| Avtor | Дата: П`ятниця, 13.04.2012, 14:13 | Сообщение # 1 |
|
Offline
 Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Мій човен ладиться в дорогу,
Лише чекає на приплив,
Забувши всі перестороги,
Він буйний вітер змін зустрів
(Г.Герасименко.)
Колись напишуть спогади про море,
Ті, що тепер сидять на купині.
(Ліна Костенко.)
Хоча цей невеликий вітрильник був надто довірливим, боязливим, він мав заповітну мрію стати кораблем: справжнім, величним і прекрасним. Її всіляко підтримував його вірний друг і господар – вправний і досвідчений капітан, якого доля чомусь закинула на берег звичайної річки. Та відважне серце капітана рвалося в безмежні океанські простори. Отож він вирішив почати все спочатку і сам змайстрував цей вітрильник, вдихнувши в нього свою палку мрію. Уважно і старанно вивіряючи кожну дрібницю, він готував його до далекої подорожі.
І ось, нарешті, одного вечора він урочисто спустив новенького, свіжопофарбованого човна на річкове плесо. Човен здивовано поглянув у блакитне люстро, яке про щось тихо шепотіло ледь помітними брижами хвиль. І окрім свого відображення побачив ще одного човника – золотого. Він радо підморгнув новонародженому з темних глибин, з яких визирали ясні краплини зірок. Все чарувало і вабило вдалечінь – відкривати нові простори, де відважно маяли крилами – вітрилами, не боячись ні шторму ні бур, величезні каравели та швидкохідні фрегати. І хоча лякала невідомість, ятрила невпевненість, друг підбадьорював його, часто повторюючи: навіть найнереальніша мрія може здійснитися, потрібні лише велике бажання, наполеглива праця і віра в свої сили. Човен погоджувався. Разом вони вправно рухалися вперед, верстаючи шлях до моря, і здавалося, що мрія от-от стане реальністю. Іноді їм траплялись короткочасні попутники. І все було б добре, якби... Якби не човнова нетерплячість. Йому набридло чекати, коли вони нарешті припливуть до моря, і все частіше із заздрістю позирав на берег, думаючи: « Отам, звідки приходять попутники, - отам життя! А тут що? Весь час вивчай дно та пливи невідомо куди.» А потім почав нарікати. Всі розумні доведення про те, що треба бути терплячим і старанним, відбивались, як сухий горох від стіни. Тим більше, що вчитись було важко і нудно, і його все більше вабив у свої заводі квітучий берег. Здавалось, що саме там він знайде жадане щастя – те, що як фата-моргана не давало йому спокою... А навчання, далекий океан – коли то ще все воно буде?
Якось черговий попутник попросився перевезти його на інший берег. Дорогою він зумів втертися в довіру. Новий друг розповідав цікаві байки про фантастичні пригоди, вихвалявся мужністю і розумом. Зарозумілий і самовпевнений, він здавався недосвідченому і легковірному човнові впевненішим, розумнішим, сміливішим і романтичнішим. Він говорив, що знає коротший шлях і проведе човен набагато швидше. І той повірив йому.
Вночі, коли подорожні зупинилися на відпочинок, він відв’язав човен і подався з ним у мандри, покинувши на березі сплячого капітана. «З таким другом я досягну небачених висот», - думав човен.
Та недалеко вони запливли. Новий «капітан» припнув його міцним мотузком десь у очеретах, а сам проводив час у балачках і розвагах з такими ж гульвісами, використовуючи припаси, що були на човні. Спливав час, а новий господар нікуди і не збирався. Лише іноді він відв’язував човен, щоб порибалити.
Спочатку човен почав нудьгувати, потім – скаржитися. А горе-капітана цілком влаштовувало його життя. Збудував собі курінь з очерету, та й жив собі там, нічим особливо не обтяжуючись. Його одяг перетворився на лахміття, а сам він став жалюгідним та огидним. І все годував човна обіцянками та балачками про море і пригоди: «От побачиш, колись ми з тобою таки заживемо!»
Вода поступово спадала. Тепер човен лежав на замуленому березі і знемагав від спеки, непотрібності і недбальства. Заповітна мрія стала такою далекою, що годі було й думати про те, щоб її здійснити. Але вона всеодно ятрила серце. Лише вітер і дощ, що іноді забредав сюди, співчували йому, нашіптуючи думки про волю. Після таких розмов він не раз поривався покінчити з цим усим і втекти, але мотузка була заміцною і «другові» щоразу вдавалося вмовити або залякати його.
- Ти що, не віриш у наше чудове спільне майбутнє? Згадай наші плани! Дурню, без мене ти нічого не досягнеш! Ти мені так потрібен, ми ж справжні друзі..
- А може, може варто спробувати ще раз? – запитував тоді себе човен. – Ну не може він так щиро брехати. Він же мій друг, як же я його покину?
