|
Анатолій Демянчук. "НІТОЧКА ЖИТТЯ"
|
|
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:57 | Сообщение # 16 |
|
Offline
 Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| ОСЬ ЩО ОДНОГУ РАЗУ ОПОВІЛА МЕНІ БАБУСЯ-НІЧ
Заплітає в коси дівка-завірюха
стрічку чарівничу, скроєну з зірок.
І шепоче стиха ніч зимова в вуха
безліч оповідок – віночків казок.
Пролетів над полем кінь Срібні Копита.
На загривку в нього сиділо дівча.
Косу розпустила, в сап’янцях, мов лита,
Все, що не зодягне, все їй до лиця.
І кохали дівку всі, хто хоч раз бачив.
Не один, мов привид, блукає козак.
Хто зайде до хати, присяде на лаву і тяжко затужить…
А було ось так.
Вродилася дівка в старого Тараса--
Таке незавидне, нікчемне дівча...
Охрестили доньку до самого Спаса,
дівка підростає, росте і коса---
Єдина прикраса, що тішила душу старого Тараса,
та ось у чім річ:
Змучилась дівчина, сидячи у хаті,
вислизнула в двері в страшну заметіль.
В бовдур вітер виє, нікого немає…
--Ой, який страшенний в мене в серці біль.
Вкуталась в хустину та йде, куди бачить,
Пронизує вітер, а в очах сльоза.
Вік коритись долі--- краще б і не бачить, й не чути образ від батька Тараса…
Раптом дужий вітер підхопив дівчисько,
закрутило вихром, мить-- й її нема.
Тільки кучугура, а на ній намисто,
що колись із жолудів зробила сама.
Стільки літ минуло-- ніхто і не знає.
Старий Тарас в тузі вже й жінку сховав…
Та одного разу у зимовий вечір
пролетів над садом кінь баский і став.
Вийшов на подвір‘я старого Тараса,
а він все задкує, мов з глузду зійшов.
Такої красуні пензлем не змалюєш---
він свою дитину по косах пізнав.
Уклонився батько доньці Марусині---
нічого не вдієш, всьому винен сам.
В латаній свитині став посеред двору;
як стояв, на тому й Богу душу дав.
Гуля Марусина по лісах та луках,
нікому не скаже, де ж вона була.
Як хто її здибав, того вітер гонить,
І сама, як вітер: тут є, тут нема.
Отаке сповіла сива завірюха,
отака історія із старих казок...
Щось шепоче знову, наставляю вуха,
Слухайте, охочі,
а ні--- то рядочків моїх не цурайтесь,
усе оповім вам, що нині почув.
Тиша заніміє, в печі вогник тліє,
з чого ж розпочати?.. Чи либонь забув?
Давно оте було, ще хмизом топили,
по полях збирали сухі кізяки.
Не таті гуляли степами Вкраїни, гуляли по степу вільні козаки.
В старого Гаврила був хлопець нівроку,
Микитою звали---
Мов круча, козак.
Бував і в походах,
Турецькі навали мечем зустрічав,
І не один тесак зламавсь
об шляхетські ненависні груди.
І силу він мав, і життя шанував.
Та ось як буває. Влюбився в панянку
( Та ні, це не з «Бульби», заждіть, не судіть!);
Вона ж така “цяця“, попавсь ніби в склянку,
Змарнів наш Микита, осунувся, зблід.
Уже побратими на що не старались---
Тягли свого друга то в «пекло», то в Січ.
І всі зарікались Лугом великим за нього помститись…
І був у Микити товариш Омелько,
Любив хлопець жарти, на витівки гаразд.
Покликав Микиту до себе до хати,
свій план розповів, як попасти до газд.
Надвечір, коли вже зовсім сутеніло,
пробрались до ляхів пани-козаки:
Микита, Омелько і старий Гаврило---
а пані оселя побіля ріки.
Були побратими страшенної сили…
Пробрались в фортецю, до замку дійшли,
Та враз у віконці побачили “птицю“, заради якої сюди прибрели.
Вона ж не сумує, круг неї ляшата танцюють, випендрюють груди свої.
Скипів наш Микита:
“То ти, вилупата, так ціниш кохання?“
Ударив по склі…
Не встигли ляшата і оком моргнути,
як хлопці постягували їм штани.
Зміюку ж рішили до плоту приткнути,
клинок у Омелька був вірний,
Й вони, мов тіні, шугнули додому до Січі
Кохать Україну і вірних дівчат.
По душах забитих поставили свічі Богородиці Марії. Ось так.
Ось так оповідач мій змалював нам про славні походи, про матінку Січ,
Про зло і добро, про невірність і вроду---
Нехай не осунеться ваше чоло.
Пробачте, коли когось розчарую,
бо сповіді цій нема епопей.
Кому ж це цікаво, тому я дарую
для добрих людей і для славних дітей,
Що пам‘ять шанують і вірші Тараса читають напам‘ять про рідний наш край,
Що пісні співають, котрі написала рабиня кохання Маруся Чурай.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:58 | Сообщение # 17 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| ТАРАСИКУ
Маленьке чудо-- маленькі ніжки--
Із сміхом топче малі доріжки.
Ними мандрує з краю до краю,
Де “ чудо “ творять,
Там, де кохають,
Там, де ворожить над рушниками
Мама рідненька
І вечорами над чимсь мудрує
Тато в оселі,
Де у сестрички друзі веселі;
Там, де черпає мала дитина
Мудрість, любов,
Там її родина.
Там виростають крила у нього,
Любов до неньки, любов до БОГА,,
До України, до свого краю,
Там, де шанують, там, де кохають.
05. 02. 2004р.
Гулі, гулі, гулі, гуси, втекли гуси від бабусі…
Бігли гуси у садок: там малесенький ставок;
У ставочку жабка, жабеняток бабка;
Сидить, квака на пеньку, виквакує пісеньку:
«Ква, ква», - від двора біжить боса дітвора,
Біжить, лупає ногами і від тата, і від мами.
А маленькі дітки рвали в садку квітки,
Та й побігли погуляти , діду гусок заганяти.
Гиля, гиля! Швидко йдіть, а то буде сварить дід…
Гусенята йдуть неквапом і гогочуть так малятам:
«Повтікаємо від вас: хай шукає дід Панас».
Мені сьогодні 42…
По світу пущені слова, розкидані думки бурхливими вітрами.
І, як завжди я, у цей день прохаю в ГОСПОДА пісень,
Самотньо дивлячись у світ змокрілими очами.
