| PashaGran | Дата: П`ятниця, 10.02.2012, 12:43 | Сообщение # 1 |
|
Offline
Рядовой
Группа: Пользователи
Сообщений: 2
| На конкурс «Космічні фантазії»
Ми прагнемо до фантастичних глибин Всесвіту, намагаючись розгадати таїну буття, рвемося душею у небо, Космос, шукаючи там небувале, іреальне, не підозрюючи того, що найнеймовірніший Вселенсьський секрет у нас самих, у зародженні життя. Деякі постулати про виникнення життя на Землі, час від часу терплять крах, так, як і походження людини за Дарвіном. Людина — це Господній витвір.
Я — ВСЕСВІТ
Краплинкою води, пилиночкою Землі, волосинкою у могутньому корінні рослин і дерев, мізерною часточкою Всесвіту я почувала себе донині, тим самим усвідомлюючи свою незначимість у величі безмежності життя, у нескінченності та неосяжності Космосу.
І ось зараз все змінилось. Я вже не відчуваю себе молекулою незрівнянного, неймовірного, неосяжного світу.
У мені тепер трави і квіти. Вони глибоко пускають в мене своє коріння, у мені розбруньковуються дерева, пробивається кришталевої чистоти ждерело. Як у надрах Землі зароджуються поклади, так і в мені розростається диво, чарівна казкова бростка життя!
І вже я не пилинка... У мені вміщається ввсесь Всесвіт! Душа моя засяяла Сонцем, в серці — Місяць з ясними зорями, у мені тече, туркочучи, наче голуб, Чумацький шлях, наповнюючи космічною силою. У мені пульсують нові світи, нові планети, засвічується нова зоря! У мені і безбережність, і велич, могутня сила світла і темноти світобудовного простору. Тут, в мені найсокровенніша таїна Землі!
Я є Всесвіт, бо викохую в собі сонце життя, зорі надій і сподівань, світи мрій, всеосяжну радість, бездоння щастя!
Я скоро стану матір'ю!
Я — Берегиня, Хранителька нового життя, яке вирує, тріпоче у мені, розкрилює майбуття і наповнює сенсом існування!
Я — коронована Богом і Природою продовжувачка людського роду!
Я — Жінка!
Я — Мати!
Паша Ґран
ЧАКЛУНСТВО МОРФЕЯ
Нарешті ніч оповила своїм чарівним серпанком небо, викупала у темних водах зоряну вуаль і рясно розтрусила зоряниці по небовиду, а потім, наче короля усадила на небесному троні Місяць.Нічний володар щедро дару-
вав дрімотливе проміння Землі, заколисуючи людей, натруджених за день, стишуючи пориви легковажного та непосидючого вітру, щоб шерех листя та трав не заважав спати і посилав кольорові казкові сни, щоб людські душі відпочили від швидкоплинності сонячного дня, суєти рознервованого життя.
Майже з побожністю лягаю в свіжу прохолоду привітного ліжка, даю розслабитись тілові... О Боже! Яка благодать! Ніщо не заважає, не тисне, не муляє. Таке відчуття, ніби плоть сама по собі розімліло покоїться в шовковому теплі постілі, свідомість окремо, блаженно повністтю віддається маренню в переміж з мріями. До чого ж прекрасне відчуття легкості і благодаті!
Думка виринула і колихнула розслаблений мозок, на неї наскочила інша,
потім іще одна, ще, тіснились, випереджуючи одна одну, врешті закружляли у млявій круговерті.
