|
Неоніла Мартиненко (Київ) БУДИНОК ЩАСТЯ
|
|
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 22:09 | Сообщение # 1 |
|
Offline
 Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Возлюбил я обитель дома Твоего,
и место жилища Славы Твоей
(Пс. 25,8)
Будинок щастя
можем збудувати,
Коли фундамент –
прагнення кохати.
Для стін візьмемо
співчуття,
А для підлоги –
каяття.
Для стелі – прощення усім.
Це буде пречудовий дім.
Закріпим все
терпінням щирим.
Хай цегла буде –
промінь віри.
Для вікон
буде – доброта.
Усюди чесність,
простота.
Дверима
сонце хай засяє,
Бо щастя без тепла немає.
І посмішки
хай лампочками будуть.
Будівники хай не забудуть
На правді глину замісити,
І щедрістю стежину притрусити
(Замість піску і гравію в саду).
І завжди відведе біду
і злидні з дому
Щирая молитва Богу.
Господь спасе й будинок
освятить.
А на даху нехай сидить
Не півник дерев’яний,
не стирчить антена,
А мудрість вічна
й повсякденна,
Що страхом Божим
величаєм.
Ось так будівлю
й завершаєм.
Будинок щастя
у собі ми носим
Коли його у Бога просим.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 22:10 | Сообщение # 2 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Я – розчинене віконце
Проникає в мене сонце:
Я – розчинене віконце.
Проникають в мене квіти,
Пташенята, звірі, діти,
Проникають вітри, трави
І зеленії дубрави.
І вже я – духмяне поле,
Он метелики навколо,
Ось грибочки – колобочки,
Вітер шелестить листочком,
Он хмаринка пролетіла,
На пеньочку… я сиділа.
Знову я… і на пеньочку,
І на сонці, й в холодочку.
Тільки в зорях – то не я,
Батьківщина тут моя.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 22:10 | Сообщение # 3 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Сонечко
Сьогодні у нас свято,
До нас вкотилось сонечко!
У двері, не в віконечко.
Не жовте, не червоне,
А різнокольорове!
Вкотилось, заіскрилось,
Навкруг все засвітилось.
Рожеві щічки має,
Усіх воно кохає.
Настуся – звати сонечко,
Це мого сина донечка.
Дідуся обнімає,
І він під сонцем тає.
Немає більше щастя
У нашого дідуся,
Як сонечко – Настуся.
Мене вона цілує
І ніжно пригортає
І я – її бабуся
Від цього розцвітаю.
Крижинка розтопилась
На серці і в душі,
Сльозинка покотилась
Від щастя по щоці.
Навчи мене, серденько,
Як жити на землі.
Навчи, як стати сонечком
На цьому кораблі.
Навчи усіх любити,
І бути як дитя.
Але в дитинство людям
Немає вороття.
Благослови тебе Господь,
У мудрості зростать,
Учитись доброго в людей,
Від грішного втікать.
Тобі я вдячна, Господи,
За радощі буття.
Молитимусь за сонечко
Я до кінця життя.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 22:12 | Сообщение # 4 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Краса спасе світ
Краса – прекрасна
Некраса – потворна.
Краса підносить
душу в небеса,
А некраса
її переминає в жорнах.
Краса – у світлі
В безладі – темнота,
Краса у світі,
де любов, турбота.
А некраса, де гнів,
де гідності омана.
Краса, де до батьків
своїх пошана.
Краса у доброті,
цнотливості, чеснотах.
А некраса – по душах
людських у чоботях.
Краса в гармонії
людських думок і справ.
Краси нема,
коли ти не кохав
Весь світ… й шкода,
але не помічаєш
Як без краси
ти – помираєш…
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 22:13 | Сообщение # 5 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Чому душа так прагне до краси,
До відчаю, до болю, до ридання?
Чому я завмираю в бездиханні
При перших подихах весни?
Я зачудовано дивлюсь на квітку,
На пташку, що клює зерно,
На сонце в небі, що так гріє влітку,
І що не спалює воно…
Мені співає пісню вітер,
І море йому підграє.
