| Avtor | Дата: Понеділок, 08.12.2014, 14:54 | Сообщение # 1 |
|
Offline
 Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| ПРІРВА ( Авангард )
…Метнула в майбутнє терновими очима по той бік прірви,- і сама кинулася слідом. Учепилася за відроги скелі зубами, розпустила коси – і перелізли ми по них на той бік « світлого майбутнього».
В ту ніч безперервно з неба сипалися «зелені» - то Месник Правосуддя розправлявся з Привидом Капіталізму. І ходило Милосердя в білім скафандрі з червоним хрестом на грудях – тепер у нього було багато роботи…
А сивий Бог голубив свою дочку Україну, усміхався беззубим ротом і обіцяв їй мир, вплітаючи в косу полатану райдугу надії.
…Тінь України трусилась і здригалась на голій стіні, ховалась Богові за спину, просячи порятунку.
А потім знову палко обійняла велике, гаряче, вогняне Серце Світу.. – Души її! – Це Чума простягла до неї свої кістляві пальці з гострими кігтями і хижо ошкірилась, показуючи гнилі зуби і кинула її у чорну пилюку. Дівчина лежала навзнак , і стискала в грудях живе, тріпотливе Серце. Потім піднялась і гнівно-натхненно глянула вишневим поглядом карих очей.
І встали пригнічені, розправили плечі, розірвали наручники, сміливо підняли погляд до Сонячного Ока, оголили шаблі і кинулись на Мару. ЇЇ слуги вовкулаки завили від болю і підібгали хвости. Вибух ! …Мару загодували доларами… Наосліп, без межі, на «високовольтну лінію Голгоф» … З-заду трутні хапають їх за поли, хочуть застрибнути до кишені, але не можуть – ноги короткі , худі тілом і духом. Привид Атомного Віку пішов і не глянув ні на одного з них. Озвірені, голодні злидні накинулись на збиту докупки ще живу юрбу. Оргія жадоби, лиховісний дзвін мідяків. Чума лежить на дорозі, хижо блискаючи очиськами, роззявляє пащу - і їй сиплять туди мідяки, а як лютує – долари. Починає лютувати ще більше, трясе зі злості головою. Бризкає отрутою і кричить: «А притягніть-но мені сюди Серце Світу!»
Ведуть розтерзану і змарнілу Україну…Тиша.. Враз Радісний клекіт Круків Влади: «Оце нап’ємося крові! Ура! Ура! Радій, Мара!»
Знову Війна! І вже вкотре? Хто його зна. Чорна Чума 20 століття . Не чуєте? Ні? Діти атомного віку тихо лягли перед його величність Людомором. А деякі і народитися не встигли. Хоча хто скаже, що гірше: вмерти одразу, чи помучитися ще кілька десятків років? З космічним свистом летить на нас метеорит - «Кара небесна». Давно пора.Українська Атлантида конає в муках, так як і інші країни. І не в грошах справа. Можливо, вона благає смерті? - Ні, не дамся! Відійди! Щезни! Вугільна чорнота зрадливої, зловісної нічної тиші… Хіба можливо таку міцну, могутню державу загнати в могилу? – спитаєте ви. А вона вже у ній, залишилося тільки щільніше насунути важку, гранітну кришку – вимкнути електростанції, дати Америці повітряний коридор, розпочати війну.В ній оселився гіркий Чорний Біль. Під благеньким саркофагом, із напівзруйнованих блоків ЧАЕС повільною гадючкою виповзає Смерть… Але ми не можемо зникнути. Першопочаток, чи першокінець?…Страшно…Ні!!!
…Несподівано опиняюсь біля великого серця Планети – України. Соромно. Не маю права стояти тут і слухати його болючі удари, які час від часу то стихають, то посилюються. Шуми.. Хрипи... Шуми… Наслідок людської аморальності. Серце інфіковане з середини. Тож яке може бути людство?! Вражено велике, добре серце Природи. Мало дощів, мало снігу, обмаль прісної води, насуваються пустелі. Спека. Кардіограми не видно. Стукіт раз-по-раз збивається з ритму.
…Двадцять перше століття… Ти приповзло кривавим слідом змієнят, які кубляться, пускаючи отруту в серце. Це вже тільки кров і пошматоване м’ясо. А що далі ? Прихід нового Майбутнього? Чи тисячей голодних безпритульних з озлобленими очима, які вбиватимуть, мститимуться за своє поганьблене дитинство, збезчещену юність, і безпорадну старість.
…Чорний ворон Чуми 21-го віку. Дудлить кров українську, немов оболонь, Задушила брехня щиру правду без крику, Очищає все роз’ятрений вогонь!
Переломний вік. Кінець. Нам страшно не пощастило. Куди йти ? Міст через прірву вже згорів, найближчі біля перевозу вже обвуглилися, встигнувши тільки крикнути: « Це пастка!» Все. Їх скинули зі скелі.- « Вічная пам»ять.».
Тихий стогін - напівобмертвілий організм ще ворушиться, дихає, здолати Серце – і він помре.
Кричу!!…У відповідь тиша . Одні – сплять, інші – тихо помирають. Гримлять духові – прощальний реквієм життю, далеко не схожий на «Лакрімозо» Моцарта. Не можна сидіти осторонь – “ contra spem spero». Сплячий не кричатиме.
Лебеді, скажіть чи далеко ще до того вокзалу?
- Твій час іще не надійшов…не надійшов …
- Я прийду. Нічого не обіцяю, але це Доля.
Я буду. Повинна бути! Бо – винна!
Отже, вперед – у Прірву! Бо, щоб злетіти – треба впасти? У Прирву?..
|
| |
| |
