| Tati | Дата: Вівторок, 30.04.2013, 21:57 | Сообщение # 1 |
|
Offline
 Рядовой
Группа: Пользователи
Сообщений: 10
| Час - йде, вода - біжить, земля – крутиться, рани - зникають, але зостаються шрами.... За усіма змінами приходять нові зміни, за кожним кроком ти робиш ще крок. Так, під дією цього, до неї знову прийшла осінь, яку хтось обожнює за жовте листя, хтось за те що вона просто є, ще хтось - просто обожнює когось і осінь навіть не має для нього значення. Комусь вона навіює смуток, комусь нагадує про те, що час, річ непідвласна нікому і кожна хвилина може повернутися проти них, хтось має можливість задуматися, що минуло і що сталося за рік що минає.... Листя непомітно жовтіє, потім облітає нагадуючи про себе лише шурхотом під ногами так злітають дні за днями, залишаючись лише в спогадах та на фото. Так само як і осінь до неї приходить і весна, і літо, і зима, а потім швидко та майже не помітно зникає з її життя. Подібно до того, як з'являються люди у житті....хтось приходить непомітно в її дні та залишається там на завжди, когось з часом не стає бо так скерувала доля, є й такі на кого вона чекаємо здавалося б усе життя, а вони все не йдуть, когось вона втрачає сама, не відаючи про це. Вона любить її, любить її такою якою вона є, то похмурою, то нестримно палкою, то холодною, то занадто вологою, то кольоровою, а то вже майже сірою, але чомусь частіше всього вона навіює їй смуток і тоді, накочується море спогадів, сила-силенна подій і вчинків, щось викликає посмішку, над-чимось надовго поринає вона в задумливість, про щось жалкує, робить спроби щось змінити, але вони такі невпевнені та не сміливі, що зупиняється на півдорозі розмірковуючи, а чи варто йти далі, а чи потрібні ці кроки ще комусь окрім неї. Час, швидкоплинний час, він розставляє все на свої місця, ось осінь, вона ж має вже бути й вона є, то можливо хтось помітить і ті кроки, і комусь також навіюються спогади, і хтось захоче все ж таки щось змінити. Хоч і нічого не можна повернути назад та є ж можливість зараз змінити те, що може бути далі. Ні, не зиму змінити, зима завжди буде зимою, але її можна зробити теплою та затишною, без сумних спогадів та не завершених справ. От і вона сподівається на те що він зрозуміє і побачить її невпевнені кроки до холодної зими з надією на те, що вона буде такою ж теплою в його обіймах як і це літо.
Босими ногами по росяній траві, холодного осіннього ранку, в навушниках гримить музика, літо таки скінчилося. Але не варто вважати, що на цьому скінчився весь круговорот подій і земна куля припинила свій вічний політ адже розпочалася осінь, а за нею прийде білий сніг та загадкові малюнки на склі – так вона себе завжди вміла заспокоїти, але ця осінь чомусь набагато глибша ніж всі попередні. Чому, вона й сама того не знала і просто продовжувала крокувати босими ногами по росяній траві.
Але вона знала, що якщо все це пережити то потім знову буде мріятися, снитися, хотітися чогось нового і неймовірного. Вона налаштовувала себе на те, слухала музику своєї душі, поклик вітру, стук серця, що останнім часом просто збивався з ритму і примудрився пропускати по-декілька ударів в хвилину та не засмучувалася, що не встигла зробити той перший крок раніше, а чекала так довго. Та сьогодні вона вирішила що прийшов час і потрібно таки взяти себе в руки та зробити дзвінок на який вона так довго не могла наважитися – так, вирішено, сьогодні вона почує його голос, досить вже вагатися або сьогодні або ніколи.
Ці непомітні ниточки, що зв'язують їх з тієї першої зустрічі, вони з часом стають мотузками, які неможливо розірвати і лише при ампутації мозку та серця є можливість їх позбутися, вони і не дають їй спокою, штовхають на ті кроки, тягнуть до нього, що разу як тільки їх розводять дороги. І не важливо, що зараз у неї вітер в холодних долонях замість його таких теплих рук їй поки що вистачить почути його голос та те довгоочікуване – «Привіт!».
Вона знову крокувала у невідомому напрямку, здавалося її шлях лежав додому та вона обрала як можна довший його варіант, що б у неї була можливість хоч на декілька хвилин довше чути його голос. Адже вона точно знала, що вдома у неї цю можливість обов'язково хтось обірве своїм нетерпінням та буденними справами. А в ночі вона лежала в ліжку та слухала музику осені, що вистукувала краплинами дощу по барабанах дахів, шурхотіла листям, дзвеніла останнім птахом та приводила все до руху змахом вітрів та його голос, що звучав десь у неї в голові. Вона зробила тоді той крок і зателефонувала йому, і тепер вони знову продовжували спілкуватися, на відстані по телефону та їй було цього досить, вона просто знала що в нього все добре і від цього їй теж було добре.
Пасмами золотої осені від-буяло бабине літо, косами холодної зими вітри малюють інеєм і сльозинками, дрібними і ледь помітними, що мають бути сніжинками, пролітає над містом справжня зима. Де ж та хурделиця, мороз та кучугури снігу, де довгождані узорчаті сніжинки, що падають завжди на носа, а вона намагається їх впіймати ротом та спробувати зиму на смак. Де все воно, вона ж так на це чекала, сподівалася, що хоч морозна зима трохи остудить її згадки про гаряче літо, що лишилося по заду, але залишило такі глибокі спогади на фото зі смаком сонця де хтось розсипав пахучу ваніль. Фото на яких розливається море з полум'я їхніх безтурботних днів, де горить погляд карих очей в яких можна заблукати, глибина яких затягує просто у вир, пронизує душу і зазирає до найпотаємніших куточків. Карий, вона пригадує карий, але не впевнено пригадує той відблиск сонця, що в них сяє коли він посміхається….
