період Осьмачки на Макарівщині. Почалися роки поневірянь і повної зневіри в щось добре, світле.
На порозі України вже стукав голод... Рік великого перелому для влади і початок повного знищення мозку української нації, її духовності, її найкращих синів...
В 1934 році були розстріляні найближчі приятелі Тодося: Григорій Косинка і Дмитро Фальківський. Інші – засудженні і вислані за Урал, а Борис Тенета закінчив життя самогубством – повісився. Тодось Осьмачка не був ані розстріляний, ані засланий. Його затягли до будинку божевільних. Лікарня за лікарнею... В перервах, коли його випускали він блукав по вулицях міста, голодував, ночував на східцях, або на купах вугілля в кочегарках великих будинків...
Псевдописьменники заповнюють ряди письменників. Справжні письменники були винищенні. Тодось в ці страшні роки винищення української інтелігенції переховується від органів КДБ де попало: в скиртах соломи, по глухих хуторах і селах, часом і в рідному селі.
В 1942 році, після дванадцятирічних поневірянь в рідних місцях, Осьмачка прибуває до Львова з незакінченим романом «Поет». Довгі поневіряння та моральні тортури дали себе знати: часто хворів, йому здавалося, що за ним постійно полюють. І ця психічна хвороба «манія переслідування» мучила його і терзала до кінця життя. У Львові Тодось включається у жваве літературне життя. В 1943 році видає четверту збірку віршів «Сучасникам» в українському видавництві. Уже на цей час він входить в українську поезію, як значна постать.
І не шукав я взагалі
Ні щастя, ні добра, ні зла,
А тільки в тихому селі
Собі й поезії – тепла.
(Спокій)
...І виглядає щохвилини
У мене з серця самота,
І наче в мертвої людини,
Навіки зціплені вуста...
(Утома)
У Львові до нього ставилися досить прихильно. Тут близько подружився з письменником Уласом Самчуком. В кінці 1944 року разом з ним змушений був емігрувати на Захід. Мандри набули великого розмаху. Поселився в Німеччині. В 1947 році завершив і надрукував роман у віршах «Поет». У 1945 році побачила світ його поетична збірка «Китиці часу». Це одна з найоб’ємніших поетичних збірок Т.Осьмачки, до якої включено твори, написані в еміграції.
Із Батьківщини рідної втікач,
ще й емігрант між втікачами,
якому радощі чужі, і плач,
і шепотіння серць ночами...
З теплом тієї пісні на вустах,
Яку веде із мрії туга
по чужинецьких селах та містах
у вічне царство духа,
я йшов...
(Марево Есхілового орла)
У вигнанні, на чужині з новою силою розкрився талант Т.Осьмачки в його трьох прозових романах: «Старший боярин» (1946), «План до двору» (1951), «Ротонда душогубців» (1956).
Мене відразу захопив своєю динамічністю і правдивістю роман «Старший боярин» - розповідь про Україну на почастку ХХ сторіччя, коли етнічне буття українського села було ще не зруйноване і постає в книзі в усій своїй привабливості і красі. Боже мій! Як же Тодось любив Україну, село, що було для нього корінням народу, його життям. Зачаровує кожне слово, бо дихає любов’ю, якимсь трепетом зболеної душі.
Роман «План до двору» має чітку сюжетну лінію і виділяється серед прози Осьмачки більш високими літературними якостями. Досить яскраво показано в творі більшовицький терор в Україні.
Суть «Плану до двору» зводилась до того, що родині, до якої він доводився, наказували покинути свою хату в чім стоїш і більше вже ніколи до неї не повертатися! В одну мить люди ставали безправними і бездомними. За найменший протест – заслання всієї родини до Сибіру чи далекої Півночі. В романі події розгортаються до 1932 року, коли Україна була вже колгоспна, а на порозі вже стояв голодомор. Гнаний більшовицькою владою поет за роки поневірянь по селах центральної України спостерігав на власні очі здійснення «плану до двору». Трагедія простих сільських трударів потрясла його до самого серця, гризла душу, роз’ятрювала мозок... Тодось вирішив відтворити ці події в художньому слові. І він це зробив.
В третьому романі Т.Осьмачки «Ротонда душогубців» в образі головного героя Івана Бруса змалював самого себе. Письменник відобразив цілу низку значущих смертей. Особливо вражає смерть Овсія Бруса, який і вмираючи дивиться на своє рідне село.