І день ясний, як кожен рік...
І пізній журавлиний крик бальзамом змащує мою життям пом‘яту душу.
І хочеться знайти слова, щоб очманіла голова
І потонула в почуттях душа...
А не як мушля-- тримає в пустоті своїй
морський стихаючий прибій...
І знову павутинок рій розпустить баби – літо.
19. 09. 1999 р.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:58 | Сообщение # 18 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Р Е М А Р К И
ГОЙДАЄ ЧАЙКА ХВИЛЮ В ЧОРНІМ МОРІ;
ДУША НЕ ЗНАЙДЕ СПОКОЮ В ВІТРАХ…
В ТАКІМ ЗНАЙОМІМ І ЧУЖІМ ДО БОЛЮ--
БЛУКА СВІДОМІСТЬ У ЙОГО ПІСКАХ .
І день вчорашній, спогади сумління…
Це витівки Святого Провидіння!
Наступний день – його іще немає.
Сьогодні є, і те уже минає.
23. 05 . 2004 р.
Останній день. Останній день весни.
Тут травень зупинив свою колиску,
І полетіли з цвітом вишень сни,
І день ясний підвів останню риску.
А морю, як і тисячу віків,
Йому байдуже, що цей день останній:
Воно шумить, йому не треба слів;
Весна згубилася в вечірньому тумані.
31. 05. 2004 р.
Не шукайте собі забави,
Не чекайте чужої поради,
Не бажайте міфічної слави,
Не пускайте до серця зради.
Коли “ чаша “ повна по вінця,
Зупиніться і помоліться.
27. 05. 2004 р.
ПОГОВОРИ ПРО ВСЕ: ВІН ЗРОЗУМІЄ
Поговори зі Мною мовою душі,
Бо скривдить може необачне слово,
І переорють дикі лемеші
Світ почуттів основ-основу.
Поговори зі Мною мовою очей,
Очами погляду дитини-немовляти.
Там не існує темряви ночей,
Світ правди в тих очах ти можеш споглядати.
Звернись до Мене мовою чуттів,
Торкнися струн душі--- то буде перемога!
Немає в світі вищих почуттів,
Як у молитві звернення до БОГА.
28. 08. 2004 р.
Там, де гуляє вітер на волі,
Де не вщухає хвилі прибій,
Я запитаю в своєї долі:
“Нащо людині нестерпний біль?”
Лиже солоними язиками
Порожній берег брудна вода:
“Ти попрощайся з своїми гріхами.
Може, покине твій дім біда…”
В дику стихію чайка пірнає.
В цьому первинність всіх сподівань…
Щойно був слід – вже його немає,
Спогад, надія не збутих бажань.
31. 05. 2006р.
Йдуть явори замріяні в колоні,
Влилась в їх коси сонця стрічка золота…
А я збираю у свої долоні
Опале листя, як свої літа.
У надвечір’ї легкого туману
Сховався день в суцвітті тихих мальв,
І я заходжу у величну браму,
Де голос тиші дзвінко так лунав,
Де храм природи гордо й величаво
Втішає душу барвами життя.
Тут причаїлася Господня слава,
Його загадка і Його буття…
Осінь, 2005р.
Так духмяно вишні розцвіли,
Як завжди, казково, неповторно…
І джмелі над цвітом загули,
Заспівали у свої валторни.
Медом пахне жовтий барбарис,
І черемха розпустила коси.
Жовтим килимом кульбаби розлились,
Вмившись у весняні чисті роси.
12. 05.2006р.
Чи варто бути разом, коли так?
Коли самі приниження, образи,
Коли нема прощення й абияк із вечора до ранку,
На разі, пропала суть, що з’єднує серця,
Коли в очах байдужість, гнів і зверхність,
Коли в найтяжчий неспокійний час
нема підтримки, а сама лиш впертість,
Хай буде так, хай стане на місця
Усе, що має бути--нехай буде.
А нам один лиш шлях-- до каяття!
Дай Бог прощення! І нехай, як буде.
24. 07. 2011р.
Я часто думаю: чому любов болить?
Чом осінь літ приносить в серце смуток?
Чом по весні так хочеться пожить
в шаленстві почуттів,
Бути розкутим?
Звільнитися від суєти-суєт,
Не відкладать на завтра неповторне,
З коханням знов зустрітись тет-а-тет,
Заграть з джмелями в золоті валторни…
В блаженстві звуків слухать солов’я,
І потонуть в його чарівній пісні,
І знов повторювать Його ім’я,
Що миром, світлом і життям нас повнить.
13.05.2006р.
В ніч на 31. 03. 2009р.
Ми є те, про що мислим й говорим,
Проживаючи день сьомий творіння.
Душу-цензора голодом морим,
І чекаємо на провидіння,
І падіння вважаєм за норму,
І сміємось над тим, що грішні,
І не віримо у спасіння…
Не для нас буде день 8-й-- Вічність!
Переоцінку цінностей зробивши,
Зроби зворотній курс – на вертикаль…
Об камінь об Наріжний гріх розбивши,
Не озирайсь і Бога привітай.
Прийми причастя Його плоті й крові--
Життя почнеться з чистого листа.
Немає в світі більшої Любові,
Як та, що кров’ю витекла з Христа.
Я не бачу ніяких вад,
Ти веснянка, моя перша квітка.
Озирнувшись в роки назад,
Засоромишся, мов лебідка.
Не засмучує оченят хай буденності днів марнота.
І серця нехай майорять, як осінніх днів позолота.
Непотрібні потоки слів--
людство в доказах час марнує.
Плащаниця з глибин віків
образ Господа нам свідкує.
Не шукай фальшування в вірі --
Хто в що вірить, про те і дбає.
Все спливе…
Правда в довірі,
Образ Господа не минає!
Если б мир был так чист, как не начатый лист,
И к нему б относились бережно,
И художника кисть превратилась в родник,
На котором два чистых берега…
И в один только миг жизни полон родник
Напоил бы землю досыта,
Гомо – С, полон любви, – Новой эры дневник
В вечной славе увидел Господа!
14. 02. 2008 р.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:59 | Сообщение # 19 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| НАТАЛІ (14. 05. 2008 р.)
У травневих серпанках, у яскравих світанках,
У ночах солов’їних, у смарагдових нивах,
У заквітчаних вишнях, в кучерявих берізках,
Поміж саду і поля народилася доля.
У роки твої зрілості вірю: з Божої милості
Будеш мати в достатку і любові, і статку.
Не ображай ти необачним словом
Моїх тендітних, ніжних почуттів.
