Вітаємо Вас, Гость
[ Нові повідомлення · Участники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Форум » Творчicть наших друзiв » Книги друзів » Ірина Якубовська (Львів). Вільні птахи (Добірка новел)
Ірина Якубовська (Львів). Вільні птахи (Добірка новел)
AvtorДата: Середа, 05.06.2013, 21:50 | Сообщение # 1
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
Собака, що гавкав у мене під вікном


Кожного вечора я виглядаю у вікно і бачу лише ніч, порожню ніч. Мою шкіру пробирає терпкий холод, пустота, відчуття – ніби я у прірві. Мене залишили саму у цій порожнечі. Вони не мали на це право, але все ж зробили це! Ніхто ніколи нікого не врятує. Немає нікого поруч. Закриваю очі, опускаю руки. Пручаюся, намагаюсь ногами втриматися на землі. Але ніч щосили тягне мене за собою вниз. А куди нижче?! – світло посилюється.
Увечері під моїм вікном гавкає собака. Він не бачить ночі, що оповила його до самих кісток, вп’ялася в печінку, мозок. Ні, цього він не бачить. Для нього є тільки я; йому цього усвідомлення досить, щоб вижити.
Соромно, – світло пригасає, – адже мої очі не такі віддані, як собачі. Проте він все ж обрав саме мене. Отже, я важлива. Так він захищав мене щоночі. Захищав! – світло посилюється – Тільки Цей собака у Цьому тліючому світі захищав мене.
Щовечора та протягом усієї ночі у мене під вікном гавкав собака. Звикла, що перед сном, я забувала про всі свої плани і, попиваючи каву, слухала його романси, які відлунювали у мене в кімнаті й ховались поміж стінами.
Щоразу чекала на нього, щоб знов і знов підкорятися його безглуздій розповіді. Зазвичай ці історії були зовсім не смішні, нудні і нецікаві. Деколи навіть жорстокі, проте тактовно мовчала, я ж дуже важлива для нього. Та й взагалі мені подобалось, як він чемно, не опускаючи жодної деталі, розповідав про холодне небо.
Вночі ми були найкращими друзями, але удень відводили погляд. Просто я соромилась того, що собака був брудний, весь у ранах, які ніяк не загоювались. Соромилася того, що він мав страшенно криві лапи. – Світло пригасає – Він був зовсім не схожий на тих собак, які могли б стати другом людини. Але він усе розумів та ніколи не докоряв за це. Мабуть, йому було боляче, та що я могла зробити?! Хто Ви, щоб мене осуджувати. – Світло посилюється – Я не хочу цього обговорювати. Я не хочу, і маю на це право! Можете викинути цей текст або спалити, він і так не для вас.
Але однієї ночі собака не прийшов під моє вікно…
Собако, що гавкав у мене під вікном, чому ти більше не приходиш? Я не бачу тебе ні удень, ні вночі. Як ти можеш залишити мене саму й беззахисну? Невже ти можеш бути таким жорстоким?! Хто ж розказуватиме мені препаскудні історії життя. Це нечесно! Я хочу, щоб ти мене захищав. Ти не маєш права покидати мене. Все навколо моє – і вікно, і ніч, і ти є моїм! – Світло вимикається.
Я така нещасна, у середині щось горить, копирсається довгими пазурцями – віра у світ покидає мене, всі покидають мене. Не можна ні в кого вірити. – Світло вмикається. – Я занадто хороша, щоб жити тут і зараз!
Під чиїм вікном тепер ти живеш й потроху помираєш, оспівуючи своє життя в романсах?! Хто ж є кращим за мене?
Собака, що гавкав у мене під вікном, не повернувся! Я впевнена: він свідомо мене покинув. Тільки так, – світло пригасає, – мене всі залишають.
Його нудні історії давно витер час із моїх стін. Вже немає цих сюжетів, немає Мого собаки. Мабуть, і мене також немає!
Проте терпкий біль у середині змусив мене завмерти біля вікна, тепер Я покірно виглядаю Його щоночі. Тепер Я співаю Йому романси, він не повертається, але я чекаю на свого собаку, що гавкав у мене під вікном… Хоча він ніколи не був моїм. – Світло посилюється.
 
