Вітаємо Вас, Гость
[ Нові повідомлення · Участники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Форум » Творчicть наших друзiв » Книги друзів » Ольга ЗОЦ. Івасик-Телесик (Українська народна казка у віршах)
Ольга ЗОЦ. Івасик-Телесик
AvtorДата: Четвер, 17.01.2013, 23:20 | Сообщение # 1
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
Вечір зоряний тихо зітхає,
Місяць десь зачепивсь за хмаринку,
Нічка темна на землю ступає,
Відкриває казкову сторінку.

Біля ставу жили дід та баба,
Де ночують тумани сиві,
Де вечірняя зіронька пада
У траву дивовижної сили.
Вже старенькі та немічні стали,
А журби їм нема кому вилить.
Діточок своїх так і не мали,
То до кого ж голівку прихилять?
Посідали та й журяться тихо.
– Хто ж то нашої смерті догляне?
Ох, старенький, підкралося лихо.
Як подумаю, серденько в’яне.
А ступай-но, дідусю, в лісочок,
Та знайди там мені деревинку,
Принеси молодий бересточок,
Зробиш з нього маленьку дитинку.
Сплетемо з верболозу колиску,
І оцупок туди покладемо,
Чарувати я буду любистком,
То й синочка до ранку діждемо.
От і буде для нас вже забавка,

А дід сердиться, слухать не хоче,
«Причепилась до мене, мов п’явка»,
Й почвалав він у ліс неохоче.
Верболозу нарізав достатньо,
Деревинку зрубав – вже й півділа!
«Чарівної б травиці дістати!»
І зробив все, як баба веліла.

Коли з лісу вернувся до хати,
Відпочити схотів бідолаха –
Стільки ж трав треба в лісі зібрати ?!
Працював цілий день, як мураха.

Повечеряли та й полягали,
Щоб на ранок дитинки діждати.
Баба в ніч колисанки співала,
Як співала колись її мати:
– Люлі-люлі, Телесику,
Зварю тобі кулешику!
Нагодую ранесенько,
Дам сорочку білесеньку.
Пробудились під ранок старенькі,
У колиску мерщій заглядати.
А з колисочки ручки маленькі
Привітали матусю і тата.

Баба зразу ж придбала обнову:
Вишиванку й до неї штанята,
Черевички малесенькі, нові,
І шкарпетки, щоб легше взувати.
Над ім’ям не потрібно й гадати,
Ще у мріях Івасиком звали,
А Телесиком батько та мати,
Як у казці його привітали.
Ось наш хлопчик росте-виростає.
Ну й дотепний стає він нівроку,
По дитячому мову вивчає,
Завдає всім чимало мороки –
«Чому сніг розтає? Чом літає?
Чом спадає на землю німу?»
Так Телесик собі й виростає
Із постійних запитань « чому» ?
А бувало пісень заспіває,
Надихає цим радість стареньким.
Як підріс, та до них промовляє
Перепрошує гарно – гарненько:

– Зробіть мені – каже,– тату, човна золотого,
Ще й срібнеє веселечко, щоб було до нього,
Ловитиму я вам рибку зрана-пораненьку,
Годуватиму вас, татку, ще й рідную неньку.

Захотів дід потішить малого –
День і ніч працював що є сили,
Веселечко й човна золотого
Змайстрував та й на воду спустили.

Ловить рибку Телесик, аж чує
Вже матуся і снідати кличе.
– Вона смачно кулешик готує,
Підпливай же мій, човнику, швидше.

– Івасику-Телесику!
Наварила кулешику,
Нагодую ранесенько,
Дам сорочку білесеньку,
Дам я тобі їсти й пити,
Ще й хороше відпочити.

Ось Телесик гарненько наївся,
Із джерельця напився води,
Та й не бачив, що хтось причаївся
Накликаючи хлопцю біди.
Відіпхнув свого човна весельцем,
Як додому пішла його мати,
А Змія підповзла до джерельця,
Грубим голосом стала гукати:

– Івасику-Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Ще й хороше відпочити.

– Не моєї мами голос чується здалеку,
Пливи, пливи, мій човнику, від біди далеко!
А ти ловись мені, рибко, велика й маленька.
Порадіє, коли прийде тобі, моя ненька.

Човник швидко відплив за місточок.
А Зміюка чекала, чекала
Та й полізла назад у лісочок,
Бо поживи собі не дістала.

А на той час Телесика мати
Наварила обідати сину,
Стала з берега знову гукати:
– Припливай же скоріше, дитино!
То ж приплив наш Телесик до мами,
З’їв обід і напився води.
Ми продовжимо казочку з вами,
Як Змія накликала біди.
Вона бачить – нічого не вдіє!
Приповзає до кузні та й каже:
– Бери молот, ковалю, до дії.
Викуй голос тонкий, сину вражий!
І коваль, як скував голосочок,
Що й Телесик не зміг розпізнати.
Припливає на свій бережечок
Та запізно! Змія там – не мати.

А вона! Ухопила й тікає
Через ліс, через темнії хащі,
Принесла до Оленки й гукає:
– Відчиняй бо скоріше, ледащо!
Та хутчій натопи піч жаркіше!
Запечи мені хлопця у ній!
А гостям, щоб було веселіше,
З дурману приготуєш напій!

Наказала стара й полетіла
Темні сили на вечір скликати.
Вже Оленка і піч натопила,
Аж каміння тріщало у хаті.
Дурману наварила в горнятку,
(На Телесику ж очі пасе).
Ухопила у руки лопатку
І до нього швиденько несе.
– Сідай, Телесю, на лопату! –
А він їй каже: – Як сідати?
– Та вже сідай, як хоч, сідай!
Поклав голівоньку на край.