Відсій життєвих цінностей полову,
Бо стільки ще років, годин чи днів нам бути разом--
Бог один лиш знає.
По Слову світ творився і вмирав,
Бо слово тішить, зцілює й вбиває,
І кровоточить із Господніх ран всіма гріхами світу…
Ми ж ті рани слізьми вмиваєм в щирім каятті лише тоді,
Коли з роками дамоклів меч гріха завис в житті.
Покаятись… і не лукавить серцем,
І бути щирим в своїх почуттях,
І тішитись життям, і не боятись смерті
В відведених годинах, днях, роках…
08. 02. 2008 р. (6.30 ранку)
Вітання /Сніжку О. -- 55/
Дві п’ятірки-- знак хороший;
Хай відмінно все буде!
Щоб завжди водились гроші,
Дух козацький хай росте,
Щоб не знали руки втоми,
Щоб виспівував баян
І гаразд хай буде вдома,
Щоб міцнів фізичний стан.
Вірних друзів-однодумців
Щиро зичимо тобі,
Погуляти по Європі
І відчути на собі
Щиру вдячність і розраду,
Що не марно ти живеш.
Щоб і спереду і з заду--
Носа багатьом ще втреш…
Щоб ключем живим «Джерела»
Повнили твоє життя,
Муза щоб твоя не вмерла,
Щоб не знав ти каяття,
Що зробив щось недостойне…
Може, вже і досить слів?
Хай життя твоє майбутнє
Буде музика і спів!
В вечірній тьмі у дощовім тумані
Ловлю я згублену свого кохання тінь…
Сумні думки дощі приносять ранні,
І пізні почуття розгублять краплі їх.
Знов літній дощ нашіптує нам стиха,
Що падать боляче, ударившись об скло…
Отак і я: вхопивши добру жменю лиха,
Лечу в безодню.
Де ж отой вогонь?
Де ж той вогонь, що обігріє серце,
Очистить зливу прикрощів моїх?
Та чую лиш краплин нахабний сміх…
Не смійся, зливо! У лиху годину
Я хочу бачить світлим свій майбутній день,
Та знов сиджу один, і лиш змокрілий пень
Зі мною розділя самотності години.
1984 р.
Поцілунки, як радість, я приймаю від тебе…
І несуть мені ніжність твої теплі вуста.
Я живу, я творю, я існую для тебе…
Ти моя, а я твій-- на роки, на віка.
Сніжинка впала на долоню
І вмить розтала від тепла.
Тепер краплинка кляне долю,
Дарма, що рука ніжною була.
Вона літала птахою по світу,
Кружляла із вітрами у танку,
Не знала біла ніжність, що є літо,
І від тепла розтане в мить одну.
Брат-іній намагався захистити
Сестричку-- таку легку, як пушок…
Та лиш торкнулося його проміння--
Звалився сам на вкляклий вже сніжок.
Нехай сестриця-завірюха
І рідний братик-сніговій
Візьмуть в холодну вірну руку
І понесуть у світ другий…
Хай холодом повіє звідти,
А не приманкою рука послужить;
Хай сніжинки-діти
Остерігаються зрадливого тепла.
1985 р.
Пирогів (1995 р.)
Біла метелиця цвіту вишневого
Вітром весняним кружляє в танку.
Ніжні пелюсточки в ноги нам стеляться,
Вихром несуться в ярку…
Віття тополі відкрило обійми
Сонця промінню в цей день;
Радістю й щастям серця нам наповнює,
Душі сміються в людей.
Може, то вітер з далекого моря
Величчю хвиль бентежить його.
Може, Карпати, далекії гори,
Мужністю сповнюють сина свого.
Він не забуде, як Україну
Славили предки його-- козаки,
Він не забуде, як із Києм Либідь
Зрослися з землею в Славути-ріки.
Він не забуде, як Україну
Топтало безліч ворогів…
Вона жива, і пісня лине
Поміж Дніпрових крутих берегів.
Реви, стогни, наш сивий Дніпре,
Рви греблі, бо ж могутній ти!
І в дні оці весняні, теплі
Вологи дай садам, бо їм в віках цвісти.
Не та ти, щоб красою тьмарить світ,
Але краса твоя мені миліша в світі!
Ти, як і я, відчуєш шепіт віт,
Розмову верболозів з тихим вітром.
У посмішці твоїй я бачу плач;
В плачу відчую посмішку від серця…
Мене, моя кохана, ти пробач:
Слова мої-- це окрик мого серця.
Я намалюю милий ідеал…
Для мене ти-- це зіронька на небі;
Твоєму личку блідість місяць дав,
А жар його дарує сонечко для тебе.
Твою усмішку ніжно поцілую
І про одне лиш мрію – квіткою цвіти!
Прошу: не зрадь мою блакитну мрію,
Будь в небі зіркою, не падай! Не впади!
1995 р.
Паперовий кораблик струмочком поплив…
Паперовий кораблик-- то мрія, то пісня.
Паперовий кораблик-- наш пройдений вік,
То весна, то дитинства чарівна усмішка.
Вітрила піднявши, лети по дорогах,
По дорогах життя, що даровані Господом нам.
Від дитинства порога,
Боротьбі свої сили віддавши,
Йди назустріч штормам, йди назустріч вітрам.
Як повітряна кулька, що летить в чистім небі,
Паперовий кораблик на вітрилах надій
Пропливе довгий шлях по тернистій дорозі--
Довгий шлях від дитинства до нездійснених мрій.
Дим, курява віє у вічі, а ми і не бачим;
За шматтям й машинами крається серденько й плаче.
Дім гарний збудовано, ще збудувати б для сина!
Поглянь у віконце – он вишня квітки розпустила,
А в селах оселі пишаються, білі та гарні,
Нагадують про Тараса, про ті часи давні,
Як в клопотах, в тяжкій праці люди спини гнули…
Прийде вечір, то про втому ніби і забули;
Пролунає ніжна пісня по усіх округах,
Аж соловей притих в гаю, пісню серця слуха,
Бо не можна гомоніти, як з душі людської
Виринає біль і радість, то сміх, а то туга.
Пісня лине з України по ланах та горах,
Та жаль мені тої пісні, горе її горе!
Заблукала десь в садочку та й собі притихла.
Лиш чується дзвін гітари, колонка охрипла…
Кричать пісні із естради усякого зброду
І забули про «народну», що йде від народу.
Загубили люди душу у «песнях» естради,
Тому й мовчить соловейко, не співа тиради
Про минуле і майбутнє… Що там говорити?!
