| Гліб2002 | Дата: Вівторок, 07.04.2015, 21:17 | Сообщение # 1 |
|
Offline
Рядовой
Группа: Пользователи
Сообщений: 13
| Чи можна до посади вітатися?
Було це в ті часи, коли серед людей почав перекочуватися тихенько в'їдливий анекдот: «Вовочка, скажи будь ласка, - говорить вчителька, - тільки коротенько, - то який шлях ми пройшли за 60 років? Вовочка секунди з три подумав, а потім сказав: «Від загальної колективізації та електрифікації села, через його хімізацію, до загального дефіциту у місті». Анекдот, то мов велика дощова хмара, а легенькі хмаринки ж по небу теж ходять...
... Призначили на посаду завідувача новенького тепличного комплексу молодого агронома Миколу. Щойно із студентської лави та до відповідальної роботи. Йде все ладком. Люди радо працюють, так як постійно копійчина в сім'ї є, та й огірочки, редисочку та помідорчики не треба ніде шукати, навіть на городі вдома вирощувати. Виписав у конторі - та й бери. Колгоспна каса поповнюється, люди в місті теж не нарадуються: ранні овочі на столі.
Йде одного разу, після роботи, Микола додому. Й линуть йому думки про виконану роботу, що треба зробити завтра. Задумався чоловік. - «Здоровенькі були», - мов крізь сон, почув Микола. Огледівся... Нікого. ...Аж гульк, за тином, (їй і не помітиш), тітка Параска, на городі копирсається.
- «Дякую, тітонько!», - відповідає.
... Йде далі. Чоловіки, жінки радо вітаються. Й так йому на душі приємно стало.
А ж тут по дорозі, за три чи чотири хати, перед поворотом до рідної вулиці, на старенькій лавці тітка Олена сидить.
...Підходить Микола до неї. Майже впритул. ...А тітка мовчить.
- «Добрий день, тітка Олено! А чого не вітаєтесь?» - мовить.
- «А чому я, першою, повинна вітатися?», - питанням на питання, відповідає.
- «А я от йду селом, то усі першими вітаються», - відповів він.
- «Так то не з тобою ще віталися», - буркнула.
- «Ні, чому ж, - до мене», - ствердно відповів їй.
- «Еге, то це ти так думаєш, а вони то до посади твоєї віталися», - мовила мудра жінка.
Нічого не відповів Микола, в душі цими словами доволі скривджений, й попрямував далі.
Пройшли роки. Вже Микола не ранніми огірками завідує, а посаду сторожа у геологів обіймає. Це як у моряків на тільняжці: біла смуга, чорна; потім все повторюється. Так буває і в житті.
Йде по вулиці. З людьми чемно вітається. Підходить й до знайомого вже там тину. Зупинився... Тиша... Тільки на городі тітка Параска, ледь постарівша, копирсається.
- «Здоровенькі були, тітонько!», - шанобливо сказав.
- «Дякую», - одержав у відповідь. Але не було в голосі тітоньки того єлею, коли вона була молодшою. Може час забрав... А може...
Й огледівся Микола. А за спиною... нікого...
Й голос тітки Олени, як із небес: «Це до посади твоєї віталися...»
|
| |
| |