Як радісно на світі жити,
Коли краса у світі є!
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 22:13 | Сообщение # 6 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Крик землі
Ти чуєш, як кричить Земля,
Як рве на голові волосся,
До неба в горі руки підійма
І голосно, згорьовано голосить?
«О Господи, спаси мене, звільни
Страшної надземної муки!»
І не Рахіль ховає вже дітей –
Її далекі праонуки.
Уже не Ірод побива дітей,
Не в храм поганський жертвоприношення, –
Поганські предки дикунів – людей…
О Господи! Чи буде нам прощення?..
Мільйонами вбиваємо малят
Ще ненароджених.
За що ж така їм мука?
Рікою кров тече малих «ягнят»
У нас в крові душа і руки.
«Матуся, матінко, прости,
Не убивай мене у лоні,
Мені так солодко рости
В твоєму теплому полоні.
Не відривай маленьких рук,
Маленькі ніжки не відрізуй!
І голова тріщить від мук,
Коли її хвата залізо.
Нема куди втекти від палача,
Нема куди мені сховатись,
Життя мого горить іще свіча,
Я жити хочу і сміятись.
І плакати, і обнімать
Свою матусю дорогеньку…
Але… мене ось будуть викидать,
Я пошматований і вбитий,
моя ненько…
І рветься в розпачі душа:
Куди ж тепер мені подітись?
В безодню потече душі ріка…
Чи я антихрист, чи якийсь пройдисвіт?..
Нехрещений, блукатиму в пітьмі
Мільйони і мільйони років…
А ти… в пекельному вогні
Страждати од своїх пороків.»
Подай нам розуму, Отець!
Земля, прости твої страждання!
Гряде бо, людоньки, кінець,
Якщо не буде покаяння.
Прости, прости, прости, прости!
Дай мудрості нам схаменутись!
Безмежні вічності світи –
З Тобою б нам не розминутись.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 22:14 | Сообщение # 7 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Для чого
Для чого сонце в небі?
Щоб палать!
Пісні для чого гарні?
Їх співать!
А зорі нам для чого? –
Мерехтіть,
Щоб подумки ти міг
на них злетіть.
А дощ веселий та рясний?
Щоб взимку ти завжди
чекав весни.
Для чого квіти, трави і поля?
Щоб чепурушечка була Земля.
А сніг пухнастий і лапатий?
Щоб світ був білий, було свято!
Для чого люди?
ми ж одної крові,
А створені ми
тільки для любові!
Мої сини
Мої сини –
То діамантова корона!
Мої сини –
На голові моїй вінок
Із квітів польових,
З любові та думок.
Дай, Господи
Дай, Господи,
мені іще пожити,
Бо дуже я багато
маю встигнуть
ще зробити.
Дай сили, Господи,
моїй душі,
Любові серцю
і покори духу.
Щоб я язик
тримала на замку,
Думок змирила завірюху.
Щоб очі
бачили Твою красу,
А вуха
щоб не чули лихослів’я.
Смирення я вплету
в свою косу,
Розсиплю людям
радість на подвір’я.
Синочкам
дати ще тепла,
Що їм в дитинстві не додала.
Синочки мої рідні, –
два крила,
Без вас би в світі
не літала.
Онуки, сонечка ясні!
Дай, Господи, і вам
благословення.
Співати маю вам пісні:
Повідати
про Божі одкровення.
І чоловікові сказать:
«Прости
За непокору, гнів, образи».
Мені багато треба
ще рости
Духовно, щоб одіти
світлі ризи.
Дай, Господи,
мені іще пожити,
Бо дуже я багато
маю встигнуть
ще зробити:
Покаятись, та більше
не грішити,
І без гріха
до Господа злетіти.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 22:14 | Сообщение # 8 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| В снігу
В снігу навколішках
Чиясь бабуся просить:
«Дайте ради Бога».
Але ми кажемо:
«У нас самих не досить,
У кожного своя дорога».
