|
Анатолій Демянчук. "НІТОЧКА ЖИТТЯ"
|
|
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:51 | Сообщение # 1 |
|
Offline
 Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
|
Така тендітна ниточка життя--
Від крику немовляти й до тієї миті,
Коли приходить вічне забуття,
Коли до Господа шляхи відкриті.
Ця ниточка життя вдягнула намистинки
Подій, миттєвостей, що склалися в роки.
Там крики розпачу і радощів сльозинки--
Вся гамма із веселки почуттів.
Там ясні ночі і п’янкі світанки,
Сади в цвітінні і утрати біль,
Блакитні очі, людські забаганки,
Сліпа любов й гріхопадіння тінь.
Ранкові роси і спекотне сонце,
Рясні дощі, спів вікових дубів,
Блакитне небо й золоті покоси,
Родючі ниви, пісні солов’їв…
Все склалося в роки, події, дати;
В минуле вже немає вороття.
Дружина, діти, внуки-- що й казати?!
Усе це наша ниточка життя.
[color=blue]
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:51 | Сообщение # 2 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Осінні етюди
Осінні дні бентежать моє серце,
Розбурхали неспокій у думках.
Я не останній і зовсім не перший
Любов до осені кладу в своїх рядках .
Поволеньки пошарпала бабуся,
Старенька і зігнута , вся мов в сні,
А я на тополиний лист дивлюся
І вписую ці думи навісні.
Отак життя людське, як лист отой зжовтілий…
Від долі все залежить, як від вітру лист.
Та мить, як листя з дерева злетіло,
Так промайне життя людського мить.
Ось тут упав би й слухав тишу лісу--
Поезію замріяних дерев,
Як грає вітер в флейти барбарису
І як муркоче дуб-- могутній лев,
Як стримано закохана берізка
Наспівує народжений романс,
І наді мною з листом зовсім близько
Танцює муза свій осінній вальс.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:52 | Сообщение # 3 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Київ 26. 09. 1995р.
Ця суєта – суєт, пригніченість і смута
Крилом торкали всміхнених киян…
Той на базарі до лотка прикутий,
Той в переході рве пошарпаний баян.
Всі в пошуках грошей, коптять на хліб насущний;
З коліс трамваю вилітає такт…
Я сам іду у парк, дерева-- мої друзі,
Шум яворів розбудить свіжий смак
Й закоханість у тишу, що згубилась в лузі.
Кружляють в танку стрункі ясени
Осіннього ранку, закохані в сни.
Ясна позолота їм вкрила чоло,
І вітром ласкавим її понесло…
З тобою я, осінь, один на один
По парку блукаю вже кілька годин.
Чи, може, то вічність на струни лягла,
Чи, може, то осінь любов принесла.
Всміхаються сонцю святинь купола,
І ковдра із листу на вежі лягла.
Замріяні, линуть в святу давнину,
Малиновим дзвоном прокинуться з сну.
ПЕНЗЛІ ОСЕНІ
Я пензлем осені малюю барви світу:
У сяйві золота краси вся повнота.
Було таке сухе, пекуче літо!
Втішає душу осінь золота.
Легенькі парашутики кленові
В танку казковім крутять тихий вальс, І тішиться душа, купаючись в любові...
Так хороше…
Я зупинив би час,
Щоб дать відчуть ту насолоду людям:
Хай вчаться заглядать в серця свої.
Ця мить ось є, а ось її не буде--
Як мало ми живем на цій землі.
13 \ 09. 1990 р .
З дитинства я закоханий у осінь;
В ранковім лісі сам збиваю роси,
У тиші осені відшукую думки.
Чудовий ранок, тиша неймовірна…
Повис над полем легкий туманець.
Так не приступна і така покірна
Природа вийшла з осінню на герц.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:52 | Сообщение # 4 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| ТУМАН
Мов сивоусий дідуган,
Чуприною потряс туман.
В осінній вечір всі стежки
Сховались від його руки.
І пухом легким, золотим
Лист вкриє землю, й синій дим
розстелиться по всім селі.
І павутинням на гіллі,
Немов гірляндочки, повисло
Літо бабине намистом.
Веселі і кудлаті хмари
Втекли за сині шаровари.