AvtorДата: Середа, 05.06.2013, 21:50 | Сообщение # 2
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
Сьогодні я побачила Сонце

Сьогодні я збираюся у подорож. Я спакувала всі необхідні речі і підготувала порожню валізку. Готова.
Ще з дитинства я мріяла там побувати. Ех! Всі мені казали, начебто це – нереально. Мовляв, ти не впораєшся, але я ж знаю — Сонце так близько.
Кожен ранок, який я хоч колись зустрічала, був пліч-о-пліч з ним – із моїм Сонцем.
Я не кажу, що воно – найкраще з усіх; але ж моє серце віддане лише йому, моєму маленькому Сонцю.
Я йду йому назустріч.
Ми з ним домовились, що півсьомої я вже буду з ним.
Лише один крок, ні, лише подих між нами, решта — одна умовність. Тільки воно і я. Більше мене ніхто і ніщо не цікавить.
Повністю довіритись йому, ринути на теплий поклик. Його тепле віяння дарує мені волю.
Без зайвих слів живе у мені це незмінне відчуття його присутності.
Я зібрала все, що мені необхідне; і навіть трішечки більше: я беру із собою –торбинку спогадів. Тому що кожен минулий подих дає мені віру у наступний.
Між нами лише одна маленька умовність — крок.
Але насправді – я вже поруч. Я навіть чую його серцебиття.
Ні, уже наші серцебиття —злились.
Все, що я сказала, — це умовність; насправді ж – між нами ніколи нічого не було.
Від мого народження воно поруч; я – все життя була з ним.
– Сонце, ти чекало, поки я здогадаюсь, поважно схиливши своє чоло; чекало, чекало, поки я зрозумію.
Я подумала: всі ці речі, що я беру з собою, це лише умовність; нам це не потрібно. Вони тільки створюватимуть перешкоди.
Я… іду.
Сьогодні я побачила Сонце.
 
AvtorДата: Середа, 05.06.2013, 21:50 | Сообщение # 3
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
Ви бачили, який надворі лапатий сніг? Маленькі пазурці лоскочуть пухнасту землю, пронизують своїм колючим холодом, розповідаючи абсурдні казки.
Ми – як у сні: танцюємо маленькі хороводи, займаючи один одного уривками фраз… Яких би ніколи не сказали найгіршому ворогові… Танцюй! Танцюй!
Кружляючи навколо, ти не побачиш чужого болю.
…Лише маленькі, дрібненькі ніжечки, ледь торкаючись землі, відносять нас Кудись.
Ми непомітно всміхаючись і опускаючи голови, біжимо за цим покликом – поки музика зовсім не затихає.
Тоді наші крильця і дрібні ніжки перестають рухатись. Вони згинаються від безсилля і починають пхинькати, нити, перетворюватися на кривенькі корінці і вростати у землю.
Нас гойдає вітер. Він хилить нас – і ми згинаємося. Низько опустивши голову, ми ще згадуємо той лапатий сніг.
А Ви бачили його?
 
AvtorДата: Середа, 05.06.2013, 21:51 | Сообщение # 4
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
Ще п’ять хвилин