Нащо людям соловейко-- є що їсти й пити!
1995 р.
«Людина людині брат…
Все ясно, як двічі два— чотири,--
Хтось написав колись.-- Теорія проста».
Та в цій теорії одні лиш чорні діри,
Одна лиш порожнеча, пустота.
В наш час людина братом може стати,
Коли в кишені пачка немала,
Коли гараж, а у «верхах» сестра,
Коли ти плазму у квартирі маєш,
По килимах босоніж ти ступаєш,
Тоді ти, брат, не «враг»…
Ну а коли в кишені вітер ночував,
Хоч в голові твоїй вмістився всесвіт,
На тебе й рідний брат начхав:
Кому ти, голодранець, треба?
Невже ж бо світ наш так погнив,
Що кожен з нас шукає атмосферу,
Де б він один лиш процвітав і жив,
Щоб одному йому були відкриті двері,
Куди б не глянув, де б він не ступив?
1995 р.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:59 | Сообщение # 20 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Вечір спустивсь на ланах України,
В селах замовкли півні;
Білі хатини стоять і понині
Спогад дарують мені.
З давніх-давен роботящії руки
Звикли до праці й борні…
Знали, як пахнуть травами луки
Й кров ворогів на стерні.
Стільки ж на тебе, моя Україно,
Зарилось хижих очей?
Стільки забрали війни прокляті
Кращих твоїх дітей?
Хто б не прийшов на святую землю,
Всім ми дали відсіч--
Боготворю білі оселі і Запорізьку Січ.
Вільнії люди там проживали,
І не сховати мені
Гордість за їхні святі ідеали,
За вільнії курені.
І не забути мені ніколи,
Що написав Кобзар,
Рідні оселі, України доли…
Край наш – наш ідеал.
1996 р.
Сховалось сонечко за хмарку…
Лиш промінь в хмарове вікно
Пробудить пташку на світанку,
Постука зайчиком в вікно…
Такі кудлаті і надуті
Пливуть хмаринки в вишині.
Вітрець легесенько подує--
І вже ввижається мені,
Що десь там, на блакитнім лузі,
Овець отара і стіжок…
А за стіжком чи то в кожусі,
Чи то в жупані пастушок…
Мить-- і картина нова
З’явилася в моїх очах:
Безкрає море і морська корова
Спливає на хитких хвильках.
Ще подих-- і немов лелеки
Ключем зібрались в теплий край…
А то, дивись, старезні глеки на ярмарку,
А там … гай-гай…
Чого ти тільки не побачиш
У грі хмаринок з вітерцем!
Лиш треба голову підняти
весняним і погожим днем
Осінній етюд
Старий малюнок був у мого діда:
Карпати, край легенд, а з гір струмок біжить.
Весна минула, середина літа в житті моїм,
А осінь багрянить!
Клен спалахнув, берізка златоглавить,
І явір опустив свої гілки…
А сад і степ до себе манить, манить--
Пройти б ще раз протоптані стежки.
Шепоче лист опалий під ногами…
Він розповів мені, як вітер гомонів.
Осінній день; летить понад ярами
Лелечий клин – спогад минулих днів.
Калинонька-красуня зашарілась,
Мов дівчина на виданні стоїть,
В червоних гронах сонцем загорілась,--
Одвічний спогад, невмирущий рід…
І літо бабине пронеслось над ланами,
І гомін стих в полях, і спокій на землі…
І сповивають сивії тумани
і поле, і сади у рідному селі.
Вже димарі-- старезні дідугани--
По вечорах розкурюють люльки…
Морозним сріблом покриває ранок
Опале листя й прибрані грядки…
Немов якийсь чаклун пройшов по краю,
Чи, може, справді так воно і є?!
Чаклунка-осінь над Дніпром літає--
Все, що створила, людям віддає.
Є Віра, Любов і Надія
Не знаю, чого мені треба у цьому земному житті,--
Чи дух свій підняти до неба, чи впасти у гріх в забутті,
З лелеками в ірій летіти і крила об сонце спалить
Чи в пеклі казан запалити і там свою душу зварить.
Багаття життя догорає, настав кульмінації час…
В Тобі своє щастя шукаю, зникає воно, як міраж,
Та жевріє іскри надія. Не згасне вона в забутті!
Є віра, любов і надія--
Оце і є суть у житті.
Коліє мозок, одмерзає ватра,
Шукає серце людського тепла…
Народе мій, як будеш жити завтра?
До чого ця система довела!
В штучній країні все на світі штучне:
Штучна свобода штучних плазунів,
І блазні штучні цілять дуже влучно,
Щоби народ загнать під нагаї.
І демон тьми в країні штучній носить
Із родового дерева життя…
Проснись народе, нема вороття
До рабства, до смирення, до терпіння;
Розправ же плечі, скинь тягар століть!
Я знаю: є в нас сила і уміння
Вставать з колін і гнати до боліт,
В штучні моря, на атомні вулкани
Всіх блазнів, нишпорок і череватих слуг.
А дармоїдів, що сидять над нами,
Спустить на землю, запрягти у плуг--
Орати землю Прип’яті й Народич:
Нехай для них на тій землі хліб родить,
Хай, що посіяли, нехай те і пожнуть.
19. 12. 1990 р.
Здається, просто так: що бачиш, те й записуй…
Лежить старий п’ятак серед рудого хмизу,
Та ось минуть роки-- і час століття злиже,
Дивися, і п’ятак в історію залізе…
Той злизаний мідяк враз стане у пошані,
А слово пролетить і зникне у тумані,
Можливо, й долетить до когось правди слово
Чи занотує хто,
Знайде серед полови?
Слова-- то гра думок,
На слово можна й кляксу,
А на п’ятак брудний-- чисту ганчірку й ваксу.
То річ! «Єже єси»-- і процвітай в кишені!
А слово що? Його не втримаєш у жмені.
А я уклін і шану дам не «п’ятакам» - словам!
13. 01.1998р.
Замальовки (2001 р.)
Ген золотими килимами
Поміж ланів, поміж садами
Кульбаби цвіт засяяв золотий.
Весна набрала свою силу,
В вінок вквітчає мою милу;
Весна серця бентежить юним, молодим.
На побачення жду у вишневім саду
І не знаю, чи здійсниться мрія:
В весняних небесах я шукаю зорю.
Та далека зоря як надія!
А надія зове у далекі світи,
А надія вмирає остання…
Я чекаю тебе, я благаю: прийди!