Поринаю в густу і млосну хвилю сну, відчуваючи, як затягує, засмоктує мене в себе щільний потік примарних образів, облудних шматків думок. Очі ще відкриті, ще бачу світлий вид не заштореного вікна, яке пливе і розмивається під вагою велетенських повік, а ті поволі закривали весь світ, елімінували реальність, відкриваючи ілюзорні і фантасмагоричні сновиддя. І тут душа розправляє затерплі крила, наповнюється божественним сяйвом, набуває плоті і незайманою квіткою дивовижної краси з ліловим відтінком, шугає за сферу уяви, мабуть, летить на бесіду з Господом. Серце притишує стук, уповільнює ритм – тіло відпочиває… Феєричні видіння, спокій та неймовірна радість. Стерлися межі – де я, де те, що оточує мене: ми єдине ціле, ми – цілковите щастя і спокій. Хочу бути тут завжди, не повертатися в колючий, непривітний, з холодними серцями та байдужими душами, матеріальний шкарубкий світ. Та Владика ухвалює все по-своєму: дає відпочинок плоті, окриляє душу, заспокоює серце, щоб знову відкрити очі мені вранці і прогнати в потік бурхливого життя, реального, не ефемерного, щоб продовжувала жити . На мить виринаю із сонного потьмарення. Мозок снує своє павутиння, намагаючись помишляти декілька думок воднораз, але ключова думка витісняє всі мари: “Значить, я потрібна на землі, мої думки, праця моя – творчість, життя має значення для Всевишнього, має вагу кожен вірш, написаний мною, кожне слово, кожна моя сльозина і сміх захвату. Я для Всевишнього – дитя , так, як мої діти – тільки мої діти, яких я безмежно люблю, за яких постійно хвилююся, переживаю їхні радощі і невдачі, друзі моїх дітей стають моїми дітьми, той, хто скривдив моїх дітей, автоматично стає моїм ворогом. Крім трьох моїх коханих діток: Лариси ( Лади), Ігорька ( Гарика ) і Зоєчки ( Зайки), у мене є ще діти – це мої вірші, у кожне слово яких я вкладала часточку душі і серця, які я люблю і хвилююсь за їхню долю. Долю... Долю.. До...”
Сонна благодать сповиває теплотою, ніжно пестить тіло, свідомість розчиняється у цьому блаженстві...
/ Ось маленька Ладушка біжить мені назустріч, простягає рученята, підстрибує, замість ручок виросли неймовірно широкі рожеві крила — і злітає в небо вище і вище, я намагаюсь також злетіти, щоб зупинити донечку, але ж ні — на ногах у мене кайдани з непомірно важкою гирею. Я в розпачі; можливо в золотаво-бірюзовому безмежжі їй буде краще, але ж я НЕ ХОЧУ відпускати кровинку свою від себе в світло вічне дня не вечірнього, в місце радості повсякчасної, хочу, щоб вона топтала ряст поряд, чути її чарівний срібний сміх, цілувати сірі допитливі очі, мліти від захвату в обіймах ніжних рученят... В розпачі, що можу вже ніколи не побачити своє коханятко залишаю свої ноги на землі, рвусь в небо, залишаючи кривавий слід за собою, наздоганяю свою крихітку, обхоплюю міцно руками — хай і я полину разом зі своїм дитятком, що мені робити на землі без неї — і дивним чином ми вже на квітучому полі, збираємо квіти. А над нами через усе небо, ніби арки, переплівшись між собою у вишині, звисають яскраві веселиці, утопивши у обрій свої основини. Лунала тиха музика, чи то з веселок, чи вітер вигравав на тонких густих травах, чи співали джерельця, відзеркалюючи в собі семибарви чарівної каруселі. Все швидше, стрімливіше закружляли, ніби танцюючи, веселиці, кольори почали мінятись, вимережуючи чудернацькі візерунки. В шаленному танці звивались між собою райдуги, все більше перемішувались барви, підіймаючись над землею, випростувались над виднокругом , вище і вище. Небаченої краси видовище сформувалося над нами — сяйво, Північне сяйво! На фоні величі Всесвіту, безкінечності Космосу це сяйво було ореолом над Землею, її німбом. О коронована Північним сяйвом рідна Земле, о захвате душі моєї, о величчя Всесвітське!
