| Avtor | Дата: Четвер, 13.11.2014, 16:04 | Сообщение # 1 |
|
Offline
 Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Той, хто пройшов через необхідність проживання в гуртожитку чи в комунальній квартирі, добре знає сморід сміттєвих відер спільного користування, забиті помиями умивальники і відходами людського організму унітази; цигарковий попіл на чужій білизні, що сохне на спільних балконах і нескінчені виводки нічиїх тарганів, якими кишать коридори й кухні.
Утім, неакуратними більшість жильців не назвеш: охайно вичищений килимок біля входу до власної кімнати, политі квіти на своєму підвіконні, отрутою позначені межі особистої території, не дозволеної для перебігання тарганами…
Спільне і власне…
Наше й моє…
За розумінням цих простих, здавалось би, речей – цілий шлях еволюції людської душі. І окреслена отрутою межа - дуже часто не лише від непроханих комах, а й від усього, що не входить у коло вузької свідомості Его.
У радіусі кола - ледь не в бахілах, за межею – у калошах килимами.
У себе – кондиціонер, із цигаркою – у коридор.
У власному домі – економія на кожній лампочці, у спільному – безупинна вода із крану.
У своєму дворі – фонтанчики та алейки, за забором – бур’яни по шию і терикони сміття.
Бо не МОЄ.
Наше місто – теж комуналка. Просто сусідів більше. Комуналка із чистими килимками перед «кімнатками» і забитими громадськими туалетами.
На думку більшості, в усьому винна прибиральниця, яка не встигає з поверху на поверх із відром та шваброю.
У такій комуналці взимку на усіх не наших дверях - записки із проханням їх зачиняти, і не наша сторона забору – у матюках.
У такій комуналці вночі із клумб обережно висмикуються квіти й викопується молодий самшит. Знімаються іграшки з міської ялинки на центральній площі і крадуться залізні кришки люків. Витоптуються газони і зникають урни біля під’їздів.
«Громадський», напевно, до слова «громадянин» відношення має не завжди. Бо бути громадянином – це не лише вимагати від держави комфорту, а й брати на себе відповідальність за свої вчинки перед громадою і краєм.
Позначивши «священне» коло свого громадянства (хтось – на рівні планети, континенту, держави, міста, вулиці і т.д.) – ми фіксуємо величину свого істинного розвитку. І якою б не була висота самозвеличення і глибина самодурства, на якому б кріслі не сиділося і на яких би колесах не їхалося, той, чиї сліди залишилися на паркових газонах і у квартирі якого – гірлянди з міської ялинки, – є громадянином своєї квартири. І - не більше.
У громадянина квартири у під’їзді випорожнюються бомжі і не світять затягнуті павутинням лампочки.
Громадянин квартири під вікнами багатоповерхівок серед ночі вмикає на повну гучність музику в авто.
Громадянин квартири не полагодить у дворі зламаної лавки, навіть якщо сидітиме на останній її дощечці.
Бо це - не його. Бо це – комунальне. Бо це – спільне.
Громадянин квартири може скільки завгодно на чужі плечі перекладати свої духовні немощі, звинувачувати усіх у невиконанні їхніх зобов’язань, лаяти власну країну та захоплюватися рівнем життя за кордоном. Однак до тих пір, поки у «священне коло» громадянина квартири не потрапить як мінімум рідне місто, кришок на люках хронічно не вистачатиме. І терикони сміття стануть горами.
Той же, хто йменує себе громадянином всесвіту, але нічого не робить для розширення кола громадянина квартири, як мінімум – розділить із таким сусідом долю. Бо країна в нас спільна. Значить, і вигрібати треба буде разом.
Юлія БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА
|
| |
| |