Ти любов моя ніжна, не рання.
Не підвладні традиції часу…
Всі гадають, як і гадали:
Той квітки обриває щоразу,
Ну а іншим зозулі кували;
Ті в ворожки напитують втіху,
Ті в паркані рахують дошки…
Я ж закоханий в небо довіку,
Ти послухай мене хоч трошки.
Ти до мене приходила в сні
І у очі мене цілувала.
Як тебе бракувало мені
І цілунків твоїх було мало…
Я б хотів, щоб не в сні-- наяву
Поцілунками вкрить твоє тіло;
Я до тебе у мріях пливу
Розпустити волосся невміло.
08. 1993 р.
Птахів прощальний крик і вітру дивний свист…
І знову, як колись, під ноги жовтий лист,
І знову, як в віках, шепоче у ногах
Прощальний свій акорд осінній страх.
Стривожено шумлять берізки молоді,
Напевне, в перший раз ця осінь в їх житті!
І лиш старезний глід, з червоним чубом дід,
Спокійно споглядає на цей світ.
13. 04. 1994 р.
Всі ми родом з дитинства,
Робим перші невпевнені кроки,
І життя нам дає часом зовсім не легкі уроки…
Хочу вам побажать, моя донечко
Й любий мій синку, у своєму житті
Відшукать свою вірну, правдиву стежинку.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 14:00 | Сообщение # 21 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Спогад про майбутнє
Всі ми родом з дитинства. Це мить, коли душа через утробу матері прилинула з майбутнього, не заплямованого земним буттям; це та мить, коли очі дитини сприймають світ нерукотворної первозданної краси, в яких хмаринки в безкрайому, безмежно глибокому блакитному небі малюють химерні, казково-правдиві образи неземних видінь, а душа співає сопілками польових квітів і трав, коли гармонію духовного багатства в мовчазному спілкуванні з світом природи доповнює сольний спів неповторного жайвора, а серце повниться благодаттю.
Такий стан блаженства і чистоти з роками стає далеким спогадом, закритим пеленою суєти матеріально-фізичного виживання людини, котра забула про майбутнє, заради якого прибула в цей світ, що був створений для випробування і гартування людської душі.
Втративши код духу, що дав нам Господь, розірвавши ланцюжок трійці (Духу, душі, розуму – підсвідомості), що несе інформацію в світ фізичного виживання, людина виносить собі вирок.
Нам необхідно повернутись назад - в майбутнє, пригадати ту місію, заради якої ми прийшли на землю. А дорога до спогаду – не затьмарені очі дитини, її цнотлива душа, що сприймає світ з чистотою і благодаттю. Входячи в еталонний стан вібрації і екстазу від чистоти незрозумілих енергетичних хвиль, ми проявляємо в свідомості давно забуте майбутнє, майбутнє, заради якого Христос прийняв муки на хресті, відкупляючи наші гріхи, змиваючи бруд гріха з наших душ чистотою святої крові, заради чого й воскрес, показуючи шлях до майбутнього.
Жоден штучний замінник впливу на душу і свідомість людини-- на кшталт алкоголю, наркотиків-- не замінить кайфу еталонного стану, де панує відчуття незрозумілої радості, що відкриває твоє серце повнотою цілковитого блаженства.
Що ж наблизить нас, задубілих, зашкарублих, товстошкірих, непробивних самодурів до спогаду про майбутнє?
Вивчення енергетики і інформації , яка закладена в генетичному коді нерукотворного світу,-- в спілкуванні з Всевишнім через веселку світогляду, в енергетичному розмаїтті кольорів. Форму спілкування кожен вибирає самостійно.
Нам необхідно повернути втрачений світ, щоб повернутись в майбутнє, гідно пройшовши випробування спокусами на нашій – не нашій землі…
02. 06. 2006 р.
РЕМАРКИ
Не носи камінь за пазухою:
за життя назбирається непосильна ноша
для тендітної незахищеної душі.
Ніжність топтати гріх є великий,
Зло покарати – діло святе.
Вірить і знати, вміти прощати:
Віра й прощення до Бога веде.
Філософія вічності життя
полягає в гармонії людини з Богом
і Його нерукотворним творінням – Всесвітом,
починаючи з пізнання природи і себе.
Солодкий гріх у чистоті відносин,
Де душі сплелися в пориві кохання,
Де посмішку радості світло приносить,
Де щастя в серцях і п’янкі сподівання.
Потоки величі,потоки ницості…
Я радість загубив, купаюсь в прикрості…
Тону в невігластві, радію в ситості…
Шукаю вічну путь до Його світлості!
Вже осінь літ окрасила чоло,
Ламаючи усі стереотипи…
Все, що було й чого ще не було--
Душа схвильовано шукає ритму,
Пульсацію енергії життя,
Де в еталоннім стані чує радість «миру»;
Кружляє в вихорі розгублено життя,
В Всевишньому шукає нову силу.
29. 10. 2005 р.
Я прийшов у цей світ, щоб робить і любить,
Щоб робити й страждати від роду.
Я родився на світ, щоб ловить долі мить
І горіти вогнем до народу.
Я родився на світ, щоб хоч частку пізнать
Свого роду вину перед Богом.
Я родився на світ, щоби слово плекать,
Щоби піснею виспівать слово.
P:S
«Чи можна осягнути неосяжне?»
Шукаєм мегасвіт, палаєм, як багаття…
А де згубили слід, родилось там прокляття.
Родилось недарма: то карма твого роду,
То є душі тюрма – незайманого плоду.
Ми живемо в цікаву добу,
В час загубленого розуму і химерних ілюзій.
Людство втратило єдину надію на вічність.
Людство втратило Любов…
Цей єдиний острівець спасіння
в океані жорстокості і безглуздя.
13. 01. 2003р.
Ти маєш цитадель,
Вікно і трошки світла!
Але ж надворі день! Душа твоя, як дітлах…
Надвір!
А там життя, мороз, свіже повітря,
Майбутнє й забуття,
Межа пітьми і світла.
Тут затишно: камін і тепла ніжна грубка;
А там - життя як хміль, як дика м’ясорубка,
Як пісня солов’я, як подихи весняні.
Ти сам, ти за вікном,
І весь твій світ в омані…
Ось так: є я.
Ось так: вона…
Між нами - вся наша сім’я.
Між нами - вся наша родина
І Богом дана нам дитина,
Освячена на честі путь…
Та буде тяжко осягнуть без нашої слабкої допомоги
Йому відкриті Господом дороги,
Щоб тільки шлях нам той не оминуть
На перехресті Долі і Свободи!!!