Мене з донею підняло високо в небо, над різнобарвною люмінісценцією, за нею, як за завісою, відбувалось божественне дійство: Херувими у фрезових облаченнях зі свічками в руках, Серафими у голубих і жовтих фантинах з книжками , Престоли у судійських мантіях з атрибутами влади в руках. Сяйво, яке випромінювалось від ангельських просвітчатих постатей, не давало змоги детальніше розгледіти всіх Чинів, які були навколо нас. Ніби легесенький вітрець обдував мене і Ладу — то Янголи-хранителі помахували білосніжними напівпрозорими крильми, розташувавшись за правим плечем, невідступно супроводжували нас.
Раптово, ніби нізвідки, виринає жахливо-величне і дивовижне творіння: два обличчя- чоловіче і жіноче на одній голові, які спрямовані були у протилежні напрямки, чотири вуха, по чотири руки і ноги на округлому тулубі, рухалось, перекочуючись колесом, створюючи навкруг себе веремію, в яку затягувало Янголів. Ніби шерхіт зачулося розпачливе “ Андрогін! Андрогін! Первинний хаос світу!”
Неймовірна пекуча тривога заволоділа моєю душею, навіть розпач, від невідворотності небезпеки, яка насувається з цим незвіданим буревієм... Янголи-охоронці огортають нас з донею своїми божественними крильми і несуть від цієї страшної подоби. Від остраху заціпеніли руки й ноги, у горлі пересохло... Жах..Жах!/
Хочу виборсатися із цього сну, в якому я переживаю розпуку і тривогу, відчуваю, як калатає моє серце, але лукавий Морфей не відпускає, далі вимальовує своїм розмаїтим пензлем полотно мого сну, затягує в мари і у сні затягує ще в один сон.
/Мій карапузик трьохрічний Гарик сидить на підлозі між великою кількістю газет, деякі з яких вже пошматовані, і розриває їх на маленькі клаптики. Майже на кожному шматочку паперу велика буква. З цих шматочків маленятко складає слова, смішно надувши кармінні, як ранкове сонечко щічки, шепочучи щось малиновими губенятами. Склавши слово, підіймає на мене великі зелені оченята : “ Мамо —“ТАТО”! “ Ніби струмом пронизало все тіло мені, моторошна хвиля розпуки втопила в собі серце, душу, шматувала безпорадністю тіло, потім скувала руки й ноги жахом — ні дихнути, ні ворухнутися; глибока домовина... Рідний, коханий, серце моє! Боже.., Боже..., Господи, благаю тебе визволь мене з цього кошмару, пробуди мене!
Але сновиддя відбирає волю, думки і снує свою історію далі.
Маленятко підіймає руки до мене: “ Мамо, на руці!” Я, десь зверху, простягую до нього свої руки, хочу прийняти в обійми коханятко, але у сина виростають крила, могутні орлині крила! Він радісно кричить: “ Мамо! До сонця, вверх до хмар! До сонця-а-а-а!”
Мчу за ним, кричу : “ Крила, сину, крила! Не обпали крила, Ігорьку! Там палюче сонце!“ Між хмарами ширяє орел збуджено, радісно. “ Мамо, у мене справжні орлині крила, не обпалю-у-у-у!” Я на хмарах, але ще вище літають могутні прекрасні орли і мій син між ними! Серце наповнює гордість, задоволення, втіха.Мій син літає! І я полинула спокійно і радісно легкою хмаркою. /
/ Широка, глибока річка, ага, Дніпро, вдалині зліва видніється лиман, з правого боку від мене ген-ген біліє Карантинний острів... Я високо десь так, що бачу все навкруги... По Дніпру пливе неймовірно величезний теплохід, з двома синіми широкими лініями через увесь борт від носу до корми... Поступово цей морський лайнер огортає туман, в небі загоряється зірка, її сяйво сліпить очі, ніби електрична дуга, спалахує і розлітається на безліч леліток. Простягаю руки до цих Божественних Стожарів — одна з блискіток плавно опускається в розкриту долоню. Заворожена феєричним видовищем, не можу відвести погляду від небаченої краси