| Гліб2002 | Дата: Четвер, 02.04.2015, 12:33 | Сообщение # 1 |
|
Offline
Рядовой
Группа: Пользователи
Сообщений: 13
| Як діти здогадалися, що комунізму не буде
Було це в ті часи, коли дорослі й діти одну велику казку слухали. Вірніше, мовби це й не казка, а дісно таке буде. Але настільки чудне та незвичне, що годі на казку скидалося.
Чудніі чоловіки, що того часу державою керували, заходилися комунізм будувати. А так як ніхто, та мабуть і вони, про нього достеменно нічого не знали (це фейк по-сучасному), то питань було море. А вчитель повинен у цьому морі "плавати" та аргументовані відповіді давати, навіть дітлахам.
Сашко з однокласниками теж по цьому морі плавали. Й казки любили. Але ж не настільки, щоб у років чотирнадцять у все вірити. Адже тоді казка про лелеку, що діток нам приносить теж має право на життя у чотирнадцятилітніх?
Прийшов до них у школу зовсім молоденький вчитель: Олексійом Романовичем його йменували. Він одразу хлопцям сподобався: розумний, чемний. А дівчата то ті навіть у більшому великому захваті: стрункий, мов ялинка у темному лісі; витончені риси обличчя, мов у артиста по телебаченню; чарівна усмішка, яка в чотирнадцять в саме серце дівоче попадає, мов цілиться в нього. Хлопці запримітили, що дівчата перед уроком історії такі балакучі становляться, що аж зупиняй їх. Не зупиниш.
А звідси виходило, що хлопці стали настільки відвертими, що вчителю всю правду говорили, яка б пекуча та неприємна вона не була. Тобто вони в ньому побачили свого старшого побратима по юнацьким роздумам. І це підтвердимо цікавою історією, що у них сталася.
Олексій Романович, як продовження того, про що говорило радіо та телебачення теж про комунізм оповідав. Цікаво, для дітей доступно, мов вчитель мови казку про королівство в якому все є, де всі щасливі; і що не забажаєш, то все виповниться. Сидять учні, вже не дітлахи слухають, і не знають: вірити в це, чи ні. Радіо - вірить, телебачення теж. Дорослі, що слухають це радіо та дивляться це телебачення - вірять. А молодь? Вірить, але сумнівається. Молодь завжди була такою, - говорив колись Сашку його дід.
І дійшов Олексій Романович до тієї частини своєї розповіді, коли при комунізмі «зникнуть» гроші. Вірніше не «зникнуть», а вони стануть «не потрібні».
Це сьогодні, навіть малюк вас засміє, що колись гроші стануть «не потрібні». «Вони потрібні сьогодні, а завтра їх ще більше буде треба» - доповне малюка сучасний юнак. Але був час, коли таку собі «казочку» ми всі слухали.
Всі про себе чудувалися, не могли повірити, але вголос не говорили. Наважився Віктор: «Олексію Романовичу, а трудодні у колгоспах і при комунізмі будуть?, - запитав. Адже мій батько не за гроші працює, а за трудодні!?
- Ну й питаннячко ти, Вікторе задав. Мабуть й колгоспів тоді не буде, не те, що трудоднів.
- А що, їх радгоспами замінять?, - продовжив допитливий учень.
- Та ні - й радгоспів не буде. Назвемо їх умовно: сільсь-когосподарські господарства. Вони теж колективними будуть, але загальнодержавними. Правда й держави тоді не буде, - вже вчитель замислився.
- Сьогодні ми трудоднями та грішми працю «міряємо», вже Сашко роздум-запитання поставив, - а при комунізмі чим «міряти» будемо?.
Ще задумливішим став вчитель. Хвильку вже мовчав. Та згодом продовжив: «При комунізмі всі вихованими будуть, кожен буде працювати на совість». Але хлопці вже сумніви вчителя «почули» Адже він промовив ці слова дещо не так голосно й не так беззаперечно.
Тут Іван вставив свого слова: «Як ми яму під туалет копали, то я бачив, що до комунізму нашому класу, як до Києва рачки».
Піднявся веселий сміх, вчитель теж посміхнувся, але продовжив: «Те, що ми до комунізму ще не готові усім суспільством – ми про це знаємо. Наш клас – маленька частинка цього суспільства, то я з Іваном повністю згоден».
Вовчик, заїкаючись від хвилювання запитав, - а от говорять, що при комунізмі буде для людини все, що для неї потрібно. А якщо одній людині треба двоє штанів, а на комуністичному складі такої кількості немає? Що тоді робити?
Олексій Романович, не виказуючи ще своїх сумнівів лиш зауважив: «Повинно бути двоє штанів, навіть троє».
Знову посмішки на обличчях. Діти зрозуміли, що Олексій Романович їх вже союзник по роздумах.
Микола, до цього часу запитання ще жодного не поставив. Але воно стало ключовим на цьому уроці: - «Олексій Романович! Про штани я зрозумів. А якщо, звиняйте мені труси треба, то як буде?».
Дівчати пирснули, хлопці вдавали, що їм не зовсім смішно. Олексій Романович думав. І тут прозвучала не зовсім голосно, але всі її почули Іванова репліка: «Будеш носити, пока не зіпріють».
Всі щиро засміялись, а вчитель задумливо сказав: «Мабуть, діти, гроші будуть довго, а може – й завжди.
Сообщение отредактировал Гліб2002 - Четвер, 02.04.2015, 12:37 |
| |
| |