Отой туман, старий козак,
У тихий вечір дав нам знак. .
Вам по секрету розповім:
Я збудував для нього дім.
І легкий сум лоскоче вас:
То осінь вже прийшла до нас,
Щоб ранком дехто не зівав
Та в синє небо поглядав.
Сніжинка
Летіла пухната маленька сніжинка--
Зими запізнілої біла дитинка.
Кружляла, летіла та й нищечком сіла на шлях ,
Притомилась, спочить захотіла.
Із скреготом, свистом промчали машини;
Давили усе, що попало під шини.
І що та сніжинка на чорній дорозі?
Спинить дикий час біла ніжність не в змозі.
Нічого не дається просто так.
Даремно не чекай , що манна впаде з неба.
Дивись вперед! Міцніш стискай кулак!
Не відживать -- боротись, жити треба.
Втікають сполохані думи,
Шукають притулку в серцях
Від супер - модної “Пуми“
До ясних зірок в небесах.
Шукають у серця поради,
Для щастя благають шансу.
І я, пускаючись в мандри,
Дарую їм пил ренесансу.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:53 | Сообщение # 5 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Не оскверни
Я тебе прошу: не оскверни
Необачним окриком кохання.
Як довго ще чекати до весни…
Чи не замерзне у снігах чекання?
Мій Київ
Скляних, бетонних склепів наробили,
І Либідь-- символ чистоти й краси--
Закули у бетон. А в води запустили
Всі нечистоти міста...
Мій смарагдовий Київ!
Ти -- Русі колиска--
Віками чарував приїжджий люд
І зустрічав калиновим намистом,
Зеленими алеями...
Приют давав усім гостям сердечно,
І златоглаво їм услід кивав.
І якось тобі, може, недоречно
Про задуху бетону я сказав?
Але ж Почайна, Либідь, Віта…
Вони ж були,
І у Дніпро несли струмочки свіжої води.
Отам і проростала твоя слава,
Твоя історія, народження твоє.
Тому мені і болем віддає
Забуті роки, як забута слава.
Cамотній музикант
Самотній музикант стоїть у переході;
Виспівує старезний саксофон.
Тужити годі, вже тужити годі...
До нього вже не дзвонить телефон.
Мабуть, нема сім`ї , покинули і друзі;
Лиш осінь літ окрасила чоло.
Співає саксофон по всій німій окрузі,
Двірник мете асфальт обдертим помелом.
Я прощаюсь з тобою,
Моя ніжна, цнотлива, красуне.
Я прощаюсь з тобою, як з загубленим
В лісі відлунням.
Ти як діва прекрасна,
Що стоїть на пероні в чеканні.
Розлучаюсь з тобою, моя юність,
Бурхлива, не рання.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:53 | Сообщение # 6 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Нарцис
Розбещений Нарцис, ти маєш своє кредо!
А слово, як той спис, збиває зорі з неба,
А рим, як бур`ян, знесилює паростя…
То щирість чи обман?
Усе переплелося у лабіринті слів
І афоризмів дивних…
Ти так і не зумів знайти для себе рівних.
В моїй душі ж працює прадідівський млин:
Я не Нарцис - цілющий я Полин.
Поцілунки, як радість, я приймаю від тебе,
І несуть мені ніжність твої теплі вуста.
Я живу, я творю, я існую для тебе.
Ти моя, а я твій на роки на віка.
Графоманам
Горбок, струмок, рівчак, дурак…
Так римувати всяк мастак.
Про сірий погріб, часничок
(Смачний складається віршок),
Про сало і капусту,
Про жирну з перцем гуску.
А ще добавим кольорів, як песик виє на зорі.
Римує все, до чого звик
і в що закоханий навік…
Набивши пельку, закуняв щасливий дурник.
Він не знав душі бурхливі сподівання,
Не знав ненависті, кохання,
Не бачив, як ридають птахи
І чому шапки Мономаха розхвалюють красу.
Не знає і навряд чи зможе пройтись, як я,
По росах босим в замріянім саду...
Із праху в прах, із світла в Світло--
Чи то монах, чи п‘яне бидло.
Душа шука граничних меж;
За розвитком її устеж.