іскри, від її чарунку. Моя фантастична лелітка, моя, моя...! Плину над вербами з часточкою Божественної зірки в руці, над очеретами з кунями на старниках, над грядою, порослою осокою та болотною м'ятою, над озером заквітчаними білими водяними маками та купавами... Навколо мене водяна гладь з міріадами янтарних та лебедино-мармурових квіток . В одну із цих казкових витворів я обережно кладу свою лелітку і мрію, щоб там з'явилась Дюймовочка така ж промениста і благословенна, наче зоря, частинку якої я поклала в білосніжну лелію — квітку-чарівницю. Блискітка почала розбухати, як брунька, від неї пішли райдужні кола, веселиці розростались... Я, загіпнотизована видінням, не можу відвести очей, а стобарви розлітались метеликами, осідали на кринове озеро, мені на волосся, руки, лоскотали тіло, ніжили щоки. Я засинаю, все навколо розчиняється в білосніжних ліліях, в райдузі, у цитринових купавах, лише маленька щілочка, в яку я спостерігаю за сліпуче-лазуровою іскринкою, яка тримає мене тут, не дає заглибитися в ще одну безодню сну... Із сяйної поволоки виступають ніжно-рожеві пелюстки, які тут таки трансформуються у витончені руки, з ясного веселкового туману виринає голівка, обрамлена довгим, хвилястим, кольору сутінкової води, волоссям...Помалу відступає на задній план все оточення, полишаючи для оглядин струнку, витончену фігуру небаченої краси. Як сказати: наяда, мавка, німфа, царівна — все не виразить небачену вроду дівчини. Не можу відірвати очей від панни, я зачарована, розум і тіло безвольні, хочу тільки споглядати, милуватись, просто бути поряд... Це казкове створіння спрямовує на мене погляд своїх синіх, як небо, очей, протягує до мене руки, шепоче: ” Мамо, мамочко, дихайте, рідна, дихайте!” А я тільки тепер відчуваю, що мені бракує повітря... Панночка підіймає моє тіло і здіймається в небо... “Мамо, матусю, дихайте! Ди-хай-те-е-е-е-е!”. О, моя панно, о моя чарівнице, зоре моя, буду, буду дихати...Зараз..Зараз... Поштовх повітря сколихнув груди, біль пронизав голодні легені...Господи, дай мені прокинутись! О, як тяжко! А Мавка підіймає мене все вище і вище, вже хмари під нашими ногами. Лазурове світло її прекрасних очей проникає в серце моє, з пурпуру уст пашить тепло, долоня оксамитом лагідно пестить мою щоку. Незмигно дивлюсь на це диво. Богиня ласкаво дивиться на мене, промовляючи:” Мамочко, мамусю, рідна, прокинься, прокинься, прошу!” О, вітер, багато вітру, чи повітря...? Вдихаю на повні груди. Як добре глибоко дихати, відчувати, як повітря ( чи вітер) проникає в легені, а від легень хвилею розходиться по всьому тілу тепло, солодка млість, доходить до мозку пробуджуючи , стимулюючи його... Панночка ніжно пригортала до своїх гарячих грудей мою руку, цілувала ланіти і дивилась на мене очима, ясними очима моєї найменшенької доні — Зої ... Боже, це ж моя донечка! Як я могла не впізнати в чарівній панночці свою доню!? Ця думка враз вириває зі сну, струшує тіло яке миттєво покривається краплинами холодного поту, серце стугонить: буух-буух.
Безтямними ще очима дивлюсь на сіру просинь вікна, відчуваю гарячі руки які струшують мене за плечі. З пелени навівмороку і сонного туману виясняється, ніби від подиху вітерця, і нечітко вимальовується личко моєї кровиночки найменшої тривожно-допитливе, з щирими блакитними очима, у яких дрижали кришталеві краплинки слізок. Дивлюсь у прекрасні очі, в яких спалахнули іскринки відради і щастя.
І знов не можу зрозуміти чи марення це, чи дійсність, бо навколо затанцювали світлячки: блідо-рожеві, зеленяві, фіалкові, а за ними ганялися бліді мляві промінці...
|
| |
| |