А вона й далі продовжує час від часу навідувати його своїми дзвінками, і отримує такі ж дзвінки у відповідь чи то із ввічливості, чи справді з такої ж цікавості та турботи як і її. Вона й досі ні в чому не впевнена, вона просто знає, що він є і в нього все добре, а вона після кожної їхньої розмови пірнає у безодню ночей набравши повні груди повітря, щоб вистачило до ранку, де знову на світанку вона в новий потік ввійде, холодних сірих буднів.
І вона як завжди думає краще ніж говорить в голос і це всього лише слова, які можливо ніколи не прозвучать та вони вже настільки тиснуть у груди і рвуться на волю, що їх просто необхідно випустити, як що не сказати в голос то просто в нікуди і можливо вони долинуть і до того хто має їх почути.
Як що виникають питання, то їх потрібно задавати, як що є відповіді то вони мають прозвучати, а якщо в голові сумбур із усього разом, треба відповісти в першу чергу самому собі, а потім іншим - це вона зрозуміла за довгими зимовими роздумами.
І тепер, неначе 15 річне дівчисько вона стоїть зашарівшись і ламає собі мізки, як краще сказати привіт. Адже це вже просто неповоротно, чи може повернутися на 180 градусів та втікати доки не пізно,..... ні вже таки пізно потрібно було думати про це ще до того як погоджуватися на всю цю авантюру - інакше її просто і не назвеш. З останньої зустрічі минуло вже досить часу, вже все малося влягтися, заспокоїтися, переваритися в голові понад сотню разів, обмізкуватися і винестися у висновки, та не все так просто. Тоді все залишилося без озвучених запитань та без відповідей, все було спущено на волю часу, що мав би розставити по-місцях їх та їхні дії, та все ж того не трапилося, точніше не відбулося сповна до того логічного кінця де можна було б поставити крапку, щоб означала не кінець, а просто остаточне розуміння усього що з ними відбувається, тоді того таки і не сталося. Так вони й далі продовжували спілкуватися, переписуватися, передзвонюватися та говорити майже не поміченими годинами, про все і про ніщо, про зміни в їхньому житті події та все-все-все, окрім того, що відбулося того літа, так воно і лишилося за вдало змайстрованою байдужістю. І зараз, зараз знову відбувається те ж саме, радість зустрічі, нескінчений потік слів та обмін інформації, та можна сказати нічого особливого чи значущого не сказано, не зроблено просто дружні обійми, привітання та прогулянка - знайомство з незнайомим для неї містом, вечір, кіно, дорога до його дому, знову море спогадів та нескінченні розмови, обійми і тепла ніч. А в ранці все так ніби й нічого не було немов, як у тій влучні фразі з книги
- " ...так бывает: женщина ищет сильных чувств, мужчина - приключений ...и вот - пожалуйста...наутро оба делают вид, что ничего не было и жизнь идёт своим чередом." | Заир |
Ну що тут можна ще додати, а – а - а… його не зворушливе, якесь аж холодне чи то занадто зосереджене обличчя у вікні при прощанні , а вона як 15 річне дівчисько у вухах музика, голос тремтить і десь глибоко знову заховано море запитань, які не наважилася задати в голос. А може так і краще ніхто, нікому, нічого не винен і не зобов'язаний пояснювати чи говорити, а так просто і лишитися друзями і хай все буде як буде лише одного точно непотрібно, точніше вона справді того не хоче, не хоче втрачати те що було, є і може ще бути з ними, з їхньою дружбою.
І знову все по новому кругу, крихта за крихтою, шматочок за шматочком спогади виринають десь із закутків її свідомості, а можливо і підсвідомості. Невже людина може вмістити в своїй пам'яті стільки подій, стільки людей та море відчуттів і вражень. Всі вони накочуються хвиля за хвилею, спогад за спогадом і саме в ті моменти коли тобі ніде від них подітися, заховатися за розмовою чи роботою. Вони накочуються на неї тихими вечорами, коли останній промінь несміливо чіпляється за її підвіконня або ж на світанку коли ще тендітне світло нового дня тихо крадучись заходить до кімнати. Ті спогади і щасливі і сумні вони все, все що лишається у неї після нього, та то спогади і на них зупинятися аж ніяк не можна, потрібно жити і створювати нові ще цікавіші та прекрасніші митті свого життя, щоб було що згадати і щоб ті крихточки і кусочки спогадів складалися в яскраве і неймовірне буття. Вона все це знає, але просто не уявляє як це зробити, як знову знайти сили і йти далі, посміхатися людям довкола, коли у неї знову забрали кусочок її душі.
Тепер так непомітно до неї приходить весна та займає свої повноваження у днях календаря. Спершу вона прокралася до її оселі і змусила пізніше вмикати світло, хоча вона цього відразу і не помітила. Згодом вона дала про себе знати холодними ранками з пронизливими туманами, а в день пекучим сонцем, що не зовсім ще зайняло своє місце у небі, але встигає нагадати їй на що воно спроможне. Потім прийде перший весняний дощ, що принесе у ці дні живильну вологу, розпуститься перший цвіт на деревах і огорне все місто в білосніжні пахощі весни, а вона вже давно не 15 річне дівчисько вставить у вуха навушники і крокуючи по знайомих вулицях буде знову занурюватися в спогади, буде картати себе здогадками та намагатися забути той такий пронизливий погляд. І по переду знову має бути літо, а вона тут, він там і все що сталося між ними так і лишається за вдало збудованою байдужістю та розмовами ні про що …..
|
| |
| |