Проза митця надзвичайно драматична, чимось схожа на прозу Василя Стефаника. На мою думку Тодось Степанович в своїх і прозованих і поетичних творах в деякій мірі перевершив Стефаника. На прикладі своїх героїв і власної долі показав трагедію України ХХ сторіччя, як найбільшу трагедію в світі того часу.
Поетична творчість митця була підсумована у великій книжці «Із-під світу» (1954). Після Тараса Шевченка в українській літературі тільки Тодось Осьмачка зумів змалювати у своїх творах українське селянство у повній його красі, винятковості і трагічності.
У своїх вимушених мандрах по континентах і чужих країнах Осьмачка ніколи не забував свою рідну мову і спілкувався зі своїми співвітчизниками лише на ній. Хоч сам знав чудово і німецьку, і францізьку, а англійською робив бездоганні переклади Шекспіра, Байрона на українську. Таким він був мужнім і відданим своїй Україні до останнього подиху.
Поневіряння по чужих світах продовжувалися. З Німеччини Осьмачка переїхав до Канади, але манія переслідування часто обривала його творчі плани і він тікав знову: то у Францію, потім блукав по Югославії, знову – у Мюнхені, де друзі з української діаспори влітку 1962 року підібрали його на вулиці. Він упав від нервового паралічу. Вони перевезли його літаком до психіатричної лікарні на околицю Нью-Йорка в США.
7 вересня 1962 року Тодося Осьмачки не стало. Останнім живого бачив його Іван Багряний. Всіми забутого і покинутого...
Неначе прокляття тяжіє над українською літературою. Скільки талановитих, а до Нобелівської премії не дійшов поки-що ніхто. Це Іван Франко, якого висунули на на здобуття Нобелівської премії у 1916 році, але він помер 28 жовтня цього ж року. Це Тодось Осьмачка, який мав би отримати премію в 1962 році. Помер, не дочекавшись. Василь Стус, якому на Заході готувались вручити премію 1985 року, а він загинув у карцері на Колимі в ніч на 5 жовтня того ж року...
Тодось Степанович Осьмачка – могутня постать ХХ сторіччя не лише національна, а й загальносвітова.
...А на Байковому цвинтарі в Києві і сьогодні чекає місце для поховання останків праху геніального поета поряд з могилою єдиної в житті дружини Лесі Луківни Трохименко-Осьмачки. Прихильники творчості Тодося Степановича з української громади в Канаді обіцяють перевезти його останки з Нью-Йорка в Київ.
Рід видатного українського митця продовують його син Ігор Тодосійович, внуки Євген і Олександр Осьмачки та троє правнуків, які мешкають у Києві.
Використані джерела:
1. Тодось Осьмачка. Поезії. К., «Рад.письменник», 1991.
2. Петров В.Діячі української культури. Жертви більшовицького терору (1920-1940 р.р.). К. «Воскресіння», 1992.Ст.49,75.
3. Слабошпицький М. Поет із пекла. Романи. К., «Грамота», 2008. Ст.513
4. Осьмачка Тодось. План до двору. Старший боярин. Романи. К., «Український письменник», 1998.
5. Власноручні спогади Надії Андріївни Трохименко (Коваленко) про Лесю Осьмачку-Трохименко. 2010 року, с. Ясногородка, Макарівського району, Київської області.
Діна Нетреба,
член Національної Спілки
краєзнавців України.
вул. Толстого, 14
смт. Макарів,
Київська область
08000
тел. 5-19-95
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 11:41 | Сообщение # 7 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Балада про рідне село
Моє рідне село в Україні,
Розсипані хати над річкою Вись.
Для мене у світі єдине,
Де я народилась колись.
Стоїть ще бабусина хата.
Дитинство моє там пройшло.
Лелек і садів тут багато
Таке воно – рідне село.
Бої, пам’ятаю гриміли –
Визволяли від німця село.
На бійцям ми летіли!
Багато їх тут полягло...
В степу клекотіли атаки,
Хлопці гинули між трав голубих…
На могилах червонії маки
Пелюстками торкаються їх.
Ніжно вітер шепоче у травах,
Річка тихо собі жебонить…
Надвечір’я згасає в загравах,
І дзвіночками небо бринить.
Тут ходила далеко до школи
Бездоріжжям, у дощ, в заметіль…
Не жаліла про це я ніколи,
І не зрадила рідних я піль.
Колосочки збирала у полі,
Босі ноги колола в стерні.
