| Avtor | Дата: Середа, 24.12.2014, 21:47 | Сообщение # 1 |
|
Offline
 Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
|
Гортаю сторінки старого фотоальбому…
Якийсь солодкий щем ностальгічно просочується в моє серце, коли я дивлюся на обличчя з чорно-білих фото. Газетні статті, акуратно вирізані та дбайливо вклеєні поряд: зовсім давні й не дуже, які я з величезним задоволенням і надзвичайною цікавістю переглядаю, жадібно вчитуючись в рядки з пожовклих аркушів. Адже це не зовсім простий альбом. Це ціла історія, архів, трепітно збережений хазяїном, наче найцінніший скарб у світі.
Самі лише назви чого варті: «Виходять на арену силачі», «Богатирська наша сила», «Захоплююче видовище…», «Троє мукачівців з Книги рекордів Гіннеса»… Ось. Саме в одного з цих трьох наших земляків я зараз у гостях. Я дуже пишаюся тим, що знайома з надзвичайно сильною людиною, як фізично, так і морально, людиною складної долі та доволі непростого характеру, людиною, яка все своє життя не стомлюється працювати над собою заради успіхів у спорті, пізнаючи приховані резерви та можливості людського організму. Це – один з братів Вінерів, відомих у свій час як на рубежах Радянського Союзу, так і в рідному Закарпатті артистів силового жанру, а саме – Сергій Вінер.
Зручно вмостившись на канапі, після смачнючого рагу, яким турботливо пригостили мене Сергій та його дружина Світлана, слухаю надзвичайно цікаву розповідь про життя, сповнене неймовірних подій, перемог в публічних виступах та поразок на життєвій арені, світла щасливих моментів та болем втрат. Воїстину, життя, варте уваги.
А почалося воно одного весняного ранку з появи на світ братів-близнюків в пологовому будинку живописного містечка з милозвучною назвою Виноградово, що на Закарпатті.
Як розповідає Сергій, він народився о 7:30, а брат Саша – пів-годиною пізніше. Батьки братів та їх старшої сестрички частіше були відсутніми, ніж бували вдома, через зайнятість на роботі. Тато, журналіст за професією, незважаючи на травмовану на фронті руку, успішно працював на цих теренах, пишучи статті, і, хоча й був дуже зайнятою людиною, все ж знаходив час для дітей. Сильний від природи, він тренував, загартовував і своїх хлопців, які від народження були слабкими. З цією метою зробив для синів штангу вагою в 56 кг, що згодом неабияк знадобилося в їхньому житті.
Сергій пригадує, що десь у 1962 році він вперше почув по радіо передачу про закарпатського богатиря з Білок Івана Фірцака-Кротона, яка сильно вразила його дитячу свідомість. Батько часто підробляв вихователем у піонерських таборах і, звичайно, брав своїх дітей з собою. А в таборі хлопці з Білок захоплено розповідали про свого земляка Кротона.
- Для дітей, - згадує Сергій, - Кротон був міфічним богатирем, він здавався позахмарною нереальністю, хоча був зовсім поряд.
Саме Кротон був для братів першим наставником, хоча й ніколи їх не тренував. Вони стали його учнями в тому сенсі, що намагалися слідувати його шляхом. Він був природним богатирем, не тренером, до того ж мудрою та доброю людиною. Сергієві Кротон запам’ятався велетнем, хоча по суті він не був таким. Та своєю майстерністю підкорив увесь світ, показавши вражаючі уяву трюки: гнув цвяхи, лежав на розбитому склі, утримуючи на собі до 500 кг ваги, рвав ланцюги та тягнув зубами вантажні автомобілі, гнув на шиї рейки вузькоколійки. І це далеко не весь перелік того, чим він здивував світ.
- Що таке трюк? – розмірковує Сергій. – Це поєднання сили, сміливості та розуму. Трюк – це мистецтво. Не секрет, що трюк «міряють під себе». Це уособлення того, що можливо «вибити» з себе, іншими словами, показати ті вершини майстерності, на які здатний конкретний людський організм.
Після зустрічі Олександра та Сергія з Кротоном, коли він подивився на те, що вони вміють та дав їм декілька слушних порад, брати почали виступати під девізом: «І ви це можете!».
Вони справді могли багато того, чого і уявити собі не може звичайна людина. Тримали камінь на мізинці, скручували цвяхи у різноманітні фігури: серце, якір, морський вузол тощо, вигинали кочергу в спіраль, «вісімку», вузли.
Олександр рвав колоду у 80 карт, тягнув зубами ЛАЗ з людьми, Сергій – легковий автомобіль з пасажирами.
Першим офіційним виступом стали гастролі у Ярославлі в 1989 році. А у 1990-1992 роках – брати працюють у Московському театрі сили, в складі якого успішно гастролюють різними містами Радянського Союзу.
Сергій, лежачі на битому склі, утримував на собі протягом декількох секунд п’ятьох людей загальною вагою 372 кг, згинав підкови товщиною 40 мм, Олександр розривав ланцюг за допомогою м’язів шиї, утримував на опорній трубі шість людей, загальна вага яких разом із трубою становила майже 642 кг.
