| Avtor | Дата: Середа, 08.02.2012, 16:56 | Сообщение # 1 |
|
Offline
 Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Не кажіть: «Ця тема не зимова».
Не буває не зимових тем.
Щоб у грудні були ми як вдома,
Має в серці зацвісти Едем.
Може, й будем хухати на руки,
Струшувати іній із думок.
Навіть після довгої розлуки
Все ж спроможні ми зробити крок.
А зима, зима – казкова Фея,
Сяє, сіє зорі з-під поли.
І вони, як ключик, серця двері
Відчиняють Волею згори.
А у серці – радісно, святково.
Пори року як одна зійшлись.
Не кажіть: «Ця тема не зимова».
На Різдво все почалось колись.
* * *
А від зими було так біло-біло.
На яблуньці лиш яблучко горіло.
Червоним боком блискало на сніг,
Який тулився яблуньці до ніг.
Він грів її настояним теплом.
Під небом було добре їм обом.
Її нагі від щирості гілки
Вкривали з неба золоті зірки.
В снігах вона стояла і в зірках.
А яблучко освічувало шлях.
…На сніжно-білім чистім полотні
Зима малює сонечко мені.
* * *
Чи ми ще зійдемося знову?
Тарас Шевченко
А ми ще зійдемося знову.
Я напишу про це сонет.
І наша щира ця розмова
У серці буде тет-а-тет.
Повір, ми зійдемося знову
В одному серці двох зірок,
Коли зберемося додому
Прожити наш останній крок.
Останній він, тому що перший.
Все почалось сьогодні знов.
Сонет писати – віриш? – легше,
Коли назвеш його «Любов».
* * *
Не треба думати мізерно…
Ліна Костенко
«Не треба думати мізерно» -
Скупі посієш в серці зерна.
Посіяні у серці скупо,
На камені хіба зійдуть.
Пошле пташок Господар з Неба
Й вони злетяться всі до тебе
І зерна Божі, щедрі, гожі
З скупого серця поклюють.
Нащо ти думаєш мізерно,
Мізерне як Господь оберне
Тобі ж, душе його убога,
На мудре і ясне добро?
Нащо в пісок святе ти сієш
Про урожай наївно мрієш,
Скажи, невже не розумієш:
Зерно не родить у піску.
Твойого серця щире злото.
Це – грунт для доброго засіву,
Народиться із нього щедро
Святим посіяне зерно.
Землею будь, та не для тління,
Землею будь для воскресіння,
Бо іншого – ти розумієш? –
Від Нього просто не дано!
* * *
Лист
Нічого, знаєш, особливого.
Нічого дивного у тому,
Коли, бува, в дорозі втомишся,
То дуже хочеться Додому.
Ну так Додому спрагло хочеться!
Напитись свіжої водиці.
І до сосни хоч притулитися
Ось тут, де капає живиця.
Нам запах шишок стане ладаном,
А Білка із горішком – Ангелом,
Котрий живе, як виявляється,
У молитвенничку дупла.
Він Небом уночі вкривається,
Із зірочками в лови грається.
А взагалі-то, ця історія
Настільки давня, аж нова.
Пишіть, пишіть нові історії
У світлій лиш аудиторії.
Відправте їх до запитання -
Знайдеться кожній адресат.
Сосни, до речі, нам живиця
Ось замість марки знадобиться
- А лист? – А лист каліграфічно
Підпише взимку листопад!
* * *
Зима була настільки біла!
Вона сніжинками дзвеніла
І пришивала білий іній
Зеленим гілочкам ялин.
І Службу Божу просто Неба
Вона відправила за тебе,
Ну просто, щоб в зимовий вечір
Не був ніколи ти один.
Зима була чарівно-біла.
Вона інакше не уміла.
Горішки із соснових шишок
На тацу щедро віддала.
А в Небі ангели співали.
Їм снігурі допомагали.
У пір’ячко для нас збирали
Краплинки Божого тепла.
* * *
Зимовий день минає, наче літо.
Воно таке гаряче, ніби сніг.
Холодне серце, ласкою зігріте,
Стоїть на перехресті трьох доріг.
Вкладемо в перехрестя світлу долю,
Прикрасимо гірляндами надій.
Життя – таке безкрає, синє море
Із маяками заповітних мрій.
А ти впіймав зимовий день, як сніжку.
Та хто зупинить перший з Неба сніг?
Зігріте серце сонячну доріжку
Поклало тихо Богові до ніг.
* * *
Різдво завжди народжує Надію.
Сидять на срібній гілці снігурі
І світлу, Небом виплекану мрію
Тримають радо в крилах для Землі.
А потім з їхніх крил вона спадає
Мережкою тонкого полотна.
Благословенням Землю цю вкриває
Із Чаші, котра випита до дна.
Не ми із вами випили цю Чашу.
Ілюзію відкиньмо, як вуаль.
Зима-монашка в білій-білій рясі
Таку близьку нам відкриває даль.
Яка у нас із вами перспектива?
Як Віра є, народиться й Любов.
Вже на чолі Землі Господнє миро
І Ангел-вісник Час уже прийшов.
|
| |
| |
