Avtor | Дата: Вівторок, 06.01.2015, 19:21 | Сообщение # 1 |
Offline
Генерал-полковник
&&?>
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| ...Її принесли під мої двері, скалічену, поранену але горду, десь під ранок. Втягла її всередину. - Знову повіялась. Скільки будеш блукати вулицями? Подумала б хоч про серце. Зовсім не шкода? Вона ледь відкрила очі кольору синього неба, кліпнула пухнастими віями і випустила із губ одне слово: - Довго... - Дурна. Тебе б'ють, ломають, знущаються. Куди далі лізеш? Казала тобі: мазохістка. На плиті закипав мною поставлений чайник. Треба дати їй кави з молоком, щоб відігрілася. Вона лежить на підлозі непорушно. Ледь-ледь тремтять груди від дихання. - Дощ? - питаю, шукаючи для неї якогось пледу. Вона мовчить. Її ситцева ніжно-рожева сукня вся брудна і заляпана, ледь закриває груди. Внизу від неї лишилися тільки обірвані клоччя. Нарешті знаходжу плед, заварюю каву. Розчинну. Іншої не маю. Точніше, тепер у мене заварна - як розчинна. Не маю кавоварки. Вона встає. Одним рухом знімає порване плаття і стоїть переді мною зовсім без одягу. Між грудьми - величезна рана. - Закутайся і ходи лікуватися. Виймаю із бару коньяк, наливаю його прямо в чашку. Без церемоній. - Випий. Підходить і випиває до краплі налите мною. - Тепер можна й каву. Сідає за стіл. Плед трохи зповзає з її плечей і я бачу, як після коньяку тоненький шар шкіри вкриває червону рану між її грудьми. - Вже не так болить? - питаю. - Якою ти хочеш мене бачити? - у відповідь каже вона, не відкриваючи очей. - Щасливою. - Колись буду. Та й зараз нічого. - торкається пальцем грудей. - Не нервуй. - Любове моя... - Йди спати. Любов встає. Любов миє чашку. Любов йде спати.
|
|
| |