Гупає неспокій в душі одинокій,
Мучить мене, сушить… Де себе подіть?
Промайнула молодість, протікають роки…
Чом не можу тихо, як всі люди, жить?
Оселився б в лісі, придбав би машину,
Завів поросяток, ходив по гриби.
А ні! Якийсь бісик штовхає у спину,
Смикає завзято… Що його робить?
Той повагу має, хто про гроші дбає.
То дарма, що в головах протяг ночував!
В свою ненаситну пельку пхає, пхає,
Бо « життя в розстрочку» він не куштував.
Між людьми такими ділові стосунки:
Планують, як з брата більший куш стягти,
При зустрічах чути лиш сухі рахунки…
Що в душі убогій можна ще знайти?
То дарма, що в мене злата нема в хаті.
Злидні хоч турбують, але не змогли
Затоптати щирість й вічну правди святість;
З ними й людську гідність стерти не змогли.
Цілі смішні!
Такі маємо цілі:
Гроші, хатина, автомобілі…
Бібліотека, духовність, культура,
Біблія, церква?! Абревіатура…
Сміх над собою, падай на днище!
Маєш спасіння - є кладовище.
Чи не пора своє серце віддати Тому,
Хто спонукає співати,
Тому, хто творить, не знаючи втоми,
І Хто давно нас чекає вдома?!
Господи! Дяка тобі за цю мить,
Що ти сьогодні даєш творить
І ще за те, що між нами твориться!
Світло веселки - Твоя десниця.
Усмішка хай вам зніме втому,
Розгладить зморшки на чолі…
Всміхнись – і передай другому
Свою усмішку по землі!
Наталі
За все тобі я дякую, за все:
За світлі дні і неспокійні ночі,
За те, що ти приховуєш в собі,
За правду, що говориш прямо в очі.
Я дякую за сина й за доньку
І що Господь нам дарував онуків.
Я дякую, що у своїм житті
Відчув натруджені твої і ніжні руки.
За вечір, що цілунком обпалив
І поєднав серця на довгі роки,
За віру, що у серці пробудив Господь…
Нехай в нім буде втіха й спокій!
Хай ніжним світлом повниться душа,
Образи оминають стороною,
І не минають ніжні почуття,
Які так просто називаються Любов’ю!
04. 05. 2012р.
Розмова з портретом
Вірші твої знов лунають… Ти чуєш, Тарасе?
Та хто чита? Й які слова?!
Мов Дніпро не наше…
Бо ти мріяв в Дніпрі своїм водиці напитись…
А я в наш час ладен з глуму в ньому утопитись!
Ти вік славив Україну віршами своїми,
Проклинав старого ката, що пхав в домовину.
Та що чую я сьогодні?! Вірші твої щирі
Будуть читать москалята на твоїй могилі.
І своєю (не нашою!) мовою святою,
За якої весь вік ти свій жив поруч з бідою,
Бідував ти, наш Тарасе, муками Ісуса…
Та питаю: «Чи не дарма і яка спокуса
розум внукам затьмарила?»
Бо вони не знають, як жив Тарас
Й історію мученика – краю…
Навіть «Кобзар», що народи піснями бентежив,
не читають…
Для кого ж ти ті строчки мережив?
Я на погляд твій суворий немічно дивлюся,
Тобі скаржусь, а наді мною нікчеми сміються.
Чому, мов, так розмовляю?
Бо в наш час проклятий
Всі мавпують москалятам - така мода, брате.
Порадь, батьку, що робити, як на Україні
відродити рідну мову,
Щоб линули й нині пісні рідні і знайомі,
Що ненька співала… Що робити?
Ой, як тисне ця сіра навала байдужості внуків твоїх до всього святого…
Та є «Кобзар» і житиме наша рідна мова!!!
1986р. 9 березня.
Буває, хочеться побуть самому
І щоб не хекав в спину споглядач.
В миті такі мені одному
В майбутнє і в минуле лине час.
Я можу заглянути в такі нетрі,
Де ходить несполохана душа,
Де солов’ї співають своє retro,
Живими краплями виблискує роса.
Літаю там, де не бува обману,
Де велич душ - то найцінніший клад.
Та раптом взяв хтось за плече нахабно -
І я вертаюсь в світ безглуздих вад.
Та лиш відійдуть і дадуть спокою -
Я вже блукаю в сивій давнині,
Я бачу Січ і чую, як співає кобзар пісні.
Про посполита річ – козацькії походи,
Про вільну славу й муки неземні,
Про ту Богданову булаву.
Чомусь й вона ввижається мені!
І тільки розгулявся в мені пошук -
Вогнем печуть в потилиці моїй
Чиїсь презирливі, байдужі очі,
І помисли мої згорають, як в огні.
1986р.
У березневім сонці сніг всміхається мені,
Бо він не знає, що тепло для нього - лихо.
Від сонця сльози розливає по землі
І блиск втрачає, тане тихо-тихо.
Іще жупаном білим вкутані поля,
І морозенко ще потріскує ночами;
Але з- під снігу усміхається земля
Бруньками, тополиними котками.
Є особливий запах у весни…
Чи свіжість вітру? Чи беріз зітхання?
Стоять в колонах стрункі ясени,
Народжується молоде кохання.
Збираються у зграї горобці -
Виспівують концерти на горісі.
І сніг їх не ляка, скубуться молодці;
Прозорі сльози ллють бурульки в стрісі.
Ми щиро любимо земну красу,
Милуємось її порами року.
Але лиш весни щиру радість нам несуть -
І їх з надією чекаємо щороку.
1986р.
Я в ліс іду
Я в ліс іду, лишаюсь сам з собою.
Та не жалійте ви мене, я зовсім не один!
Я гомоню з берізкою, з сосною,
З горішини кущем, ще зовсім молодим.
Розмова в нас іде --така приємна -
Про те, про се, про все земне буття.
До смерті я не розлучусь, напевно,
з моїми друзями:
Вони моє життя,
Вони мої порадники і судді,
Вони ж і мої щирі слухачі.
Страшно, коли в житті одні лиш будні…
Потрібні і свята у нашому житті!
І кожному потрібно йти щороку
Хоч раз чи в поле, чи в дрімучий ліс:
Поглянуть в небо й в душу одиноку -
Нехай в цю мить покине серце злість…
Всміхайтеся похиленій гілляці
Й лелеці, що гуляє по ріллі,
І крикніть на ввесь світ: «Ви чуєте нас, братці?