У нас завжди грошей не вистачає
Кому на хліб, кому на діаманти.
Даремно забуваєм, все минає,
І кожного «відриються таланти».
У кожного спитають на порозі:
Як ти провів цей Божий дар –
Життя?
Чи допоміг усім,
Кому допомогти був в змозі?
Для чого визваний ти був із
небуття?
Для того щоб грішити?
Щоб вбивати?
Щоб землю осквернити,
обплювати?
Щоб душу демону віддати?
Подумай…
І … подай бабусі,
І діду в рваному кожусі,
Їм місцем поступись в трамваї.
І, хай це може не в твоїм звичаї,
Піди в храм Божий,
Помолися,
Низенько, низько поклонися,
Змирись,
Покайся,
Причастися.
Слово
Спочатку було Слово.
Слово був сам Бог.
Ним Всесвіту покладена основа,
Ним створена земля, дівчина чорноброва,
І сонми зір… Зеленая діброва,
І птахи в ній, і звірі, і трава…
Де ж мудрая, людино, голова
Твоя? І що с тобою стало?
Чому ти людське слово демону віддала?
В багнюці лихослів’я твоя хата,
В багнюці лихослів’я немовлята,
У цій багнюці села і міста.
Чому же, людоньки, нема на вас хреста?
Самі на себе кличете біду.
Осудження й спасіння наше слово.
Давайте же згадаєм лишень знову,
Що люди ми, і думок череду
Сплетемо і одягнем як корону.
Нехай вінчають нас слова,
Бо ми – вінець творіння!
Нехай несуть вони любов, і мудрість, і терпіння,
Бо образ і подоба у нас Божа,
І людям забувать про те негоже.
Благослови нас, Господи, на праведні слова,
Поки ще в тілі є душа жива.
Зманливі вогники
Мигтять, мигтять зманливо
Яскраві вогники «Джекпотів».
І рвуться на вогники «комашки»,
Малі не знають, що чека їх потім.
Не відають наївні легкокрилі:
Багаття те великі дяді запалили,
У товстих гаманцях їх сила,
Для того і згорають ваші крила.
Для того і згорають ваші душі,
Щоб пуза їх набить по самі вуші.
Ой, не летіть ви на вогонь, комахи-браття,
Бо станете ви хмизом для багаття.
Несіть у Небо погляд, дух і тіло,
Поки воно ще зовсім не згоріло.
У Небі є усе: багатство, їжа, слава,
Могутній Дух, Величная Держава,
А на Землі Храм Божий, як годиться,
Де кожен може тут зігрітись, освятиться.
А той вогонь і сам погасне,
Коли у нього «хмиз» не класти.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 22:15 | Сообщение # 9 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Чом сумна ти, моя Україно?
Чом сумна ти, моя Україно?
Чом заплакане личко у тебе?
Темна хусточка, наче вдовина,
І з зажурою дивишся в небо?
Ти віками тяглася до волі,
І не бачила кращої долі.
Ось і воля – жар-птиця на хаті.
Що ж, тепер ми щасливі, багаті?
Вже жар – птиця вороною стала.
Чи солодше тепер у нас сало?
В бідних радість до самої стелі,
А пани не поділять портфелі.
Вже ми перші у світі по смерті,
По корупції, СНІДу, сухотах.
Хто латає одежі подерті,
Ну а хто пропада по курортах.
Ти тягнулася лише до злата?
Загубила спокій твоя хата.
Ти у душу свою наплювала,
Як дітей до розпусти привчала,
Як дітей до насилля привчала.
Наче гребля гидоти прорвала,
Потекла через вінця екранів,
Із «гарненьких» газет і журналів.
«Подивіться, як гарно палити,
Почитайте, як корисно пити,
І що в моді тепер лихослів’я,
І цнотливість жени із подвір’я,
І не в моді тепер уже й брак,
Замість браку вживаємо мак».
І що маєш тепер?
Маєш горе.
Заплюндроване Чорнеє море,
Вбила в шахті людей,
уже вкотре,
Ти од крику людей не оглохла?