І просила у Бога і Долі
Рідний край дарувати мені.
Щоб зростали щасливі тут діти,
І врожаїлась плідно земля.
Земляки могли щиро радіти
Та частіше збиралась рідня.
Півстоліття пройшло, як була тут,
Боже мій! Як давно це було!
А побачила - страшно сказати –
Стало пусткою рідне село.
Не ходять тут діти до школи,
Не дзвенять вечорами пісні.
Не розкажуть мені вже ніколи
Односельці про біди свої.
Заросли бур’янами городи,
Здичавіли мов хащі сади...
Рідна школа лежить у руїнах,
А у річці немає води.
Синя Вись заросла осокою,
І не видно лелек та качок...
Верболози ростуть над рікою,
Ніде рибку ловить на гачок.
Пшениці не колосяться в полі –
Заросла бур’янами земля.
Дикі звірі гуляють на волі.
Видно ферми розбиті здаля.
Сільський цвинтар – немає вже сили,
Ні продертися, а ні пройти.
Тут всіх родичів й діда могили
В диких тернах їх важко знайти...
Заросли запашним чебрецем
Їх могили на рідній землі.
Серце рветься від болю і щем.
Посилають з небес журавлі
Стоїть тиша, немов в домовині...
Стогне смутком родюча земля.
Моє рідне село в Україні –
Батьківщина маленька моя.
Д.Нетреба
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 11:43 | Сообщение # 8 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Спогад
Стоять і хитаються верби
Над чарівним Здвижем.
Давно, на відміну від тебе,
Живу лиш вчорашнім днем.
Ті дні, що були ми з тобою,
Неначе хмаринки у небі
Тужливо спливли за водою
Краплинками сонця до тебе.
Чомусь їх було небагато
Тих сонячних днів…
Залишили сум і тривогу
В зболілому серці моїм.
Шепочуть замріяно верби
Над нашим чарівним Здвижем
У мріях лечу я до тебе
Вчорашнім, прожитим вже днем.
Д.Нетреба, 2011
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 11:44 | Сообщение # 9 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Одноклассникам
Встреча через 20 лет…
30 июня 1974г.
с. Хмелевое.
Прошло немало лет, когда мы разошлись
По путям жизни светлой и простой.
И вот, друзья, мы снова собрались
В своем кругу под липою густой
у родной школы.
На лице каждого из нас сияла радость.
Старались о себе всё рассказать…
И наполняла сердце за друзей большая гордость,
Что все сумели знанья показать
в реальной жизни.
И давний наш девиз всегда и везде с нами,
Такой родной, и близкий, и живой:
«Друзья всегда останутся друзьями,
Куда бы их не занесло судьбой»
О листьях
Аудитория ХГБИ
В окно видны желтые листья
тополя, уносимые ветром
г. Харьков, 4 10.1958 г.
Золотой осени следы остаются
И время так безжалостно летит.
Печально с жизнью листья расстаются,
И ветер бессердечный их умчит…
Разброшены далёко, в одиночку,
Безжизненные жёлтые листки…
В сыром и мрачном, тёмном уголочке
Им никогда и не шуметь, и не расти.
Ведь там, без солнца, медленно сотлея,
Зелёные и свежие когда-то – превратятся в тлень…
Никто о них не вспомнит. И алея
Взойдет заря. настанет зимний день.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 11:47 | Сообщение # 10 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| 65-річчю визволення України від нацистських загарбників
присвячую...
Герої не вмирають... Вони живуть вічно...
Йшла Велика Вітчизняна війна. Чорним смерчем пройшлась вона в Україні, в нашому краї. 10 липня 1941 року було окуповано Макарів. 15 липня фашистами було взято Малин, Радомишль, Брусилов. Ворог намагався повністю захопити шосе „Житомир - Київ”. 27-стрілецький корпус наших військ наступав у цьому напрямку. Удар було спрямовано на Небелицю, де зосередились фашисти. В авангарді наступу йшов 144-й стрілецький полк. У кількох місцях треба було негайно відбити у ворога шосе на Київ.
За наказом командування сформовано передовий загін з курсантів військового училища на чолі з лейтенантом Дмитром Шепеленком, який командував ротою. Їм наказано утримувати відрізок шосе між селами Небелиця – Ставище до підходу основних сил полку.
Висока майстерність, передбачливість і талант командира допомогли 16 липня вийти до шосе і зайняти позиції.