То не годинник час тобі рахує--
То перед Богом душенька звітує
За шлях вже пройдений,
І на межі світів
Вже непотрібна красномовність слів.
Вібрація душі в контакті з твоїм духом
Є першим і надійним рухом.
Це код контакту з іншим світом,
Це твоя зустріч з Богом-Світлом.
27. 10. 2003р .
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:53 | Сообщение # 7 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| В ЖИТТІ ПОТРІБНІ ПЕРЕМІНИ
В житті потрібні переміни: вони не дають створювати атмосферу застою і тління.
Це як живлення водойми свіжою річковою водою.
Це рух, зустрічі, навчання, сподівання і, врешті-решт, життя.
13.09. 2006р.
Новий виток
Тону в енергії світів,
Шукаючи притулку в своїм серці;
І враженням моїм немає слів,
Танцює розум з долею у герці.
Фантазії життя, ілюзії спокуси,
А потім забуття, а потім нові друзі,
А потім новий світ - без болю і страждання.
Буття як маячня, а вічне-- лиш кохання,
Як непорочний плід, що виживе в спокусі,
Зґвалтований в житті, незайманий у дусі.
Ні, я не з тих, хто склавши руки
Чекає тихого кінця…
І я не той, хто терпить муки,
Гне спину й плаче, мов дитя.
Ні, я не з тих, хто топить в хмільній бразі
Свої думки й, набивши пельку, спить.
Можливо, я не той, що робить усе зразу,--
Потроху щось роблю,
Я мушу щось робить.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:54 | Сообщение # 8 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| мамо
Ви єдина моя і свята!
Мамо, ви бальзам на скалічену душу.
Є у вашого сина мета,
але сам той тягар я не зрушу.
У самотності чари злі,
вже безсилля стягує пута.
Нема місця мені на землі, і криваво всміхається рута:
- Куди цілиш, нікчемо? Знай:
Непотрібний ти вже нікому.
Я болію за рідний край
покаліченою любов’ю…
А насліддя моє? Невже порожнеча закриє очі?
Що Ти скажеш мені на те? Чи засяють волошки-очі?
Чи скляними стануть враз і на серці знов стане зимно?
Я звертаюся, рідні, до вас.
Але в відповідь-- тиша. Дивно…
26. 09. 1989 р.
Втомлений погляд на збуджені дні
Знов повернулись журавлі додому.
Розсіявсь ключ, забули птахи втому,
Оспівують красу зігрітої землі.
Повисихали вмурзані дороги;
По полю ходить чапля босонога
І збуджена пташва
Справляє весіллі.
Коли місяць осідлав хмаринку,
Та хмаринка, як малу дитинку,
Колисала непорочний плід.
Мою душу споглядає світ,
Загляда у всі її тенета -
Там блукає суть життя поета.
Мить - і все змінилось , інша суть:
Не хмаринки місяця несуть,
А снують сердець меридіани,
Що сплелися в неземні ліани
І лишають в всесвіті свій слід,
Несучи землі космічний звіт.
Прийшла зима, і в стріхах загуло,
Розбавив місяць барви на морозі.
Життя, мов день осінній, пропливло...
А може, десь чека воно на розі?
Така прозоро-неозора ніч…
Мов в кришталевий одяг вбрались сосни.
І не біда мороз. А в чім же річ?
В цю ніч відкрив я невідомий острів
Чи то повів братів знайомими стежками,
Куди не раз босоніж я ходив вві сні?
Чи помахом руки той місяць, що над нами,
Відтер від бруду?
Чи мої пісні вам допоможуть глянути на небо,
Побачить світ, одвічний і святий?
Слова ж мої чи треба, чи не треба?
Для мене чи для всіх мої рядки?
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:54 | Сообщение # 9 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Трагедія однієї душі
/ “ Чи віщий сон, чи зрада мріям “ /
Містерія
Стоїть самотня біля ставу,
Голівку в плечі заховала,
Безвільно руки опустила,
Немов страшна на неї сила
Лягла нерушним тягарем…
Що сталося ?
Чому, як Мавка,ти сама блукаєш?
Чи обірвалося коханого життя?
Де взявся біль?