Ти од плачу очей не осліпла?
А душа ж твоя прагне до світла.
Та невже ж ти, Вкраїно, бездітна?
Чом же мама у нас не в пошані?
Не такі ми вже й, мамо, погані.
Ми зумієм біду подолати,
Якщо Господа впустим до хати,
Якщо віру свою пригадаєм,
Якщо совість в душі іще маєм.
На шляху до смирення
З дитинства чула я,
Що гордість – то чеснота,
Та завела вона мене в болото.
У гордості початок всього лиха,
Така відкрилась мені істина велика.
Навіщо людям Божий страх?
Щоб подолати страх людини,
Щоб праведно жила не лише на словах,
І думала про вічність щохвилини,
Щоб кривдити нікого не могла,
Не осудила, не образила словесно,
Не вбила, не украла, чисте серце зберегла,
Така людина, як Господь, воскресне.
Тепер смирення я прошу у Бога
(до Нього ж бо вузька дорога),
Я зрозуміла,
Що чеснот ніяких не досягнем
Поки смирення ми сорочки не одягнем.
І щоб смиренномудря досягти,
Не впасти, піднімаючись угору,
Тягар терпіння й мужності
Ми маємо нести,
Щоб совісті не мати Там докору.
Щоб бачить себе нижче свого брата,
Ніколи і в ні в чім не докоряти,
І за усе, що вдалось доброго зробити,
Ми маєм Трійцю Божу славити й молити,
Бо все на світі нам Господь дає.
Хай Ім’я славиться Твоє!
Прощення дай,
Як інших ми прощаєм,
Насущний хліб пошли,
Якого ми жадаєм.
В спокусу не введи,
І визволи від князя тьми,
Бо славен, Господи,
Навіки-вічні Ти!
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 22:15 | Сообщение # 10 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| У тролейбусі
Пронизують повітря
Сонця промінці.
І сонячне зайчатко
Вже в мене на щоці.
Тут тисяча тих зайців
Заскочило в зіниці.
Засліплена тим сяйвом
Тримаю їх в світлиці.
Одного запустила
Дідусю в кожушок,
Нехай старий не мерзне,
Зігрій його, дружок.
А іншого до тітки
На модний капелюх.
І вже сміється тітонька –
Посмішка аж до вух.
А третій сам заскочив
До хлопця в черевик,
А тому і байдуже,
До сонечка він звик.
Четвертого послала
Повітрям до людей,
Що стомлені стояли
Біля самих дверей. І вся я засвітилась
Від сонця промінців.
Аж ось один бешкетник
Мені на носа сів.
Сидить собі, регоче
І носика лоскоче.
Тихенько поглядаю
І зайців випускаю…
Закоханим по пригорщі
Я зайчиків даю,
Але того замало їм,
Ще жменьку додаю.
На діточок малесеньких
З відеречка поллю.
Купаються хай в сонечку –
Всіх зайців віддаю.
Бо ви самі, як сонечка,
На човнику-Землі.
І весело, і сонячно
На сонечку мені.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 22:16 | Сообщение # 11 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Твори прекрасне
Моя душа вбирає
все прекрасне,
І не прекрасне
теж вбирає.
Чому ж вона не вибирає?..
Мабуть, тому,
що світ
Жада мого втручання:
«Роби прекрасне
з вечора до рання,
Створи його там,
де нема».
І ось вже літо,
де була зима.
Хто плакав,
Той радіє коло мене.
Пожухле листячко
зелене,
Де смітники були,
неначе земні рани,
Тепер золотоглаві
сяють храми.
Хто спрагу відчував,
напоєний водою.
Не може бути
на Землі спокою
Ніколи, поки поруч зло лютує
І щось підступнеє готує.
Тому твори душа,
працюй щоденно,
Зроби прекрасним
повсякденне!
НЕ ТАК, ЯК У ШЕВЧЕНКА
Село
Не погоріли наші села,
Не подуріли наші люди,
На панщину ніхто не йде
І діток, звісно, не веде.