Яке це щастя - просто жити на землі!»
1986р.
Що бачу - те співаю…
Що вчую - запишу… Що бачу - те співаю…
Я бачу, як земля зігріта оживає,
Весна прокинулася від зимових снів,
І так приємно лагідно ласкає
вітрець весняний… Радісно мені!
Радіють теплим дням смереки й верболози;
Сольні концерти виспівують шпаки.
Старий дідусь вивів на берег кози -
Самою бородою ледь всміхається весні.
Юрба малят, що колом умостилась
навколо діда й полине ось – ось;
Сповідь про легенів і про святі могили,
Про гайдамак й про Перебендю щось…
Підставить очі сонцю й мов помолодіє,
Немов у ньому бачить славні ті літа.
Старий зітхне і наче заніміє -
Не ті часи і молодь вже не та…
А сонце і тепер весною будить спокій,
Бентежить пам'ять, малює старе.
Як і тоді, над степом лине сокіл,
Як і тоді, пшениця проросте…
Та тільки люди стали зовсім інші:
Їх не бентежить, хто, як й чим живе…
Ну а мені весна нові рядки мережить!
Земля живе, і Дух в мені живе!
1986р.
Коліє мозок, одмерзає ватра
Шукає серце людського тепла
Народе мі, як будеш жити завтра?
До чого ця система довела!
В штучній країні все на світі штучне
Штучна свобода штучних плазунів
І блазні штучні цілять дуже влучно
щоби народ загнать під нагаї.
І демон тьми в штучній країні носить
Із родового дерева життя
Проснись народе, нема вороття
До рабства, до смирення, до терпіння,
Розправ же плечі, скинь тягар століть.
Я знаю, є в нас сила і уміння
Вставать з колін і гнати до боліт,
В штучні моря, на атомні вулкани
Всіх блазнів, нишпорок і череватих слуг
А дармоїдів, що сидять над нами
Спустить на землю, запрягти у плуг
Орати землю Прип’яті й Народич
Нехай для них на тій землі вам родить
Хай, що посіяли, нехай те і пожнуть.
19.012. 1990р.
Здається просто так, що бачиш, те й записуй
Лежить старий п’ятак серед рудого хмизу
Та ось минуть роки і час століття злиже
Дивися і п’ятак в історію залізе
Той злизаний мідяк враз стане у пошані
А слово, пролетить і зникне у тумані
можливо й долетить до когось правди слово
Чи занотує хто?
Знайде серед полови.
Слова, то гра думок
На слово можна й кляксу
А на п’ятак брудний, чисту ганчірку й ваксу.
То річ! «Єже єси» і процвітай в кишені
А слово що? Його не втримаєш у жмені.
А я уклін і шану дам не «п’ятакам» - словам!
13. 01.1998р.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 14:01 | Сообщение # 22 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Передмова
Збірка поезій «Ниточка життя» як і збірка пісенної поезії Анатолія Дем’янчука видається вперше.
Окремо раніше він іноді друкувався в збірках альманахах літературної студії «Сузір’я» Центру творчості дітей та юнацтва ім. Данила Туптала.
Знаю автора по роботі в ЦТДЮ і як митця – співака і самодіяльного композитора, ще раніше по спільній роботі у сфері культури Макарівщини. Обдарована і талановита людина, делікатна і чуттєва у відношенні до всіх, кого знає, в ніс у культурний спадок Макарівщини чималий внесок.
Його вистраждані поезії трепетні і ніжні про почуття до близьких людей, насамперед батьків, яких рано втратив, до дружини, своїх дітей, до природи , до України, рідного краю.
Улюблена пора року осінь, промінь сонечка, звук, погляд і дотик коханої – все відчуває поет.
Його поезії і пісні визначають громадський тонус, який засвічує причетність автора до навколишнього світу, до сьогодення. Анатолій весь у світі і Всесвіті, в своєму труді, в своїй любові до людей.
Його поезії й музика належать нашому, сучасному часові, своїй епосі, і ділами своїми, і словами, і музикою.
Нехай йому щастить у житі. Буде ще не одна збірка трепетних і ніжних поезій, таких зелених і зрозумілих кожній людині.
Діна Свиридівна Нетреба
Член національної спілки краєзнавців України,
автор та співавтор багатьох книг.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 14:01 | Сообщение # 23 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Про автора
«Ниточка життя»
А. В. Дем’янчука
Я просто душу без остачі
Вкладаю в те, на що дивлюсь,
Під звук бандури…
П. Воронько
Ви читали поезію А.В. Дем’янчука? Чи доводилось вам коли чути його пісні? Адже вони вже віддавна лунають зі сцени сіл Макарівського району і не можуть лишити байдужими спраглі до відточеного, добірного українського слова та приємної музики людські серця, бо наділив Бог цю славетну людину усілякими талантами: це і поет, і музикант, і вокаліст із чарівним голосом, виконавець своїх пісень та творів інших авторів; це і вмілий організатор найнесподіваніших розваг для молоді та дорослих… Маємо ще не весь перелік його переваг, але найбільшою, я вважаю, є уміння спілкуватися із людьми, дітьми.
Від 2003 року Дем’янчук А. В. очолює Макарівську районну громадську організацію «Культура і дозвілля». Плодами його творчих намагань визріло кілька вокальних колективів: «Козацькі джерела» (слава про цей чоловічий гурт нині відлунює до нас аж із-за меж України), «Мальви», «Калинове гроно», «Родина» та інші.
Як шанувальниця таланту Анатолія Володимировича, я із великим завзяттям сприяла вступу своєї донечки Маринки до дитячого вокально-інструментального ансамблю «Мальви» під керівництвом А. Дем’янчука, а нині й сама є учасницею жіночого вокального колективу «Калинове гроно», тож насолоджуюсь усім відразу: виступами своєї дитини, власною участю у різних заходах, а головне — відвідинами цікавих для мене місць, спілкуванням із гідними людьми нашого краю. Бо такими, як наш художній керівник, вчитель і духовний наставник — Анатолій Дем’янчук — не густо всіяно по містах і селах багатої на здібних людей України.
Інтелігентний, мудрий, освічений і компетентний у всіх сферах діяльності, ерудований і духовно багатий, нам, учасницям «Калинового грона», він завжди цікавий, нами затребуваний. Людина глибоко віруюча, Анатолій Володимирович уміє проникати у світ людських емоцій, взаємин, аналізувати пережите, знаходити першопричину наболілих проблем, щиро порадити, стримати від нерозважливих учинків, порадіти успіхам, розрадити в горі.
Він спроможний шанувати провідні моральні підвалини існування людини, такі як: сім’я, батьки, діти, рідний край, село, Україна… Зізнаюсь, що у своєму житті я не часто зустрічала справжніх патріотів, не байдужих до минулого, сьогодення, майбутнього своєї Батьківщини (нині люди занепокоєні власним облаштуванням), а Дем’янчук А. В.— один із тих, кому Бог, певно, доручив нести почесну місію голосу народу. Чомусь на думку спадають слова
Є. Маланюка, у яких він запевняє: «Як в нації вождя немає, тоді вожді її поети». Чи не про таких «вождів», як наш липівський поет, іде мова?! Бо вже ось скільки десятків років крок за кроком висіває зерна народної мудрості, аби зійшло воно, щоб з часом, з роками продовжити благородну місію -- збереження духовно багатого, щирого і щедрого, гуманного і мужнього у боротьбі та праці українського народу. Кажуть, людина має залишити по собі добрий слід… Тож ступає наш дорогий митець тернистими поетичними стежками, обминаючи багно і нетрі, прірву бездуховності, пориваючись до світла, до людей, гармонії із собою та Всесвітом.
Тож, запитую, читали ви вірші А. В. Дем’янчука чи слухали в пісенному варіанті? Бо дуже часто його поетичні рядки набувають музичного супроводу, перетворюючись на пісні. Хоча частіше пісні Анатолія Володимировича народжуються вже піснями: з’являються слова одночасно із музикою, це згодом фіксується у вигляді тексту та нот, а на черговому занятті вчитель озвучить свій новий твір одному з колективів, запропонувавши «утнути» -- спробувати виконати. Не відразу зізнається у своєму авторстві, хоча із виразу обличчя зрозуміло: радіє творець своїй новій роботі, задоволений собою—гарно, довершено; відчувається рух уперед, саморозвиток, злет. Так і з’явилась пісенна збірочка Анатолія Дем’янчука «З любов’ю до людей».
Перед нами постає людина чутлива, ніжна,трепетна, мрійлива; то романтична, то сувора, аж надто ознайомлена із законами буття; закохана в природу, квітку, річку—кожну клітинку на землі. Це люблячий батько і турботливий син, доброзичливий і уважний наш земляк-сучасник, що звіряється друзям у найпотаємнішому.
Душа не може не відгукнутись на прочитане. А як гарно звучать такі твори із музичним супроводом (на те вони й пісні!)… Які емоції переповнюють серця простих людей, не обізнаних у нотній грамоті, сольних партіях, ямбах чи хореях… Українці горнуться до краси — комплексу добірних слів, довершеної музики, гарного виконання, вдало створеного образу. Отож, «З любов’ю до людей» звертається
А. Дем’янчук.
Щодо творчості поетичної Анатолія Володимировича, то вона вмістилася у збірочці «Ниточка життя». Поет споглядає світ тверезо і критично, часто сумує з приводу людських чи суспільних вад, душевного дискомфорту, дріб’язковості. На противагу довершеності природи постає мізерність та ницість людських поривань, деградація особистості, деформація світу. Автор щиро занепокоєний, що спотворюється краса і незайманість створеного Богом та нашими попередниками, а жителі сіл чи міст заклопотані, здавалось би, вторинним-- «накопиченням грошей, примноженням статків, будівництвом помешкань для власних нащадків». Відчувається непоправна втрата чогось важливого, а згодом-- і самого сенсу життя.
Твори А. В. Дем’янчука спроможні не тільки зупинити убогих духом перед простуванням до духовної порожнечі, а й навернути відступників на правильний шлях, вдихнути у їхні серця віру в Господа, бажання вистояти перед спокусами оточення, опиратися падінню, зберігши тіло неушкодженим, душу незайманою, дух здоровим.
Особисто для мене твори А. Дем’янчука є джерелом енергії, чистим, свіжим, життєдайним, що повертає душевні сили, віру в себе, надихає на життя, виконання свого призначення, аби твоя поява на землі не була марною.
Талановитий, мудрий, шляхетний та справедливий; цурається фальші, нещирості, пустослів’я… Свідомо, впевнено, завзято до благородної мети…
Скажу відверто: не раз до свідомості підкрадалося здивування: як у одній людині уміщено стільки завзяття, потягу до краси та витонченості? Звідки черпає сили, невтомну наснагу, ідеї для творчих проектів? Як звичайний сільський чоловік може поєднати, умістити у собі розуміння нотної грамоти, римо-ритмічних особливостей тексту, філософську самозаглибленість та, припустимо, бажання працювати фізично, залишаючись при цьому простим, відвертим, близьким, аби підтримати, підбадьорити, навчити. А витримки та непохитності йому не бракує! Такий із сторонніми людьми, друзями, такий і вдома. Люблячий чоловік, турботливий батько та дідусь. Всюди слід догледіти, докласти рук чи душі… За що б не взявся наш Анатолій Володимирович, то все тому сприяє. Які б нездійсненні задуми не заворушились у його свідомості, я переконана,-- будуть мати успішне завершення… То й на гадку проситься запитання: яка земля народила нам поета (адже родом він не з Липівки!), які батьки та вихователі виплекали справжнього митця? Щодо місця народження, то ми завдячуємо Пашківській землі, де 19 вересня 1957 року загорілася зірка над оселею колгоспників Володимира Боніфатовича та Христини Сидорівни Дем’янчуків, а виховували, окрім родини, педагоги Пашківської десятирічки, Київського культосвітнього училища, Київського університету культури та мистецтва, у армії…
Доля не завжди була поблажливою до цієї людини. Як казала Ліна Костенко, «воно як маєш душу не з льодини, розп’яття — доля кожної людини». Так і в житті А. Дем’янчука… Згадує, що був час, коли, аби прогодувати сім’ю, не цурався жодної роботи: пас корів, телят; працював кочегаром, електриком на Кодрянському склозаводі, вантажником вагонів тощо. Випадало очолювати відділ культури Макарівської держадміністрації, працювати в Управлінні культури області, Макарівській селищній раді. Проте, як відверто зізнається Анатолій Володимирович, найохочіше працювалося за спеціальністю. А хисту і натхнення йому не бракує, адже з честю виконує розпочате і нині є втіленням людської досконалості, вмістилищем енергії.
Тож успіхів Вам, шановний наш учителю, творчих злетів та
плідних поривань!
Н. М. Українець
|
| |
| |