Чи ти й сама того не знаєш,
Чи мучать серденько твоє передчуття?
Ніде нікого, тільки стиха
Вже в її груди стука лихо,
А в очах синіх така туга ...
Немає поруч її друга!
Ніхто й ніколи його їй не поверне.
--Я розповім вербиці своє лихо,
А хвилі на ставку розділять біль…
І раптом навкруги враз стало тихо,
Лише над квітами гудів самотній джміль.
Сповідь
Жили ми добре, в любові та злагоді,
Думали в щасті віку доживать.
Мали хатинку, Остап знав грамоту…
І їсти, і пити-- чого ще бажать?
На полі на своїм ростили хліб на славу,
Оселя в достатку, все в нас було.
Та в вечір зимовий сидимо на лаві--
В вікно щось цокнуло і в бовдур загуло,
Загуркотіло клямкою у двері
(А він не з тих, хто в запічку сидить),
Грюкнув дверима, упала глина з стелі...
І слід схолов.
Лишилась я сивіть.
І раптом знявся вітер навіжений,
Нагнало чорні хмари, вдарив грім!
З верби зірвало листя жмут зелений,
В обличчя вдарив їй. “ Ходім! Я розповім ! “--
Так крикнуло їй в вуха з листя того,
І закрутило, вихром понеслось.
Вона ж подумала, що то є знак від Бога,
Що з милим стрінеться вона ось-ось.
Немов поранена лебідка, полетіла
З страшної кручі за отим клубком.
Чіплялась, падала, вставала і знову бігла,
А він летів, гудів, сміявсь немов;
Униз скотився й зник десь у камінні.
Вона ж, одурена, волосся з горя рве.
А там, за каменем, у прірві божевільній
Святкують демони: вона до них прийде.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:55 | Сообщение # 10 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Роздуми автора над сновидінням
Що пророчать сни невеселі?
Омріяна надія, мов міраж,
Втекла з моєї тихої оселі.
О, доленько моя, молю, уваж!
Ніколи не просив у тебе я спокою
І зараз не прошу, лиш не збивай з шляху.
Невже в житті моїм лишились одні болі?
Я ниву лиш орю, і знаєш ти яку.
Ти знаєш, що посію в тому полі
Я зерня, що дадуть добрі плоди.
Невже ти думаєш: коли на серці болі,
Ростиме добрий хліб із лободи?
Чи, може, долею написано моєю
Лишитись одному серед сухих степів?
Кому залишу те, що у собі лілею?
До кого долетить душі моєї спів?
Самотньої душі моєї спів…
Переоцінку цінностей зробивши,
Зроби зворотній курс – на вертикаль.
Об камінь об Наріжний гріх розбивши,
Не озирайсь і Бога привітай.
Прийми причастя Його плоті й крові--
Життя почнеться з чистого листа.
Немає в світі більшої Любові,
Як та, що кров’ю витекла з Христа.
Наступний день не радує світанком;
І трунком в землю капає роса.
Чи ти є та, а чи не та, Наталко,
І де твоя розпущена коса?
І де твої палаючі зіниці
І розуміння погляду твоє?
Нема в Вкраїні чистої криниці,
І все твоє вже стало не моє.
Не говори мені : “ Потрібно вижить,
Тому нема часу на почуття “.
Субота, сон, і нерозкриті книги,
І непрочитана скалічена душа.
Благаю: схаменись, бо “не єдиним хлібом“
Нам заповідь Господня промовля.
Самотньо плаче,ставши старим дідом,
Моє скалічене духовне немовля.
«Чому,- запитую,- не можу я писати?»
І лиш луна у відповідь : “ Чому, чому?”
І чом не бачать ні жінка, ні мати
Мою духовну жорстоку тюрму?
Чому найкращі поривання люди
Старанно топчуть чоботом брудним?
І спазми люті тиснуть мені груди,
І лють заполонила світом всім.
Цариця-ненависть, покоївка-байдужість;
Блукає світом фаворит “Тупізм“…
Я вас не бачу, де ви ділись, ЛЮДИ?!
В ваших серцях чортополох поріс.
Голодні очі, ненаситні чрева,
Раби своїх бездонних животів.