– Та ні! Не так! – Оленка каже –
– Сідай цілком ! – як медом маже.
« Не жарти тут! Треба й подумать ,
Бо так Оленка Може й « схрумать» !
Кладе він на лопату ручку,
Щоб обдурить якось Зміячку.
– Сідай увесь! Та ні ж бо, ні!
– То може так, скажи мені?
І на лопатку ніжку ставить.
( Що ж буде далі? – нас цікавить. )
– Не так! – сичить вона, – Не так!
– То покажи! – на те хлопчак.
Оленка зла, як темна ніч,
Мерщій сідає на лопату.
Телесик швидко її в піч!
Закрив заслінкою й тікати.

Ось Змія прилітає з гостями.
– Десь повіялась! – сердиться мати,
Все зачинено. Грюкає в браму,
Відімкнула, запрошує в хату.
Зайшли гості, сідають до столу.
Тут заслінку стара відчинила,
Подає їм вечерю спрокволу,
– Давай швидше! Чекати несила!

Очманілі, неначе шакали,
Накидались на страву мерщій.
Пазурами шматки роздирали,
Чавкотіли, хлебтали напій.

– Ну й смачне у Телесика м’ясо! –
Задоволено стали сичати.
Як печені наїлися ласо,
На травичку пішли качатись.
Захотілось їм танців химерних,
Розповзлись навкруги біснуваті.
Завели тут же співів модерних,
Над хлоп’ям почали збиткувати.

– Повалюся, покочуся,
З Телесика посміюся!
Печені наїлись,
Дурману напились.

Безсоромно гадюччя регоче,
Серед темного лісу жирує.
Десь тривожно сорока скрекоче.
Він на дереві сміло глузує:

– Покочуся, повалюся,
Із Оленки посміюся.
Печеню ви з’їли
Не ту, що хотіли.

Вони слухають: – Де це? – та знову
Починають безглузду розмову :

– Покочуся, повалюся,
З Телесика посміюся.
Печені наїлись,
Дурману напились.

Голосніше Телесик їм каже,
А як скаже, то ніби зав’яже:

– Повалюся, покочуся,
Із Оленки посміюся!
Печеню ви з’їли
Не ту, що хотіли!

Розізлились і ну ж бо шукати,
Та й угледіли хлопця вгорі.
Стали гризти, щоб хутко дістати –
Полишили всі зуби в корі.
Все лютішали злі душогуби.
Миттю кинулись до коваля:
– Скуй скоріше залізні нам зуби!
Повертались – двигтіла земля.
Та й накинулись дерево гризти,
Вже от – от і його підгризуть.
Як же хлопчику з явора злізти ?
А вони все гризуть і гризуть.
Розгубилось хлоп’я, як ніколи.
Раптом бачить, аж гуси летять,
Повертались до рідного поля.
Став Телесик до них промовлять:
– Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята,
Та понесіть до батеньки.
А в батенька їсти й пити
Ще й хороше походити.

Йому кажуть у відповідь гуси:
– Як середні летітимуть, візьмуть!
Змії явір гризуть наче гусінь
Поїдає зеленії віти.

Ось і другий табун пролітає.
То ж Телесик проситись до них,
Щоб забрали у небо безкрає,
Врятували б від зміїв лихих.

Та і ці відмовляють сердезі:
– Нехай задні тебе підберуть!
Аж тріщить уже явір старезний,
Та зміюки й надалі гризуть.
Пролетів табунець вже й останній,
Крикнув: – Візьме тебе гусеня!
Хоч і сумно йому у чеканні.
Не втрачає надій хлопченя.

А зміюки продовжують гризти.
Скоро явір впаде, в кожну мить.
Вже і обрій померк багрянистий…
Аж нарешті гусятко летить!

– Гуся, гуся, гусенятко!
Візьми мене на крилятко,
Та понеси до батенька,
А в батенька їсти й пити
Ще й хороше походити!

– Сідай мерщій! – Ухопило
На свої маленькі крила.
Ось і хата близько – близько,
Натомилось – летить низько.

А Змія за ним женеться,
Щоб вхопити – вгору пнеться.
Не вхопила, не дістала…
Між туманами розтала…

Гусеня принесло й посадило
На причілок хлоп’я біля хати.
Сів Телесик і слухає сміло,
Що ж там роблять його батько й мати?
Напекла пиріжків, й каже баба:
– Цей тобі пиріжок, цей мені.
А Івасик в віконечко шкряба,
– А мені пиріжечок, мені.

Вона знов пиріжечки виймає.
– Це тобі пиріжок, це мені!
У віконце Телесик гукає:
– А який пиріжечок мені?

– Чи ти чуєш? Мов хтось озивається.
– То, бабусю, тобі учувається!

Й знову стали ділить пиріжечки.
А Івасик усе: – А мені ?
Полишили старі суперечки
Як побачили хлопця в вікні.
Баба стала молитися Богу,
Поглядаючи в іконостас.
Бо прилинуло щастя від нього –
Повернувся синочок Івась.

Так всі разом жили-поживали,
Гусеня приєдналось до них.
Більше горя старенькі не знали.
Навіть день перед ніччю притих.

Вечір втомлений тихо згасає,
Місяць вже заховавсь за хмаринку,
Казка наша по світу блукає,
Закриває останню сторінку.
 
olgazocДата: Понеділок, 20.10.2014, 21:27 | Сообщение # 2
Offline
Рядовой
Группа: Пользователи
Сообщений: 13
Репутация: 0
:Pieńknie! Gratuluję.Rafal.
 
Форум » Творчicть наших друзiв » Книги друзів » Ольга ЗОЦ. Івасик-Телесик (Українська народна казка у віршах)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:

До нас заходили
Учасники: