Юлия Бережко-Каминская. Избранные стихи
|
|
Avtor | Дата: Неділя, 08.04.2012, 15:17 | Сообщение # 1 |
Offline
Генерал-полковник
&&?>
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| *** Благословен цей дім, і поріг його, І вишневий сад, що в цвіту кругом, І тонких стежок споришевий біг, І ласкавий погляд очей твоїх,
І крилате сонце - над усіма, І – небес не виплесканий лиман, Гострокрилі ластівки в вишині, Твоє добре слово, яке в мені.
Та благословиться стрімкий твій шлях, Над тобою – зорі, і під – земля, Із тобою – люди – плече в плече, Правда за щитом твоїм і мечем.
Та благословиться цей дивний світ На щасливу долю й мільйони літ, На ужинок щедрий, новий посів, На гаряче сонце і лет дощів.
Та благословиться усе живе На високе, радісне і нове, На любов взаємну і щирий сміх, На міцне єднання людей усіх! 11.01.12
|
|
| |
Avtor | Дата: Неділя, 08.04.2012, 15:18 | Сообщение # 2 |
Offline
Генерал-полковник
&&?>
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| * * * На усю планету – біль і вітер, - Стигне дикий стогін породіллі… Проростай потужно, ясен світе, У нічній задусі божевілля!
Йти на поклик твій не перестану – Радості нового перельоту. Проростай у муках лихоманок, Землетрусів і людського поту,
Проти всіх розпечених прокльонів, Забобон, пересудів і страху… Над тобою – світе, так бездонно Небо розвернулося з розмахом.
Проростай крилато, ясен світе! Всі замшілі дні поперетрушуй. За тобою ж тягнуться, як діти, Вже давно любові спраглі душі.
І нехай для тебе я – краплина Безіменна у людській гонитві, - Все - тобі – до слова, до хвилини, Подиху, і вірша, і молитви. 22.12.2011
* * * Знов на планеті – осінь, Повні медові соти. Знов на планеті осінь – Я вже й не знаю, - вкотре.
Вигрались сонцем айстри, Літо пішло за вітром, Знов на планеті – вальси, Промені на пюпітрі.
Ранки заходять тихо, Мов киселі – тумани. Скоро найтонша крига В травах хрумтіти стане.
Знову усе – як завше, І – як іще – ніколи: Лущиться сонце, впавши Сонячним листям долу.
Знову – налиті грона Пізньої Ізабелли, Серце планети повне Передчуттям хурделиць.
Тільки живу – як вперше, Ніби ще осінь жодна Хугою не завершить, Вітром вночі холодним…
Тільки живу, навряд чи Знов так озвуся лунко: В серці ношу гарячім М’ятні твої цілунки. 2.11.2011
|
|
| |
Avtor | Дата: Неділя, 08.04.2012, 15:18 | Сообщение # 3 |
Offline
Генерал-полковник
&&?>
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| * * * Зайві слова – як вода на камінь – усе розмиють. Зайві слова мають душу вітру і долю змія. Будь-яке з них – як пісок на очі – тому – бідове… Хай буде вільно чуттям широким в тісному слові!
Не розміняти б родючу тишу на пил безплідний… Нам із тобою і так незриме чудово видно. Все несказанне - де шепіт – криком - почути можна. Серцем платити - нам із тобою - за слово кожне. 13.01.12
* * * Я витекла в дощі. Я видзвенілась в дзвони. Я ще сама собі – Й нова і очужіла. І щось в мені струмить Гаряче і бездонне… Течуть солоні дні, Ростуть роки і крила.
І десь – у глибині – Болюча нескінченість… Під лядою дріма Космічна ніч холодна. І я несу життя, Як дощ несуть у жменях, Я на краю себе – Як на краю безодні.
Так інколи кортить: А що від мене там Залишиться, коли Душа пірне під ляду? Що – людям? Що – рокам? Що – сонцю? Що – вітрам? А що візьму Йому – На тугу чи розраду?
Живе в мені той світ Під серцем так просторо… Я слухаю, як - там – Зсипаються сузір’я, Як вітер в самоті До себе сам говорить. Я слухаю його – І – вірю, і – не вірю, -
Що там, - де дно – не дно, - Окраєць неба темний, Всі шерехи приспав, І зорі збив у зграї, Щоб краще чути як Пульсує серце в мене Хтось також, як і я – До ляди припадає. 13.03.12.
* * * І не відаю – чи благий, Чи лихий твій порив безжальний: Ти озвучиш мої думки, Ти проявиш мої бажання,
Ти наповниш усі слова Суттю, болем, безумством лютим… І ти так у мені зірвав Все накрите і все забуте,
Те, що кожен в собі несе Десь в подолі віків обжитих. Я б – забути тебе – і все! Сни б розвіювати уміти
В літній пил степових доріг, В легіони зірок нечутних, Щоб і ти мене також зміг, Як прийдешнє життя забути. 2.04.2012
|
|
| |
Avtor | Дата: Неділя, 08.04.2012, 15:19 | Сообщение # 4 |
Offline
Генерал-полковник
&&?>
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| * * * Цей ліс, що мене частина – Виколихав вітрами. Невидима пуповина Напнута поміж нами.
Щебетом, шепотом, тріском, Пахощами хмільними Цей ліс підійшов так близько – За моїми плечима.
У сни уже звично вхожий, У долю пробився пружно, У чомусь на мене схожий – Відлюдний і безоружний.
Ліс, що голками хмари Лоскоче в широкі п’яти, - Місто тобою марить – Соснами в три обхвати.
Залізобетонний вулик – Ми з нього давно – вигнанці… Нас вулицями замкнуло У кільце резервацій.
Ні спокою, ані миру, Як хочеться упокорить! Ліс, - і тебе – на вируб?! Ліс, - і тебе – під корінь?!
Зійдуться широкими зміями Залисини Приірпіння… Душа моя теж уміє Пускати своє коріння,
Свою розпрямляти крону, Збирати надвечір птаство. Тільки ж яке безборонне Наше з тобою багатство!
Друг собі сам чи ворог, - Хто його розбереться? Знову – сосну – на поруб, Чи то мене – по серцю… 26.07.11
* * * У танець так йдуть, як в останній бій – Легко і несамовито. Коли ти собі уже - сам не свій, А - порух гарячого вітру,
А – небо, посічене тонко на дощ, Хвиля, що скелю собою накрила, Промінь, що висвітлив суєтність площ, Білі тугі вітрила…
У танець так йдуть, як в вогонь, коли Душа твоя – неопалима. У танець так йдуть, коли відмолив Дощі, і віри, і зими.
І байдуже, що там – в торішньому дні Пилом, чи снігом вкрите. Ідуть так…., від серця до ніг Долю свою творити.
І хто уже скаже, що попри усе Це разом із ним минеться? Ідуть так у танець, коли несе Над світом крилате серце. 29.08.2011
|
|
| |
Avtor | Дата: Неділя, 08.04.2012, 15:20 | Сообщение # 5 |
Offline
Генерал-полковник
&&?>
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| * * * Розлився на сто доріг Мій світ на порозі липня. Якщо – то уже за всіх Просити в своїх молитвах.
Верталися щоб кораблі На рідні свої причали І діти на всій землі У радості виростали.
Аби не вражала дільба За тлінні дідівські скрині, Щоб – врешті, - прийшла доба Любові і розуміння.
Щоб ранки в своїй красі Стрічали і – потрясали, Щоб добре було усім, І – щоб нікому - не мало.
У долю свою нову Вбирались в палкім розмаї, Де – «Господи, я – живу!» І – «Господи, я – кохаю!» 7.07.11
* * * Сплелись вітри у сухожиллі віть, Зійшли дощі на неозорі далі, - Болить мені, о як мені болить, Моя людська земна недосконалість!
Оце сліпе блукання навмання, Оця потреба у ласкавім слові, Аби мене, таку, як є, прийняв Той, хто у сні моєму світанковім;
Бажання жити – як не досхочу, То хоч би літ стрімких не відчувати, І ти колись щоб все-таки почув Мою любов у слові кострубатім.
Щоб оминули відчаї, нудьга, Щоб не спіткнутись на чужім порозі, Холодним світом щоб не сновигать Торбешником із осені – та в осінь.
Болить мені ця слабкість, ця людська Жага буття – безсмертного у тліннім, Нерозуміння глибини гріха І довжини прониклого коріння. 7.07.11
* * * Розплітала доленьку – на вітрах. Розсипала – жменями – по світах. Серце моє, виболи, не тужи, - По цей бік від тебе все – міражі. По цей бік – ні спертися, ні знайти, Все з вогню у ньому, усе – з води, Все – з піску сипучого – у пісок, Шурхотінням вицвілих сторінок, Сплеском моря, висушеного до сліз… Не зростися серце з цим, не зріднись, Не пусти коріння у світ цей, не Проміняй на те, що не промайне!
Розсипала жменями – на літа, - Вітер за собою порозмітав, Витоптали люди, Втовкли дощі… Що крізь час просочиться – крім душі? 16.05.11
|
|
| |
Avtor | Дата: Неділя, 08.04.2012, 15:21 | Сообщение # 6 |
Offline
Генерал-полковник
&&?>
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| *** Ген край небес – лебідка, Сонце – з її крила. Рік прожила я швидко, Ніби і не жила.
Він спалахнув і канув – Вигас, немов сірник. Тільки не перестане Жити в мені цей рік.
Думала – що остудить Щедрість його тепла? Доля на повні груди Ніби і не була.
Думала: що ж бо: зрідка – Виплакати й – одкоша? Ген край небес – лебідка, Ніби моя душа. 17.05.11
|
|
| |