Вітаємо Вас, Гость
[ Нові повідомлення · Участники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Форум » Наша творчiсть » Ваші вірші » ОЛЕКСАНДР БОЙКО
ОЛЕКСАНДР БОЙКО
AvtorДата: Вівторок, 03.03.2015, 08:17 | Сообщение # 1
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
ДОЩ
Постукав дощ до мене у вікно,
Так тихо-тихо, наче незнайомець.
До мене не заходив він давно
І ось стоїть безмежно загадковий.

Он щось приніс, я бачу, у руках,
Чи то старі і вигорівші фото?
Чи то картини, що я бачив в снах?
Чи тістечко у подарунок просто?

А на плечі у нього спить весна
Своїм розливом маревно-зеленим
І загортається у ковдру із тепла,
Підморгуючи з-під повік на мене.

Заходь, мій друже, шелестом своїм,
Своїм непересічним шепотінням.
І не потрібно тих застиглих слів,
Що відлунали стогоном осіннім.

Ти такий теплий, ніжний і сумний.
Скажи мені, що так печалить душу?
Чому до мене ти соромишся зайти
І на порозі ночувати мусиш?

Побудь до ранку, кави посмакуй.
Ти геть промок, погрійся біля мене.
Хай відпочинуть пальці твоїх рук
Бо в них весна заплуталась зелена.

16.04.2014 Олександр Бойко

Не спить мій тихий спокій і журба
І мозок мій до краплі полонили.
Десь в далечі, мов спогад, ожива
Моїх думок надії срібнокрилі.

Дарма, що дощ стіною згомонів,
Дарма, що він розірваний на клоччя,
Йому ще є десь місце серед снів,
Його чекаю я ще серед ночі.

А за вікном гуляє сива тінь,
Краплинки срібні вгору підкидає.
В моїй душі кружляє заметіль,
Мов щось від світу старанно ховає.

Чи то журбу, чи може інше що?
Воно так дуже глибоко сховалось!
Було в мені і дихало, й жило.
Чи просто все, мов марево, ввижалось.

16.04.2014 Олександр Бойко

Я вже не бачив триста років неба,
Воно тоді було, здається, синім,
І так закохано дивилося на землю,
Що поросла травою попід тином.

Я вже не нюхав триста років осінь,
Вона тоді ще зовсім була юна,
І памороззю в листя шила просинь,
І в жовті одягалася костюми.

Віками я б не бачив краще підлість,
Що так чекає кожного світанку,
Коли я йду у напрямку на північ
І десь гублюсь в ранковому серпанку.

А час біжить і губляться століття,
Мов навіжені змінюються роки.
Хотілося б щоб ці короткі миті
Подарували затишок і спокій.

А мій життєвий зламаний годинник
Налаштувався вже б на безкінечність,
Щоб відраховував століття, дні й хвилини,
І в ньому відчувалася б беспечність.

2013 р. Олександр Бойко

Настане день – замовкне демагогія,
Допишуть дні свою бібліографію.
І відлунає всесвіт тихим стогоном,
Залишивши для нас лиш слово «Дякую».

І поцілунок, граючи неспокоєм,
Загомонить вустами онімілими.
Когось назвемо світлими пророками,
Ну, а когось назвемо неумілими.

Із кимось поруч будемо у вічності
Колиску зір гойдати колисковими.
Скидає світ всі штампи однобічності,
Чому б і нам не стати зовсім новими?

17.10.2013

Легше просто стати за дверима,
Щоб ніхто не бачив твою постать.
Хай там десь чарує осінь сива,
Лісосмуги сповнюючи вдосталь.

Я візьму долонями горіхи,
Що самотньо в листі загубились,
Подарую їм шматочки втіхи.
Що їм ще, загубленим, лишилось?

Їх давно вже випили світанки,
Розклювали сови понад вечір,
Їх кидає вітром об асфальти
Без емоцій і сумних приречень.

Я закутаю в свої обійми літо,
Що так дивно бабиним прозвали.
В ньому серпень золотом розлито
І осіння паморозь палає.

У мені живе частинка неба
Вся ключем прошита журавлиним.
І мені ні спокою не треба,
Ні хвилин журливо швидкоплинних.

Їх у шлях далекий проводжаю,
Хай вони спокійно собі плинуть.
Я, мов чаю, ночі наливаю
З жовтим місяцем – шматком цитрини.

Вип’ю ніч, а спогади залишу,
Розведу вершком ранкових пінок.
На душі осіннє жовкле листя
І зелений вплетений барвінок.

17.10.2013

Сховався дощ в жовтневі негаразди
І тихим кроком парками шурхоче.
Розводить осінь жовто-бурі фарби,
Мов всесвіт весь розфарбувати хоче.

Блакитна ніч тумани одинокі
Під ноги вже поклала листопаду.
І віє з півночі безмежний спокій,
Що кленам жовтим заважає спати.

А річка в’ється часом поміж хмари,
Їх, мов рукою, ділить рівно навпіл.
Свою печаль засмучені Стожари
Переливають в завтра без останку.

А завтра йде своїм незримим кроком
І знов несе таємні сподівання.
Вдивляюсь в ніч цю темну і глибоку
І знаю те, що ніч ця не остання.

Вона візьме за руки пожовтілі
Берези й клени тихого світанку.
І обгорне їх крони опустілі
Туману ніжного посрібленим серпанком.

І буде так стояти, похилившись,
Нового дня відлічувати кроки,
Чекати час, щоб знову зорі вийшли,
А то не зорі, то безмежні роки.

16.10.2013

Пам’яті…

Мокрим асфальтом туманами стелить,
Небо свинцеве дощами хурделить.
Як би хотілося знову у вчора,
Де оксамитова гладь вечорова
Знову зеленими вільхами вабить,
Кличе і в руна свої наче надить.
Там – чесна сповідь, тихий прихисток,
Пам’яттю пахне м’ята й любисток.
В кожній травиночці, в кожному квіті
Посмішки й радості нотки розлиті.
Плинуть у вирій ніжних світанків
Росяні перла. І вже без останку
Десь спочивають. У пам’яті може?
Лиш листопад озирнеться вороже,
Квіти осінні збере до букету.
Вже недоречно, не за етикетом.
Заполонить він промоклі асфальти,
Не запитає, що може не варто
Спогади жовтим листом ворушити.
Краще вже тихо додолу – й спочити.
І полум’яно багрянцем горіти,
Кожному – вірити, кожному – жити.
І повертатися в гладь вечорову,
Де поруч всі, і щасливі всі знову…

15.10.2013

Коло воріт застигла жовта ніч
І вереснево північ поливає.
До снів моїх крадуться пліч-о-пліч
Забутих нот розгублені октави.

В моїй душі живе ранковий дощ,
Що ледь ще вчора споював світанки.
А вже сьогодні каплями з підошв
Він гомонить калюжами з асфальту.

23.09.2013

Колотить дзвоном сонце у зеніт
І пахне степ духмяно чебрецями,
Завершивши найперший свій політ,
Ластовенята горнуться до мами.

А синій день розтрушує блакить,
Так ніжно сипле срібленим серпанком.
Лиш ранками шепоче спрагло: «Пить…»
І випиває роси до останку.

А там, далеко, в стомленій ріллі
Нічну грозу зозулі докували.
І тішаться лелеки на стовпі,
Вечірню тінь виймаючи дзьобами.

На обрії зажевріли вогні,
І креше в червень гостра блискавиця.
В густі сади зібрались солов’ї
Напитись співу з чистої криниці…

18.VI.2013 рік

Полум’яно плаче небосхил.
І проливає сльози теракоту,
Що падають до ніг старих могил
І в себе степу поглинають цноту.

Печаль зійшла туманами доріг
І поросла торішніми зірками.
Вечірній місяць вже на обрій ліг
І вперся в небо жовтими ногами.

Простягся степ у сиву далечінь –
Десь там тужливо плачуть Скіфські баби.
Душа озер промиє свою синь
І сива ніч парчею весну звабить.

Закрутить час історію в спіраль
І знов заграє зламана платівка.
Ранкове сонце розпече, мов сталь,
Краєчок неба, що заснув лиш тільки.

І знов підуть у звичний хоровод
Зелених барв тоненькі перелиски.
І побіжать напитись з верховод
До плес озер, мов кошеня до миски.

24.04.2013 р.

Багатогранно небо заломилося,
Розбилось вщент мільйонами зірок.
І тихо верби над водою нахилилися,
А до весни залишився лиш крок.

Буденність дум закуталась секвоєю,
І сірість стихла в мене на плечі.
Бо сьогоденність вимірять сувоями
Лиш можуть бюрократи й палачі.

Мене ж не помістити у історію.
І як це не банально прозвучить:
Той, хто пройшов життєві крематорії,
Найкраще знає ціну слову «ЖИТЬ»

Нехай промчиться юність білим вершником,
І звичним курсом не повернеться паром.
Я ж повернуся зрілості похресником,
І в дім ввійду погордо, зі щитом.

23.04.2013

Прийшла весна, закована у оранки,
У повсякденну праці суєту.
І грають солов’ї надвечір в хованки,
В свою немудру істину просту.

Вже вечір всипав небо акварелями
Ледь-ледь помітним помахом руки.
І бродить місяць тихими озерами,
Шукаючи загублені роки.

Вже сутінки густими переливами
Залили день, просочений до дна.
І мчаться зорі табунами швидкоплинними
Чумацьким шляхом до мого вікна.

А там, за полем, цвіркуни сюркочуться
І розбивають ночі на шматки…
Прийшла весна, і більш на світі хочеться
Безмежності такої ось весни.

23.04.2013
 
Форум » Наша творчiсть » Ваші вірші » ОЛЕКСАНДР БОЙКО
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:

До нас заходили
Учасники: