Ольга ЗОЦ. ПОЕМА ПРО БАБУ НАСТЮ.

[ Нові повідомлення · Участники · Правила форуму · Пошук · RSS ]

Сторінка 1 з 1
1

Форум » Творчicть наших друзiв » Книги друзів » Ольга ЗОЦ. ПОЕМА ПРО БАБУ НАСТЮ.

Avtor

Дата: Четвер, 17.01.2013, 23:43 | Сообщение # 1

Offline

Генерал-полковник

Группа: Администраторы

Сообщений: 1566

Репутация: 0

Душа чогось боїться – на нещастя,
Таких людей у вірі обминеш,
Казала всім тихенько баба Настя,
– В житті є так, «що сієш, те й пожнеш»,
Прийшла війна гаряча в сорок першім
Завмер за полем тихий горизонт,
– Мій чоловік характером упертим,
Найпершим із села пішов на фронт,
Земля горіла вогнищем пекучим,
В людей диміла нива у житах,
На пожарищі всі жили смердючім,
Без права на надію і життя.
У баби навернулись тоді сльози,
Про її дні військові неминучі,
Згадала білосніжну абрикосу,
Вона й війною дихала жагуче.
А як цвіла! Немовби наречена,
Перед бідою всі сади цвіли.
Ти прилітай, соколику, до мене,
Ти прилітай із гіркоти і мли…
Роки минали без окрайця й солі,
А голова з макітрою без дна,
Анастасія не корила долю,
І не топила в келиху вина.
Були і дні, хворобою збирали,
Вже стільки літ важкі у неї сни,
Вже третій рік надію виривали
Солдатський слід дорогами війни.
А на четвертім, снитись рідше стало,
Поштар приніс їй фронтовий пакет,
Здавалось й серце битись перестало,
«Негайно ! Виїздіть у лазарет!»
Дивилась почерк. Почерк незнайомий,
Рядки рябіли і трусились плечі,
Такий далекий спомин в її дому,
А як той лист відчули діти з печі!
І заблищали очі у дівчаток,
Вони у всіх були, як неба синь.
Обличчя їхні копія, мов тато,
А мамине – то птахів голосінь.
Сиділа жінка. Долею ридала.
Її відчув би кожен з нас поет.
Усі слова адресою сприймала.
«Солдат живий. Військовий лазарет»…
Замерехтіло у словах Саратов.
Мов розгубилось на кордоні слів,
Ваш чоловік, ваш Олексій Філатов
Підірваний на міні уцілів.
Тремтів пакет. Тремтіли стіни й хата,
Ввімкнувся біль, мов електричний струм,
Підбігли дітки, хлопчики й дівчатка,
Щоб загнітити материнський сум…

Розпорядок-наказ голова подає.
Настасія у горі сповна
На солдатку вже вдруге діток віддає,
Їде в місто Саратов вона.
Величезний Саратов. З дверей до дверей…
Як знайти там кохані сліди.
Скільки в ранах братів – росіянин, єврей…
Як же їй Олексія знайти?...
Ось нарешті і лікар іде в тишині,
По мережених ряднах палати.
Чи привиділось їй, чи можливо вві сні...
«Тут лежить чоловік ваш – Філатов»!
І нестримані сльози лились по щоках,
Разом схлипнула з нею кімната.
Біль раптовий минув. Вмить у серці зачах.
– Мій незрячий, глухенький Філатов!
І здавалося їй клекотіла земля,
Мов сп’яніла в біді безпорадна.
Лікар тихо по ній прицілився здаля
І зрадів, що дружина порядна.
Став спокійний тепер за свого вояка,
Олексій при дружині в безпеці,
Бо при ньому надійна жіноча рука,
У любові життя сколихнеться.
А тим часом у Насті забракли слова,
Непомітно сповзала утома,
– Добрий лікарю мій, я напевно права,
Я його забираю додому.

Співчували сусіди. Така вже судьба,
Співчували їй долі по різ…
Тільки в Насті і дні були просто доба,
І не бачив ніхто її сліз.
Як і люди, вставала завжди на зорі,
Біль колола у серце мов ніж,
Вона знала, Олекса, у танку горів,
Із гарячого полум’я ліз.
Вже й заквітнув на лузі в ставках верболіз,
Та літа не вернути назад,
В Настасії й надалі не бачили сліз.
Відцвітав із морелями сад,
Закрутила вітрами холодна зима,
Всі по парах рубали рогіз.
Лише Настя рубала й возила сама,
Жоден раз не впадала до сліз.
Тихо в хаті. Печеться із маком пиріг,
Спокій вистрілив в неї саму.
В орденах, сірим поглядом в очі заліг,
Мовчазну, несвідому, німу,
– Не чекала? – І поглядом скреслював круг,
Як солдат воював на війні.
Зрозумів він усе… Його Настя це Друг
Про яких і складають пісні.
Якщо будеш в Росії. Згадай про цей вірш,
Увійди у солдатську хатину,
Увійди до людей якомога простіш,
В них відчуєш любов, як в дитини.
Ти побачиш найглибшу сім’ю за столом,
Найсуттєвіша розповідь буде,
Два солдати і жінка. Кохання чолом,
Пам’ятаймо про них, добрі люди!