| Avtor | Дата: Понеділок, 08.12.2014, 14:53 | Сообщение # 1 |
|
Offline
 Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
|
Ви не подумайте, що це була якась собі Ассоль. Ні, це була цілком реальна дівчина, тільки імлисті, повиті серпанком таємничості очі виказували палку і захопливу натуру, яка так і кричала, приманюючи до себе сміливців позмагатися. Багато разів їй не щастило, але одного разу, схарапуджені після чергової невдачі, очі з розбігу наштовхнулись на такі ж, а може й іще палкіші Його очі – високого, стрункого, міцного, загадкового і такого ж нестримного – хлопця. І… Сталося!.. Сталося Неймовірне. За якусь чверть секунди їхні серця збилися із звичайного ритму і зазвучали в унісон! Це було невимовно гарно. Потім, дуже обережно, очі прокралися аж до самих вій…і ..соромливо опустились, розгублено відчуваючи в собі щось нове.
З того часу, самі не помічаючи цього, вони почали спілкуватися…мовчанням. Несподівано з'явився цілий світ, який вони дбайливо загортали у ніжно-м'який серпанок мрій, аж по самі вуха, наче малесеньку дитину - їхнього первістка. Для нього він був дівчинкою, а для неї – хлопчиком. Але хіба це істотно, коли два серця відкриваються назустріч одне одному і починають вчити свої душі розмовляти, плакати, сміятися, радіти, посміхатися і .. думати, на кожному кроці лишаючи для нього свої підказки, наче докази своєї причетності до Таємниці.
Але навіть якщо її розкриють, як футляр, то не знайдуть там нічого, окрім місця для скрипки, смичком якої так щемливо розповідає душа про свої почуття, і несвідомий біль від них. А він чує кожен її подих, покірливо вбирає тремтливі звуки і заспокійливо голубить маленьку, заплакану дівчинку, відкриваючи її серце. Потім обережно бере її за руку і веде потайними коридорами до свого пресвітлого Храму Любові і Чистоти. Спочатку вона довго рюмсає, намагається вирвати руку і відмовляється іти з ним. Тоді він довго і терпляче розповідає їй про свою велику Любов до неї.
І вона вловлює в його очах малесенький промінчик муки, і ще пильніше вдивляється у добрі, великі очі. І раптом починає розуміти, що причиною його мук є її ненависть до Нього, перемішана з маленькими краплинами кохання, жалю, співчуття, тривоги а разом – великої Любові, яка ось тільки зараз починає прозрівати. Невже його чекала її душа так довго й затято? Невже це він приходив в її заплутані сни і манив за собою? Невже його голос завжди жив у її безпорадному, сліпому серці? А вона й не знала скільки муки завдала йому своєю вередливою впертістю. Але вона любить, любить його, і піде з ним куди завгодно. Так…
Він дякує, гасячи біль, і заспокійливо стискає її руку, піднімає засоромлене дівчатко з колін і веде кудись, розповідаючи дорогою свої маленькі таємниці, приберігаючи найбільшу з них для спільного майбутнього.
…Довго подорожують вони всередині ночі. Але якось одного звичайного вечора несподівано розлився тремтливо-ніжний світанок – вони знаходяться навпроти Вівтаря Миру. Від нього відділяляють їх круті Сходи, які то піднімаються, то опускаються, петляючи навмання. Терпінню вони вже навчилися. Останній крок – і в згустку сліпучого світла їхнім очам відкривається прекрасна, рожева троянда під великим кришталевим ковпаком. «Зніми його», - показують теплі очі на скло. Вона слухняно виконує прохання вчителя.
…І ось дві білокрилі руки розкрилися, даруючи світові золотаво-рожеві промені. Троянда відірвалася від столу і попливла до неї, і як тільки торкнулася своєю колючкою місця, де було серце, як з її очей спала полуда, наче раптово розкрилися велетенські, цупкі куліси, і на невеличкому вівтарі, в променях синювато-фіолетового світла вони побачили хлопчика. Він повернувся до неї обличчям, і у його усмішці засіяла ранкова зоря.
– Віднині ти його сестра, – почула проникливий голос Учителя. - Доглядай і виховуй його, як Я виховував в свій час тебе. Разом ви перейдете Велику Воду. У Вогняному коридорі знайдете білого голуба. Він проведе вас на Райдужний Міст Радості, де я буду вас чекати. Щасливої дороги. Мир вам…»
|
| |
| |