О 4 годині ранку 17 липня загін пішов в атаку. Було знищено п’ять ворожих танків. Та ворог отримав підкріплення. На позиції Шепеленка посунула мотопіхота фашистів у супроводі великої кількості танків. Навкруги, все диміло, гриміло і свистіло, розривалися снаряди, міни, гранати, горіли підбиті танки. Сонця не видно. Чорні хмари диму заволокли і небо, і землю. Хлопці стояли на смерть. Не відпустили ні на крок. Гинули один за одним... на місці бою вбиті та тяжко поранені бійці, серед них Дмитро Шепеленко. З останніх сіл він збирає гранати, зв’язує їх і жбурляє під гусениці танка, який повз прямо на позицію. Останній танк підірвано, але й командир падає мертвим...
На полі бою підбито ще двадцять німецьких танків, знищено більше сотні мотопіхоти. Підійшло підкріплення. Підібрано вбитих і поранених.
52 бійці передового загону і їх мужній командир Дмитро Іванович Шепеленко навічно лягли в нашу поліську землю, рясно скропивши її кров’ю і віддавши на неї своє життя. А було їм по 18019 років, командиру – двадцять два... Молоді, красиві, талановиті вони не лишили після себе нащадків...
У 2005 році пошуківці відшукали рідну сестру командира – Мотрю Іванівну Шепеленко. Ось що вона нам повідала: в родині Шепеланків було п’ятеро синів і найменша сестричка. Жили вони в селі Орловець Черкаської області.
В 1931 році трудолюбиву родину Шепеленків розкуркулили, відібрали все, але їх вивезли до Сибіру... Та працьовиті і мудрі українці і там не пропали. Хлопці розбрелись по білому світу, а Мотя зосталась з батьками. Лише в 1940 році повернулись вони в рідний Орловець. „Мої брати всі були дуже красиві. Здобули професії, тяжко працювали. З перших днів війни були мобілізовані на фронт, а Дмитрик був кадровим командиром. То від самого західного кордону до Київщини пройшов з боями. Всі мої брати загинули за Вітчизну... Вони дуже любили свою Україну”, написала нам в листі Мотря Іванівна.
Отак починалось визволення України уже влітку 1941року. 28 жовтня цього року ми святкуємо 65 років з дня визволення останнього українського населеного пункту у Закарпатті. Дуже дорого коштує це визволення. Мільйони синів і дочок полягли в цій страшній війні.
Братська могила 52-х бійців і їх командира на території Макарівщини обабіч шосе біля села Небелиця.
Дорогі земляки! Не будьте байдужими, не забувайте, якою ціною куплено нашу волю, незалежність. Навідайтесь до могили, покладіть квіти, вшануйте пам’ять тих молодих героїв..
Балада про подвиг
Шепеленку і його бійцям присвячую
У сорок першому, липневим ранком,
Коли навколо все буяло і цвіло,
Повзли на Київ „тигри” – танки,
І чорним димом затягло село.
Гуде виттям залізним рідне поле –
Це танки рух зближають свій,
А на шосе, що зовсім голе,
Стоїть загін передовий.
Зникають поліски зірок...
На бій готові всі солдати –
Не відступити ні на крок,
Щоб рідний Київ не віддати!
Гармати в окопах обабич шосе,
Припали бійці до прицілів...
Шматками прорвалося небо усе,
Здригнулась земля й задиміла...
І горять уже німецькі танки
В дикому кипінні все гримить...
Почалась атака на світанку –
Вже і вечір. А здавалось мить...
І сказав Шепеленко від диму зчорнілий:
- Фашистських потвор ми чимало підбили!
Не можна, бійці, ні на крок відступати.
Тож будемо, рідні, на смерть тут стояти!
Його хлопці мужньо захищали
І шосе, й поліське те село...
Сотні тонн убивчого металу
Розривалось, падало, гуло...
Бій вже затих. І полягли солдати
Всі як один! І з ними – командир.
Щоб землю цю священну не віддали,
І захистити честь і свій мундир.
Розтрощені і танки, і гармати.
Прийшла підмога – строчить кулемет...
А по шляху безсмертя і розплати
Лавиною полки пішли вперед...
За селом при шосе їх братська могила...
Поліська земля всіх ласкаво укрила...
Сьогодні підемо до них із вінками,
А пам’ять про них буде жити віками.
Діна Нетреба, керівник краєзнавчого клубу «Пошук» Макарівського ЦТДЮ ім.. Д.Туптала Київської області
|
| |
| |