Немає панщини ніде.
Нема колгоспу, нема лану,
Одна лиш пустка,
Як з дурману.
Нема корів, нема свиней,
Нема ні шкіл, ані дітей,
Лиш три бабусі на село,
Та все бур‘яном заросло.
А в іншому – невтішна мати
Спилася з горя, хіба знати
Може бідная, за що
Її надію, її сина
Забрала сіра домовина,
Коли з Афгана привезли
Не хлопців, а лиш три труни.
Село відплакало… Й втекли
Куди хто зміг.
Лиш доньки менші не змогли
Її до міст отих добратись,
І довелося їм податись
Не в найми, бо нема куди,
А до старих дідів в обійми,
Хоча не мор, не голод і не війни…
– Чому не в храм? –
Немає храма,
Лише у душах чорна рана.
– В бібліотеку? – Так нема,
І клуба теж шукать дарма.
– А пошта? Ось отут стояла?
На цьому місці, бачиш? – яма.
– Будинок гарний був, медпункт,
Чи хворих не буває тут?
Навіщо? Хай вмира босота,
Життя людське така марнота.
– А фельдшер тут була одна,
Хрещених мала півсела,
Допомогла їм народитись,
На гарний Божий світ дивитись?
Її недавно вбив п‘яниця,
Напився, вбив… така дурниця…
П‘ють майже всі, хто ще живий,
Радій поки ще молодий.
Бо більше радощів немає…
Ось так село тепер вмирає.
Чи, може, хтось цього не знає?!
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 22:16 | Сообщение # 12 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Чи росіянка я?
Чи росіянка я, чи українка?
Чи мушу знати я? Дарма…
Землі цілющої пилинка,
Краплинка в небі дощова.
Я колос в житі, вітер в полі
І вже мене ділить доволі.
Розсіяна я вже давно
Понад ланами України
Насінням тим, що занесло
Вітрами з ближньої Росії,
І тут насіння проросло.
У мене вже й онуки підростають
(Корінчики мої міцні),
Пташиною злітаю в гаю,
Гніздо звиваю повесні.
Пісні співаю я на солов’їній,
А думаю на мові джерела
На невимовнім диві Україні,
На голубій Землі єдиній,
Що в Всесвіт дивоцвітом проросла!
В день Покрови
Пресвятої Богородиці
Колись у славнім місті, у Єрусалимі
Маленьку дівчинку Марію
У храм Господня воля привела.
У святості, молитві, покаянні
Пречиста Діва підросла,
І в славу Божу не виходить заміж,
Благочестива там обіт дала.
І ангели Її охороняли,
І Дух Святий Її благословив,
Коли Марію Йосипу віддали
В обрученні, щоб він Її хранив.
«Благословенна Ти між жонами,
Маріє, –
Архангел Гавриїл благовістив, –
Від Духа Святого народиш Сина,
І буде Господом Дитина».
І в Віфлеємі народивсь Ісус
Спаситель світу і усіх народів
Цар.
Він Кров за нас пролив святу
І цим безсмертя людям дав.
Пройшли віки, а ми так само грішні,
Сьогодні, в день Святої Покрови,
Прости нас, Господи, за все, Всевишній,
Страшні і люті відпусти гріхи.
Всеблага Матінко,
Покрий нас від неволі
Злоби, насильства і брехні,
Охорони нас від лихої долі,
Проси у Сина ласку для Землі!
Проси у Сина ласку для Вкраїни,
Хай мудрість нам пошле,
мир і любов,
Покаяння в дім кожної людини,
І хай омиє кожного
Його жертовна Кров!
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 22:17 | Сообщение # 13 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| А просто так
А просто так
Радій, що ти живеш на цьому світі,
Що руки маєш, наче добрі віти,
Що тягнуться до сонця і до квітів.
І ноги – дужих два Атланта,
Два нерозлучних рідних брата,
Підтримують,
несуть твій неповторний світ.
І черево – чудовий твій живіт,
(Коли у паливі ти міру знаєш,
То свій будинок добре зігріваєш).
А голова!
Прекрасна, як Земля!
Озера має і поля,
Ліси і ріки.
А твої два вуха? –
Два полюси,
якими Всесвіт слуха.
Але вуста, чарівнії вуста…
Якщо у серці думка не пуста,
Не поміняй уста на рота,
На чорну дірку,
Де живе гидота.
Твої вуста –
то дивне джерело!
Язик – це ключ добра,
а не жало!
І кожне слово – вибір:
Смерть, а чи життя.
Задумайся про вічність,
Всесвіту дитя.
Неси себе в майбутнє,
як перлину,
Як дивну порцеляну,
як Людину!
Золотий лелека
Золотий лелека
Прилетів здалека,
Звив собі гніздечко
Зовсім недалечко.
На даху у мами
Моєї поселився,
І весь світ від того
Зразу звеселився.
Матуся радіє:
Наче Сонце гріє!
Освітилась стеля,
Вікна, – вся оселя! А в гнізді скраєчку –
Золоті яєчка,
Незабаром буде
Золота малеча.
Пролунає знову
Тріскотня лелеча.
Золоті лелеки
Швидко підростають,
А матусі наші
В вічність відлітають…
Чи маю право?
Чи маю право я писати?
Чи маю право я мовчати?
Що знаю я?
На цій старезній,
аж порепаній, Землі.
Малесенька мурашка у ріллі,
Людське,
в віках загублене дитя.
Я плутаюсь сама…
Нічого до пуття…
Я – недозрілая зернина,
Маленька скалка,
В оці порошина…
А все ж таки…
Для чого й де
Усі мої таланти?
Як не згрішить
Та їх не закопати?
Кажуть: «Співай»,
– а я боюсь співати
(Хто я така,
що мають ликом в храмі називати?)
Писати вірші…
Так не смію їх писати,
Бо дуже я мала,
щоб мудрість роздавати.
Ще малювати мрію…
Чи зумію?...
Отак таланти всі
й розвію?...
А може…
Помолитись
тихо Богу
І вкаже сам
Господь
дорогу?
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 22:17 | Сообщение # 14 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Мова
Одна у світі мова
українська!
Німецька є, французька,
італійська.
Російська й білоруська –
дві сестрички,
Ніхто від сорому
не затуляє личка.
А ми, одну свою,
чомусь штовхаєм,
Із сорому в коморі зачиняєм.
Тікаєм, з нею граємось
в піжмурки.
Хіба ж ми українці?
Може турки?
Чому ми мову рідну
забуваєм?
А може розчиняємось,
зникаєм?
Ти дивна пісня –
українська мово!
Є твій народ,
коли твоє є слово!
Хвала Творцю
Після важкої втоми дня
Ой, як притягує Земля.
Ми ледве ноги піднімаєм,
Коли додому повертаєм.
Аж ось ковтає Землю ніч,
Ковта турботи наших пліч.
Ми Землю міцно обіймаєм
І в цих обіймах засинаєм.
Колиска нас несе
кудись,
І душі наші
понеслись,
Мандрують в снах
по всіх світах,
Але, на щастя,
повертають
І нам про все
розповідають.
Земля наснагу
нам дає,
Із неї тіло
силу п’є.
Ми з сонечком
встаєм бадьорі!
А солов’ї
уже надворі
Співають
Вічному хвалу!
І пісеньку
оцю малу
Підхвачують
усі навколо…
І ось вже бачим:
сонце-коло,
Вже неба
бачимо блакить!
А тіло вже
не йде – летить!
Хвала Творцю
всього, що бачим!
За те, що думаєм,
сміємся, плачем,
За втому дня,
за зцілення ночами,
За ясний сміх дітей,
за мудрість батька
Й ніжну ласку мами.
Стріла
Ось тятива натягнута,
Напруживсь дивний лук,
І мчить життя – стріла
З Його премудрих рук.
Але куди їй полетіть,
Вирішуєм самі,
Чи маєм сонечком світить,
Чи вгрузнуть у багні.
Царівну – жабу мріять там,
Поки летить стріла,
А долетить (побачиш сам),
В болоті то – мара.
А людям правдою служить?
До гарної мети –
Поставив ціль – і в добру путь,
Лети собі, лети!
Не марним буде цей політ!
Як долетиш – то знай:
На міліарди вічних літ
Ти попадеш у Рай!
Та й на Землі тобі хвала,
Коли утреш сльозу,
Посмішки людям роздавай,
Спини війни грозу.
Спини гріха страшенний вал,
Що хлинув на дітей.
Ти зможеш все,
в що віриш сам,
Лишень люби людей!
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 22:17 | Сообщение # 15 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Сніг
Сьогодні вперше випав сніг
Лапатий, мокрий, швидкотанний,
Але з землі він швидко зник,
Неначе кіт злизав сметану.
Лишень вода, лишень вода…
І плине смуток вечоровий.
Та сніг ще є на проводах,
І сквер стоїть такий казковий.
Хоч сніг розтане завтра весь,
Краса у серці залишилась.
Я казку бачила не десь –
Вона за рогом причаїлась.
На смітнику
На смітнику
вмира бабуся.
(Сьогодні, в світлім майбутті).
Летить сміття, плюють,
сміються,
Її немає в їх житті.
Її немає, не існує,
Лиш марево якесь брудне,
Хоч, правда, хтось ще нагодує
Скоринку хліба піднесе.
А дощ холодний не вщухає,
Ридає небо на людей…
Чиясь старесенька вмирає,
Чийсь тихий стогін із грудей.
Розмова з зорями
Величний і прекрасний
цей політ.
Із неба зорі поглядають
І ледве чутно так питають:
– Для чого ти прийшов у світ?
І не комета ти
Й не пил космічний,
В тобі є розум,
Дух є вічний.
Ти не зоря, що вщерть згорає,
В тобі є те, що не вмирає.
І на Землі ти не комаха,
Не віл, корова, чи собака.
Так хто ж ти є?
Для чого ти живеш?
– О зорі, вам немає меж!
О зорі, вам світити легко
І взагалі… ви так далеко…
А ми ось тут, такі малі.
Ох, важко жить на цій Землі.
– Але ж Земля така прекрасна,
Між нами зорями незгасна
Уже мільйони довгих літ.
І ніжний у танку політ,
Блакитноока та весела,
На ній міста, бач є, і села,
Моря і ріки, трави, квіти,
Хіба можливо не радіти?
О, так! Земля – чудова!
Буває гнівна й ясночола.
Та ми ж так страшно грішимо:
Вбиваєм, крадем, спішимо
У чорну прірву, як у рай.
Землі болить вже через край,
Вона, нещасная, страждає,
Цей біль їй серце розриває,
І кров гаряча рветься в небо.
А їй, прекрасній, просто треба
Смирення нашого, любові,
А не пролитій братом крові.
Так, дійсно, ми не хробаки,
Не свині і не павуки,
А Люди, створені Всевишнім.
Та бачим лише сніг торішній.
Осліплені ми злата блиском,
Його роздавлені ми тиском,
І душі наші, ох, страждають,
Коли всю чашу випивають
Своїх діянь на цій землі!
На мертвому ми будем кораблі,
Як Істину в своє не пустим серце
(Людина ж не пусте відерце).
– Але ж ви можете творить красу,
Чи змалювать веселкину косу,
Чи будувати дивні храми Божі,
В усі премудрості життя ви вхожі!
– Своїм земним життям
навчаємось любові.
Встаєм і падаєм,
і розбиваємось до крові.
Вчимось прощати
й цінувати мить.
Життя, як Божа іскра, пролетить.
І хто чого навчиться,
те і буде мати,
Нічого ж бо не зможем приховати.
І сенс життя
Цей іспит
вірно скласти,
Піднятись
до Святих Небес
І вже не впасти!!!
|
| |
| |
