| Avtor | Дата: Четвер, 13.11.2014, 15:59 | Сообщение # 1 |
|
Offline
 Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Розпал дня. Місто вирує, сповнене метушні та гомону, нагадавши мені такий собі “пташиний базар”... Люди поспішають, охоплені турботами та вирішенням важливих справ, або неквапливо п'ють каву, обговорюючи проблеми насущні.
Я теж рухаюся в загальному людському потоці, занурена в свої думки. Мимоволі мій погляд, ледь торкаючись перехожих, вихоплює з загальної маси літнього чоловіка, який напівлежить під деревом біля кіоска з пиріжками... Брудний одяг, пошарпаний піджак, якісь “онучі” замість взуття... Бомж... Це вже не дивина... Безпомічно спираючись руками на бруківку, стискаючи потертий пакет, він марно намагається встати. Поруч декілька небайдужих перехожих...
“Я зараз встану,” - намагається заспокоїти присутніх чоловік. “Що ж, тоді все впорядку, - думаю я і рухаюсь далі, бо, як завжди, поспішаю...
День проминув непомітно, розтанувши в обіймах сутінків, які неквапливо опустилися на місто. По дорозі додому знову повторюю відрізок свого денного маршруту: магазин, аптека, пиріжковий кіоск... Як?! Чоловік лежить на тому самому місті, і, здається, в його позі нічого не змінилося. Дві літні жінки стоять поруч, очевидно, намагаючись якось йому допомогти. Роблю спробу заговорити з ним, та він вперто торочить про те, що він зараз встане, що вже дзвонив сину в Іршаву, і той наразі за ним приїде... “Та звідки в тебе телефон?” - обурюється одна з жінок. І відразу тихим пом'якшеним тоном співчутливо додає: “Ніхто за тобою не приїде...”
“А “швидку” викликали?” - цікавлюсь у продавця пиріжками. “А як же, вже декілька разів, - з обуренням відмахується рукою жінка, - і “швидку” кілька разів, і міліцію... А міліція приїхала і знову викликала “швидку”... “Він з восьмої ранку тут,” - продовжує вона... Мозок наче обпекло: людина лежить тут цілий день. Вже вечір, і в повітрі відчутно осінній приморозок... Наче крізь сон, доносяться слова: “Він вже майже місяць кожного ранку приходить попити чаю, даю йому і чогось попоїсти, а сьогодні от ледве доповз рачки до дерева...” “Він в місті з літа, ми з ним якось розмовляли, сидячи на лавичці,” - додала інша жінка. “Нікому він не потрібний, - пролунало, як вирок, - мабуть, з дому вигнали...”
На повороті з'явилася “швидка”, поволі наближаючись до нас. Очевидно, дзвінок з міліції все-таки подіяв. З машини вийшли троє: водій і два медики. Жінка в білому халаті підійшла першою. Складалося враження, що її відірвали від важливих справ і нав'язали чужу, непотрібну їй проблему: ”І куди його?” “Ви мусите його забрати з вулиці, є ж призначені місця,” - озвалася одна з присутніх жінок. “А Ви заберіть до себе,” - з холодком в голосі та неприхованим цинізмом відповів чоловік-медик. “Я до себе не заберу...” - тихо сказала жінка.
Звісно, рідкісна людина могла б зважитися на те, щоб забрати додому людину з вулиці. У кожного є на те свої вагомі причини. В тому числі, на жаль, і в мене. Але й піти додому, коли людина лежить на бруківці, не в змозі пересуватися, чекаючи на те, коли холод проникне в тіло, і сили його покинуть, ні я, ні жінки, які були присутніми тут ще до мене, не могли. “Але ж він - ваш пацієнт, у нього хворі ноги, і він не може навіть встати, - пролунав мій голос, - заберіть його в лікарню, а до завтра розберетесь, хто є звідки...” Мабуть таки, цей аргумент подіяв. “Грузіть його в машину,” - вже не знаю, хто відповів на мої слова, мабуть, жінка-медик, а може, водій, який холодно, ба навіть з досадою, спостерігав за всім осторонь.
Медики одягли гумові перчатки ( розумію, адже пацієнт був брудним і недоглянутим )... “Ні, - з останніх сил почав пручатися чоловік, - не торкайтесь мене, зараз приїде мій син з Іршави.” “Поїдемо в Іршаву,” - похмуро буркнув медик. “Відвезете в Іршаву? - аж стрепенувся чоловік, - я сам...” Де тільки сили взялися, навкарачки він доповз таки до дверцят...Далі руки в гумових перчатках підхопили його та вкинули всередину... Дверці з гуркотом закрилися, і машина рушила з місця. “Швидка” щезла за поворотом, відвозячи незвичного пацієнта у невідоме... Куди? Мозок не полишали тривожні думки. Залишалося лише уповати на милість Господню, помолившись за цього
нещасного...Залишалося лише сподіватися на диво, та в голові чомусь вперто з'являлися байдужі обличчя... Байдужість чорним рядном вкривала простір у моїй свідомості, від чого серцю було боляче, і я нічого не могла з цим зробити.Чомусь поставали обличчя медпрацівників, які з безпристрасним виразом повідомляли свою “таксу” за послуги “безкоштовної медицини”, згадалась історія, коли лікар перестав підходити до мене в лікарні, бо я йому не заплатила( яка там “клятва Гіппократа”? )... Ні, звичайно, я не хочу бруднити клеймом цинічності та байдужості всіх медиків: серед працівників медицини я знаю багато справді чудових професіоналів та чуйних людей, які, не зважаючи ні на що, жертвують часом, здоров'ям, собою в ім'я спасіння життя ближнього. Без них та їм подібних світ би просто загинув... Та дана ситуація справді пригнічувала. Просто стало страшно за нас всіх, незалежно від професії та соціального статусу.
Колись, пам'ятається, у місті був будинок для літніх людей, де могли жити ті, хто за іронією долі залишився без дому, без сім'ї. Який не який, а це був притулок, і наразі “швидкій” було б куди везти цього нещасного...Та, на жаль, я так розумію, що цього вже давно немає. Але є місце байдужості.
Байдужість... Її хвороблива суть, поки люди набивають свої гаманці, ділять портфелі, йдуть по головах кар'єрними сходинками, непомітно розтікається в нашому суспільстві, тихо вкрадаючись у наші душі, і коли серце кам'яніє, а душа перетворюється на кригу, буває вже пізно, а людина навіть не помічає, що невиліковно хвора.
“Від суми та від чуми...” Ніхто не знає, що станеться з ним в цьому світі. Така вже суть життя, щоб це було невідомим нам, а ми лише отримували по вчинкам нашим. Чомусь найчастіше це і в голову не приходить, поки небокрай нашого життя не затьмарений хмарами. Та варто лише біді постукати в дім, настає час схаменутися та замислитися над змістом нашого життя. Добре, якщо на це є ще час...
Я не знаю подальшої долі цього чоловіка, лише можу сподіватись на краще. Та знаю лише те, що кожний може опинитися на його місці. І хто знає, чи буде він заслуговувати на руку допомоги...
Яким він буде, наш шлях у невідоме?..
P.S. Коли стаття була готова до друку, мені стало відомо зі сводки пресслужби міліції, що з вулиці у приймальне відділення лікарні був доставлений 73-річний чоловік. І, хоча медики доклали всіх зусиль, щоб врятувати його, він помер, ймовірно, від переохолодження...
Марія Станова
|
| |
| |