– Ще п’ять хвилин, і я вже йду! – лунало у моїй голові. Я хотіла встати і піти, але мене щось не пускало. Наче якісь холодні тремтячі руки тримали мене за плечі – вони просто вдавлювали мене у крісло.
Я повинна йти, потрібно лишень невеличке зусилля. Потрібно вийти і схопити руками день; або, принаймні, розчинитись у ньому. А він уже мене не відпустить.
Якісь звуки долинають з іншої кімнати – начебто хтось ходить. Але ж я – сама, та й вікна закриті.
Що це? Неперервні кроки, навіть пошморгування носом… Хто це? Очевидно ж, це – чиїсь кроки. Навіть чую човгання взуття по підлозі. Як я не люблю цього. Треба сказати цій істоті, щоб перестала порпатися, а то я не витримаю. І, взагалі, – хай накінець висякається.
Очі мимоволі закриваються. Я б їх втримала, але не дуже хочеться. Я б заснула, та розучилася спати.
У повітрі застигли мої руки. Розтираю ними обличчя, потрібно йти. Не забути про головне: зайти у крамницю. У крамницю… Напружую м’язи ніг, намагаюся встати; але я наче приросла до крісла.
Я ніколи не була сильною. Мене завжди перемагали - як і цього разу. А я приймаю свою поразку.
Не хочу виходити до людей – вони осудять мене за мої поразки. Вони висміють мене – я не витерплю цього. Краще я буду ховатися тут та насолоджуватимуся пошморгуванням носа у сусідній кімнаті.
Так, вважайте мене слабкою – я надто втомилася від тих надій, які покладають на мене! Покладають всі. Навіть цей незнайомець за стіною. Він очікує мого обурливого крику від страху перед ним. Він прагне моєї прощальної молитви, прохання змилуватися; а я не можу цього йому дати. Я вже нічого не можу.
Руки почали нервово труситися. Вони хочуть мене підняти. Не хочуть миритися із моїм вибором.
Моє тіло бореться зі мною. Та вибір вже давно зроблено.
Нервово розглядаю кімнату… Вікно – хочу у нього зазирнути. Що я бачу? Тисячі поглядів звернені до мене – вони чогось очікують. Але я кричу їм: «Я не можу вам цього дати. Я не можу стати тим, ким ви хочете. Я навіть не можу стати тим, ким хочу я. Я занадто слабка, щоб взагалі кимось бути».
І ця крамниця. Вона стоїть там, поза тими поглядами.
Я недавно заходила до неї, щоб купити хліба. А вони, продавці, до мене: «Ви чули про конкурс письменників? Спробуйте свої сили – ви станете гордістю нашого міста».
Це «я» стану? Я не можу!
Я падаю назад у крісло, намагаюсь заплющити очі; але у голові снують тисячі слів, фраз, уривки з різних сюжетів. «Заткніться. Благаю вас!»
Потрібно встати і вийти – тут забагато стін. Необхідно знести хоч одну із них.
Рахую павуків у кімнаті – їх шість. І кожен вміє плести павутину по-своєму. Вони талановиті. Їм усе під силу.
Повітря, будь ласка, я вже просто не можу так. Я безнадійна, у мене немає сил. Я назавжди залишусь тут. Але я буду не сама – цей незнайомець за стіною буде зі мною до старості, ми помремо в один день, зовсім самотні, і зникнемо в історії.
Це буде найкращий кінець… для всіх.
 
AvtorДата: Середа, 05.06.2013, 21:51 | Сообщение # 5
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
***

– Ще п’ять хвилин, і я вже йду! – сказала жіночка. Їй – 48 років, у неї – синяк на правій руці, бліда шкіра, карі очі.
Сонце кидало свої промінці їй на носик, від чого він здавався довшим.
Час від часу підводила погляд на вікно. Вона кудись мала йти, щось її чекало.
З вулиці долинали крики, сміх; але їх відлуння іноді перекрикував вітер.
Навколо неї бігали сонячні зайчики: заходило сонце. На кухні закипів чайник – він невпинно волав про допомогу. Шумів годинник, старанно відбивав нову годину. Ці звуки примусили її подивитися на нього.
Наче щось усвідомивши, вона піднялась. Ще мить вона стояла, поглядаючи у вікно, хотіла щось роздивитися. Потім байдуже почовгала з кімнати на вулицю.
Її чекали, її хтось чекав.
Чайник шумів далі …
 
AvtorДата: Середа, 05.06.2013, 21:52 | Сообщение # 6
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
***

…Незнайомець залишився сам помирати в історії.
______________________________________

З середини, чуєш – дере все.
Ти не відчуваєш, як твоє серце зупиняється.
Вже час опустити свою голову. Перестань нести свою гординю вище всіх, ти ж навіть не знаєш, що далі тобі буде боляче, всім буде боляче.
Опусти руки, хоч раз не піднімись.
Згний разом із своїми ідеалами. Ти навіть не відчуєш, коли це все станеться.
Присядь на секунду, полежи, притиснись тілом до землі, врости в неї.
Чуєш це звище шепочуть.
Вмри, твій час; він так близько, що наміцно вріс в твої жилки, які проступають навіть на долонях, вони нервово штурхаються і стараються вип’ятись, вирватись, відійти, стати самотніми, їм надоїв єдиний механізм, тобі ж ні; ти так звик до цього.
Тобі це подобається, ти не опускаєшся.
Ти спробуй, це так прекрасно: перестати боротись, зупинись.
 
AvtorДата: Середа, 05.06.2013, 21:53 | Сообщение # 7
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
Крок за кроком…

Здається, це було літо.
Асфальт пашів спекою, повітря просякло незрозумілою в’язкою речовиною. Але попри все, вулиці заполонила маса людей, які кудись бігли, збивались з ніг та знов повертались до ритму.
Було важко дихати, здавалось, ми всі загусли в якомусь бедламі.
Беззвучно дихало небо, зваливши на нас свої руки, огорнувши нас усіх.
Крок за кроком.
Крок за кроком. Вперед. Важкий кошик не давав дихати на повні груди.
Крок за кроком. Я тебе бачу, ти ось там (показує пальцем), ти завмер. Мабуть, також несеш величезний тягар, що не дає вільно дихати.

Здається саму цю мить того літа я не чекала. А чого чекати, для чого?!

Крок за кроком. А ти стояв непорушно із своїм великим тягарем.
Раптом мій кошик тягне все вниз і вниз. Небо заполонив туман, асфальт таки просто зник. Люди.. агов!
Крок за кроком. Я лечу, я розумію… час.
Крок за кроком. Ти думав – не бачила, цей кошик, цей тягар важко не помітити.
Крок за кроком. Ти, здається, вже не маєш того тягаря, не бачу. Все це була нудна гра. Тобі таке цікаво? Ну гаразд, ми ще нічого не знаємо – граємо. Хоча ні – зіграли.
Крок за кроком. Вітаю!
Важко дихати, ніс лоскоче вітер, морок пробирається крізь шкіру, очі, вуха, він так близько до мого тягаря, так близько. Важче, чи зможу я його донести? Мабуть… крок за кроком.
 
AvtorДата: Середа, 05.06.2013, 21:53 | Сообщение # 8
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
Пан К
Якщо Ви коли-небудь бачили пана К., то, мабуть, Ви знаєте, що у нього зелені очі. Кажуть, що зелені очі тільки у брехливих людей. Можливо, це брехня, але пан К. справді багато бреше. Він одразу ж народився таким, тому його і не любила доля. Пан К. жив за містом, у лісовій хатинці з батьками, вони його самі навчали, тож пан не вмів спілкуватись з людьми. Але ось одного ранку пана К. розбудив батько і сказав: «Сину, час тобі йти у світ, час… прощай!». Пан К. вийшов у світ і почав брехати, бо не вмів інакше спілкуватись. Світові не сподобалось, і він сказав йому жити під небом і вчитись говорити лише з ним. Ось пан К. все вчився та вчився, але все ж він таки не зміг не брехати людям. Хіба що з небом пан К. говорив відверто, але у нього було виправдання – у нього зелені очі.
______________________________________
Я чую аплодисменти. Вони звучать все ближче та сильніше, а мені все страшніше.
Ці аплодисменти пронизані гострою ненавистю до мене, але чому я ж нічого не робила! Але вони лунають; отже, я таки чимось їх заслуговую. Хтось з натовпу починає кричати «браво», а я чую гострий вереск захарканої істоти, яка дико бажає вирвати з мене душу. Воно все ближче. А я стою на місці і слухаю, як у мою потилицю дихає вона. Вона зігнула мене навпіл і продовжує пищати свої репліки; здається, їй це подобається; здається, вона навіть щаслива. Зараз ще мить – і вона просто згорить у своєму щасті. Але мені так добре, я змирюсь з будь-чим, я така сильна. Недаремно мені лунає стільки овацій. Я задоволена собою, стаю навколішки, щоб істоті було зручніше мене руйнувати. І все так чудово, всі задоволені, їхнє щастя переростає у викрики. Повна гордості, стоячи на колінах, вирішую повернутись до істоти, щоб хоч наприкінці поглянути їй в лице, подивитись в її очі, що так жорстоко виспівували мені оди. І тут все завершилось, всі оплески стихли, істота відбігла в кут і затряслась від страху, або ж від гніву. Всі відступились та почали ненавидіти мене, почали цокотіти зубами та заламувати пальці. Стало холодно та бридко, я ж всіх їх знала, це близькі мені люди! І зараз вони стоять переді мною та косять поглядами від мене.
Пройняв дикий біль зсередини, і я почала плескати – тепер мої овації, час моїх од. Я ще покажу, як я вмію грати, як я можу кричати «браво».
Істота повільно вилізла з кута, де багато плакала,– я впізнала її. Вона була дуже мила та схожа на маленьке слоненя. Для неї я присвячу ще не одну овацію, це ж вона мене поставила колись на коліна, я така вдячна їй за це. Підійди ближче, підійди…
 
Форум » Творчicть наших друзiв » Книги друзів » Ірина Якубовська (Львів). Вільні птахи (Добірка новел)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:

До нас заходили
Учасники: