| Леді | Дата: Вівторок, 02.04.2013, 22:34 | Сообщение # 1 |
|
Offline
Сержант
Группа: Пользователи
Сообщений: 21
| …Ох… Я зовсім втомлений, виснажений і розбитий…
Чому?..
Я завжди такий з тих пір, як минула та короткочасна зустріч з Весною… Згадай, я розповідав тобі раніше.
Того дня я прийшов додому й справді вперше в житті відчув безвихідь. Звісно, я знав, що вона прийде, але коли її чекати?.. Коли вона врешті розкриє обійми,огорне серпанком сонячних зайчиків і зігріє юним теплом?..
Невідомість… Невідомість, яка бентежить мене і змушує щовечора о шостій бігти туди, де ми зазвичай зустрічаємось… Вона давить на мене і приковує до монохромної лавки на години, дні, роки…
Але я й не проти… Підкоряюся свідомо, з кожною хвилиною чекання все більше сподіваючись, що от-от побачу знайомий силует…
І щоразу я йду ні з чим…
Того дня ж, коли ми все-таки зустрілися, я почувався гірше. Хоча й побачив її сині очі, вони були обплетені пеленою сліз, що так не схоже на Весну… Дивно… Навіть дико виглядало це…
Зрештою я втомився від думок про неї. Тому, щоб відволіктись, вирішив полинути до своєї приятельки і порадниці Музики.
Щоб опинитися у її світі, я маю "провідник" – великий білий рояль. Пам'ятаю, купив його давно, ще коли Весна верталася до мене вчасно. Спогади,спогади…
…Перебираючи клавіші, граю мелодію Бетховена… О, моя Музико, я сумував… Нарешті маю змогу поговорити з тобою… Ти усе вже знаєш, чи не так? Звісно, знаєш… Давай не будемо про це, добре? Я хочу забутися у твоєму зітханні, будь ласка…
Продовжую грати… Ти божественна, Музико? Знаєш? Ти зціляєш мене щоразу, як я опиняюсь на межі… За це я тебе обожнюю. Ти особлива, справді.
Але знаєш, що мені ніколи не зрозуміти?..
Я просто не можу докумекати, чому люди такі глухі… Вони слухають тебе, Музико, але не чують… Вони показують, що розуміють тебе, але не знають…Вони кажуть, що знайшли сенс, але забувають про істину… Чому так?..
Я знаю,для кожного ти – щось своє… Але вибач, вони усі якісь дивні… Так-так, у кожного різний душевний стан, ти потрібна їм… Та мені все ж здається, що інколи вони аж надто спотворюють тебе. Ну, ті, хто звуться композиторами…
І таке треба?.. Хм… Ти сьогодні теж дивна… Така загадкова, розливаєшся по кімнаті потічком звуків… Не так, як завжди… Але я все одно відчуваю, як з моїх плечей падає тягар буденності… Полегшення…
Ну що ж, я дякую тобі, моя чарівна приятелько, ти вкотре подарувала мені полегшення у цій короткій розмові.
Схиляю голову на останньому акорді і легким рухом закриваю кришку білого рояля. На сьогодні все… Час змусити себе заснути…
А завтра… Завтра все буде по-іншому…
|
| |
| |