Та підніміть же голови до неба
І на коліна ноги опустіть!
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:55 | Сообщение # 11 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Немає значення, чи ти селюк, чи депутат,
Чи маєш купу “баксів “, чи мандат,
Чи в тебе “ DJEEP “ і вілла, чи сидиш під тином,--
Коли б ти душу мав людську, а не скотини.
Непізнаний світ...
Загублена думка...
Спустошений сміх...
Прожована гумка...
Прожите життя, терниста дорога…
А крик каяття - стежинка до БОГА.
9. 03. 1999 р.
Тобі б квіткою в полі зростати, умиватись росою щоранку,
Пелюстками людей чарувати і заграви стрічать на світанку,
Хизуватися ніжністю вітру, що твій стан лоскотав серед поля…
В тобі бачу таку я квітку, і звела нас з тобою доля!
Обірвав я той цвіт ніжний і поставив на підвіконні.
Ти шепочеш: “Милий, рідний …“ Глянеш поглядом сумним і гордим.
Я цілунками вкрию плечі і вуста твої, свіжі, холодні.
Знов рядочки тобі мережу… Чи почуєш ти їх сьогодні?
Що в душі моїй коїться, лиш у віршах оповім щиро…
Тихий смуток до серця горнеться: з снігу, з поля, чекаю милу.
Тебе мати в травах купала
Ти по ранках вмивалась росою
І босоніж по саду гуляла.
В нім за віти чіплялась косою
Твій сніданок - малина та вишня,
А обід – молоко, як годиться.
Ось і виросла мені квітка -
Буду вік я на неї дивиться,
Обіймать милий стан ніжно – ніжно,
Цілувать очі – колір волошки;
Сіно з луків нам служить ліжком,
Ніжний сон нас обох заворожить.
Вип’єм чари кохання до краю,
І життя проживем, як годиться,
З щирим серцем до рідного краю
І відкритим до вітру обличчям.
11. 03. 1999 р.
Нехай політики виспівують тиради,
Але ми всі почути були раді
Слова прості й доступні всім і всяк:
Мир та Любов! .
А хрест, як БОЖИЙ знак,
Який освячує нам заповідь Христову... ,
Замріть і огляніться, блудослови!
Все краще сказано, було правічним,
А ми лиш боремось, страждаєм, лічим
Свої гріхи, свої “скарби “, свої обнови.
Чумний дим гіркого похмілля
Вмить розвіє благання ілюзій.
Вип’єш трунок гіркого зілля -
Губи зсохлись в промові любій.
Та не чує ніхто і не знає, .
Як страждає і чим хворіє.
Крикне пугач у темному гаї -
Серце болем враз заніміє.
Плач, не плач - все одно минуло,
Затягнуло липким павутинням.
Лиш холодним вітром дихнуло
В душу ту, що сльозою вмив я.
Невже для мене доля відвела, лиш лютий біль,
утрати, зради, втому?
Але гука мене моя дочка мала,
Тепліє серце, бо вони є дома.
А далі що? А далі ... невідомо.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:55 | Сообщение # 12 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| 26. 11. 1989 р.
Сріблястим борошном притрушена рілля...
То пізня осінь розсипа морози.
Стежки оті, де я малим гуляв,
Вітрами кличуть у пошерхлі лози. .
Чому ти, осінь, будиш знов і знов
Душі моєї струни задубілі?
Мого чола торкається любов,
З тобою я завжди, мій краю милий.
Старенька хата, скошене вікно, .
І бур‘яни ростуть аж попід саму стріху.
Таке спустошене стоїть село,
У сонній тиші я шукаю втіху.
Та осінь знов мине, прийде весна
І по стежках пройдуть маленькі ніжки.
А що чекає їх-- ніхто не зна:
Не легко відшукать проторені доріжки.
Птахів прощальний крик, і вітру дивний свист,
І знову, як колись, під ноги жовтий лист…
І знову, як в віках, шепоче у ногах
Прощальний свій акорд осінній страх.
Стривожено шумлять берізки молоді,
Немов би перший раз ця осінь в їх житті.
І лиш старезний глід, з червоним чубом дід ,
Спокійно споглядає на цей світ.
СТРАЧЕНА ПІСНЯ \ В. ІВАСЮКУ \ 1996 р.
В стародавньому місті мрія дзвінко ступала--
Соловейко Карпат, співець краю свого.
Якась погань страшна пісні голос зламала…
Там загинув наш брат, відчай серця мого.
Побратиме! Не згинуть пісні невмирущі,
І на пам‘ять людську страти кат не знайшов.
А на рани сердець, немов сльози цілющі,
Пісень линуть слова, в них до нас ти прийшов.
Тіло сильне твоє кат запхав в домовину…
Стільки б міг для Вкраїни ти, брате, зробить!
Та летять журавлі й до могили прилинуть,
Щоб над серцем крилатим гіркі сльози пролить.
Гідний правнук Тараса, вік короткий недарма
Ти прожив на землі-- вічна пам‘ять тобі!
На могилі твоїй живі квіти пожаром будуть вічно горіть
І запалять в юрбі нові юні серця України твоєї,
Й молодих солов‘їв будуть пісні лунать.
Ні за що не скарать правди – пісні твоєї:
Вбити пісню не можна-- лиш життя можна взять.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:56 | Сообщение # 13 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| ПО ТОЙ БІК ВІТРИНИ
Я дивлюся крізь скло--
Кругом сцени і гримаси…
Чи там холод, чи тепло,
Чи то люди, чи то маски?..
Шепіт вуст і тіла рухи;
Все так близько і далеко...
Сцени зустрічі й розлуки--
Все змішалося і згасло
В непотрібній суматосі.
З маси ж випливає гасло:
«Це життя, а ти ще й досі
все живеш від нас по той бік».
Я стою життя по свій бік
і крізь скло на все дивлюся.
Руки, пики, тупіт, шепіт…
Всі деруться, кудись пнуться,
Топчуть, нищать і ламають мрії
У кривавий сніг.
Я не хочу, щоб вітрину раптом розколов мороз.
Я той світ зумів покинуть: душа хоче злив і гроз!
Мрію так її відкрити, щоб вмістився всенький світ.
Відчувати запах квітів, ласку вітру, шепіт віт.
Щоб і зорі, і брат-місяць сповідали казочки,
Щоб ніколи не підкрався дотик зрадника руки.
Хай на мене пальцем тичуть,
Та не сміють розгромить
Ту вітрину, мене ж кличуть мрії мислить і творить. 1985 р.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:56 | Сообщение # 14 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Божевільному краще: що ти з нього візьмеш?
Що придумав, те сплеще,
Бо для всіх він не MEN.
Божевільному треба шматок хліба й тепло,
Простір чистого неба, щоб чим дихать було.
А що треба тому, що здоровий глузд має?
Чи не те, що й усім?
То чому ж він ламає і своє, й побратима життя?
Ради чого ?..
Чом одурить сусіда і украде в сліпого,
Чому, пельку напхавши і в барлогу залізши,
Споглядає вандал, кого б ще поряд з‘їсти?
Божевільному краще: він не знає образи,
Розмовляє лише з БОГОМ та з собою щоразу...
І ніхто з них нікого не одурить, не скривдить.
Первозданний світ БОГА божевільному прийде! 1987 р .
Бувають дні турбот, де темні сили готують нам сиру могилу.
Душа пручається : “ Там спокій не знайдеш “.
Хвилини є, коли відчуєш силу, коли тебе вже не ляка могила,
Коли чужу ти можеш скривдить душу
або ж надії їй вогонь даєш.
Ти відкриваєш у собі таку глибоку віру,
Яку ти розумом не в змозі осягти.
Є декілька джерел, з яких я п‘ю і вірю…
Коли зведу докупи їх,
Тоді лиш осягти ,- не так,- напитися зумію
З джерел пізнань,
Відчуть ТОГО, хто дав життя,
Й ЙОМУ принести дань, дань вдячності, дань віросповідання.
ЖІНКАМ
Нам березень приносить радість, і надію,
І свіжість запаху оновлених доріг,
Запах підсніжників і ту далеку мрію,
Яку ми щовесни пускаєм на поріг.
Хай в вашій долі вік панує радість,
Букети квітів хай прикрашують життя.
Хай бачить світ в жіночім вашім святі
У квітах землю – вічний цвіт життя.
КОЛИСКОВА
Ніч усіх покрила темним покривалом;
Ніженьки стомились, хочуть спочивать.
Край притих, і тиша казку розбудила…
Спи і ти, дитинко, люлі, нумо спать!
Місяця проміння малі ручки пестить;
Сон прийшов у хату, мов казковий край.
Спи, моя дитинко, хай до тебе линуть
Сни найкращі в світі… Люлечки, бай-бай…
В голосі у мами-- найщиріша ласка…
Хай тобі присниться світ без кривди й зла!
Соловейко стиха нам розкаже казку
Про світи далекі, де стільки тепла.
Я ж до тебе, синку, ладен пригорнути
Усі зорі з неба: тим хоч раз згадай про свого татуся, бо він так далеко.
Спи, моя дитинко, люлечки, бай-бай.
Баю, баю… Сон із гаю
Повз будинок вітер ніс.
Він малятам, яку знає,
Тиху казку розповість.
КОЛИСКОВА
Зашепталися листочки,
Нишком вклались на гіллі,
Бо вони, як сини й дочки,
Люблять казочки твої.
Старий сон-- чаклун вусатий--
В цей час все прибрав до рук,
І на ліжку в теплій ковдрі
Посміхається онук.
Що приснилося малому--
Розповість він вам усе:
Як на гойдалках веселих
Сон до хмарок їх несе,
Як із друзями хмаринку
осідлав він і метнувсь
Шляхом дідовим Чумацьким
й місяця смикнув за вус,
Як всміхались йому зорі,
А космічні кораблі
Линуть в краї неозорі
Від блакитної землі.
Чом скривилася Марійка,
Що ж таке приснилось їй?
То облудниця-кропивка
Перетнула шлях малій.
А Тарасик-- справжній легінь,
Як дідусь у козаках,--
Вийняв шаблю й б’є шалено
По колючих будяках.
Що вам тільки не розкаже
Дивний старець-чародій?!
Над ставком місточком ляже,
То конем басує він…
То розправить дужі крила
І орлом метнеться в ніч,
То в віконечко загляне,
То залізе в темну піч.
Ой який же він чудовий,
Світ наш, у снах малюків!
Їм на щастя я підкову подарую
Й радість всім.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Понеділок, 22.10.2012, 13:57 | Сообщение # 15 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Перші враження від поезії Шіллера
У брудних завалених кіпах книжкових,
Старих і потріпаних, кинутих в хлів,
Знаходжу героїв, велично казкових,
Філософів, геніїв, земних богів.
Це ті, що багряним світанком запалюють
Священні багаття правди, знання.
Вже стільки віків світлі мрії їх спалюють
І сіють безглуздя, ведуть навмання народи,
Натравлюють брата на брата
І знищують певність про братство святе…
Яка ж то велика для людства утрата--
І бачить не те, і читати не те.
Забиті порожніми грищами душі,
Міщанством заповнені голови й дім.
А в шафі стоять непрочитаний Пушкін,
А Шіллером , Гете опалюєм дім.
І твори Тараса стоять для прикраси
На їхніх поличках, і навіть Шекспір…
Володарі ж їх гордо корчать гримаси:
Для більшості все то-- мертвий папір.
Як мало ми знаєм і мало читаєм,
А може, й багато, та тільки не те.
Ми поле життя сміттям засіваємо…
І що ж в тому полі для нас поросте?
Я лиш вдячний ТВОРЦЮ,
Що живу на землі нашій грішній,
Й ясним світлим серцям, що до наших часів донесли
Не спотворено-згнивший лист опалий торішній,
А паростя живе світлих мрій молодої весни.
Ні пів строчки, ні строчки, не проречу й півслова.
Порожнеча і відчай, не потрібні розмови;
І нестримно в безодню за роками роки пролітають...
І ніхто вам руки не подасть,
Не чекайте від звіра пощади, коли кров‘ю його хижі очі горять.
Лиш на Бога надійся, бо тебе Він не зрадить;
Сам порад не давай і чужих не приймай.
|
| |
| |