І так щоразу… Та й нові «друзі» радили:
- Чого тобі ще треба? Плавай собі за рибкою, та й відпочивай на березі, підставляючи боки сонцю, - шепотів прибережний очерет.
- Але ж від нього розсихаються мої дошки, - намагався захиститися човен.
- Ну то й що? Всі ми колись помремо, - шамкотіло жабуриння у брудній піні під берегом, гойдаючись у сонній воді.
- Як чудово! Життя прекрасне! – кумкали ночами у човні жаби, що давно облюбували його для своїх нічних концертів...
За довгих шість років чекання він зовсім змарнів. Його боки тепер нагадували запалі ребра, що потворно випиналися в сторони, дно обросло бридким мохом і вкрилось неприємним слизом. У брудній ганчірці неможливо було впізнати колишнє вітрило. Нарешті він зрозумів: тут на порятунок сподіватися марно. Новому «другові» цілком вистачало старого куреня і полатаних штанів. І тоді він почав благати небо послати хоч малесеньку крапелиночку дощу. Та його все не було. Але коли сили майже вичерпалися, небо все ж таки зглянулося над ним. А може, після такої неймовірної спеки це було закономірним. Врешті решт, одного пізнього вечора у ту місцину завітав добрячий дощ. Точніше, це була чи не остання гроза наприкінці літа. Живлющі краплини струменіли по зашкарублих дошках, а він жадібно всотував їх у себе і ніяк не міг напитися. Дощ нагадав йому про волю. Війнуло морським бризом, і навіть в якийсь момент здалося, що краплі стали солоними! То свіжий вітер приніс такі жадані спогади. Дощ і вітер крапля за краплею повертали йому надію.
- Досить! Ти стільки років служив вірою і правдою! На що ти став схожим? Він ні разу не потурбувався про тебе. Хіба ти цього прагнув? Невже ти все так і полишиш? Ти що, хочеш згнисти у цьому болоті?!
- Допоможіть мені, я не хочу загинути тут.
- Зрушуй! – рвучко зашумів вітер. То починалася гроза.
- Як? – розгублено запитав човен.
- Спробуй напнути мотузку, якою ти прив’язаний! Ми допоможемо, мерщій!
- Сміливіше, ти зможеш! – підбадьорювали друзі. – Ти народився бути кораблем, і ти повинен ним стати! Згадай свої мрії про вітрила! – шумів вітер, розправляючи пошарпане полотнище його колишнього вітрила. Навколо хлюпотіла вода, човен гойдався на хвилях. Він так розхвилювався, що згадав! Наляканий хазяїн у розпачі бігав по берегу. Він бачив, що човен ось-ось відірветься, але вже нічого не міг зробити. Напружившись, човен відчув, як легко піддалася мотузка, - виявляється, вона давно потрухла! І вперше за багато років він без страху відійшов від берега.
- Молодець! Ти зробив це! – раділи за нього друзі. А небо, здавалось, салютувало йому блискавками, освітлюючи шлях на волю! В цей час вода вже настільки піднялася, що човен за допомогою вітру легко виплив на широку бистрину ріки і полинув за волею хвиль. Негода помалу вщухала. Вітер підганяв його все далі і далі, а сонце ласкаво обіймало теплими променями. Він захлинався від радості і щастя. Думки переганяли одна одну: «Невже я вільний? Як легко все вдалося! Як давно я не відчував себе таким! Чому не зробив цього раніше? Скільки років минуло! Ми б з другом вже б точно допливли до моря!» При згадці про друга він знітився: «Але ж я зрадив його… Повірив першому ліпшому… Але не зрадив нашу мрію! Ні! Я знайду його і попрошу вибачення. Я так завинив перед ним! Та де його шукати?
- Не сумуй, - лагідно дихнув вітерець. - Я допоможу тобі.
- Ти справжній друг. Як прикро, що я зрадив свого справжнього друга.
- Він давно тебе пробачив, і з нетерпінням сподівається на вашу зустріч!
… Як же давно вони не бачилися! Радості обох не було меж. При світлі багаття вони розповідали одне одному свої пригоди і не могли наговоритися. Десь позаду, на затопленому березі залишився безпорадний горе-хазяїн... Але човна більше не хвилювало це. Сьогодні він відчув себе вдома. Ця ніч була для нього останньою у цих краях. Поряд з вірним другом йому було затишно і спокійно, довгоочікувана свобода і затишок заповнювали усе його єство. Він знав – тепер вони не пропадуть. Друг відремонтує і пофарбує його. Тепер йому на все вистачить і терпіння, і розважливості. Разом вони стануть справжньою командою. Він зрозумів: страшними є не подорожі і шторми, а лінь, байдужість і нещирість. І їм обом снився найсолодший сон: омріяні білі вітрила, що у зблисках вранішнього сонця здавалися рожевими; солоний бриз, сяючі смарагдові хвилі, і замріяна даль неозорих океанських просторів, яка велично розкинулась і вабила за безмежну лінію горизонту.
18.10.10. – 15.07.11.
|
| |
| |