- На склі та цвяхах (а у дошці — 286 цвяхів) лежати сам навчився, - продовжує спогади Сергій, - пляшки та цвяхи бив руками. В Донецьку тягнув трамвай вагою у 18 тон. Спочатку не вірив, що зможу, а коли побачив Олександра Андрійовича Сенаторова (1910 р.н.) у його 70 років, який бився ще з Піддубним, то вирішив, що зможу. Он Світлана, - киває головою в бік дружини, - теж не вірила, що можливо тягнути машину, сидячи у колясці, а змогла.
Світлана усміхається, бо вже знає, що може. Цього року саме виступали з силовою програмою в Берегові в музеї Івана Фірцака.
Цілеспрямованість та наполегливість Сергія в досягненні мети вражає. Його формулою успіху, за його власним визначенням, є тільки щоденна праця до сьомого поту. Щось не виходить – повторюй сотні разів. І обов’язково вийде.
Гідний приклад є дуже важливою віхою у досягненні успіху. Таким першим прикладом став батько близнюків. Це вже потім були й інші. Але насамперед був батько.
Коли Сергій сам став батьком, то для нього було абсолютно природним присвятити свій час фізичному вихованню сина, який з дитинства хворів на астматичний бронхіт. Ходив з ним до «парної», загартовував, як колись це робив і його батько. В результаті Роберт, виступаючи в Театрі сили разом з батьком та своїм дядьком, в свої дев’ять років, з власною вагою в 29 кг, відривав від підлоги штангу в 130 кг, жонглював гирями, одного разу навіть підняв штангу вагою 150 кг, утримував батька та дядька з гирями на собі (205 кг), утворюючи так звану «силову піраміду», лежав на цвяхах, тримаючи на собі гирі. Молодший син Арнольд виступав з 9 років, і на сторіччя Кротона повторив майже всі трюки Роберта.
Доньки Олександра теж не відставали, жонглюючи нунчаками, скакали по склу, ходили по цвяхах. Брати Вінери разом із Робертом встановили рекорди, які увійшли до радянського видання славнозвісної Книги рекордів Гіннеса. У різні періоди життя їхні трюки тестували такі метри спорту, як всесвітньо відомий російський важкоатлет Валентин Дикуль, український супертяж, олімпійський чемпіон Султан Рахманов, неодноразовий чемпіон світу, Європи та Радянського Союзу, а згодом - тренер збірної Росії з важкої атлетики Давид Рігерт, заслужений майсте спорту України, найсильніша людина не тільки України, але й світу Василь Вірастюк.
Дивлюсь на старе фото. Як це буває у близнюків, молоді Олександр та Сергій на ньому виглядають майже однаково: статні, гарні, чорнобороді, впевнені в собі, з пронизливим поглядом карих очей. А насправді – абсолютно різні за характером. Книги, музика, їжа – уподобання у кожного свої. Олександр – більш суворий, Сергій – м’якший. Звичайно, були творчі конфлікти перед виступами, але спільна справа їх неймовірно поєднувала.
Розглядаючи світлини з минулого, роблю висновок, що відображені моменти були найщасливішими в їхньому житті. Та, за версією Сергія, таким моментом був день їхнього з Олександром повернення з армії, коли їх зустрічали на вокзалі батько з мамою…
Я бачила невимовну тугу в очах Сергія, коли він згадував своїх найрідніших людей, які вже покинули цей світ. Мабуть, з усіх випробувань це – найсильніше та найжорстокіше.
Коли не стало брата Саші, ніби світ померкнув в очах Сергія. Можна тільки уявити собі, як це – втратити половинку себе…Останнім часом йому часто сняться мама, батько, брат... Та, не зважаючи на м’який характер, Сергій має таки в собі сильний стрижень, щоб гідно долати труднощі життя.
В котрий раз мене вражає ця людина. Насамперед, контрастами своєї натури. Невиправний романтик, який обожнює колір весняної трави, музику Шумана й Шопена та віддає перевагу скибочці хліба й склянці свіжого молока, він буває різкий у висловах, і його карі очі стають ще темнішими, коли йдеться про несправедливість або зраду, цинізм та байдужість. Він дивиться з глибини своєї душі у глиб душі навколишнього світу, цінуючи мудрість простого народу, доброту та щирість, порядність, щедрість та красу душевну.
- Що толку з краси, коли душа чорна? – якось висловився Сергій в одному з інтерв’ю, вважаючи, що не краса, а доброта врятує світ.
Але краса душі від того, що її не відразу можна розгледіти, не перестає бути красою. І тоді вона стає видимою у вчинках та предметах, яких з любов’ю торкалася людська рука. Таке диво ставалося в кузні, де працював Сергій наприкінці 90-х років. Переважно замовляли ворота та козирки. Для душі Сергій любив виготовляти квіткові орнаменти, створюючи троянди, лілії, тюльпани… Все, що можна робити з дерева, він скручував і кував із заліза. Як любив він говорити: «Для краси можна й постаратися».
Його життя – приклад постійної боротьби та праці: праці в спортзалі та над собою, боротьби на арені Театру сили та протистояння періодам депресії та невпевненості в собі. Втративши батька, маму, брата, а зараз ще й зір, доволі важко залишатися в колишній рівновазі. «Себе перемогти важче, аніж підняти найважчу штангу,» - якось сказав відомий штангіст Юрій Власов. Але, думаю, Сергій не може не перемагати. І перемагає. Він сповнений бажання рухатись уперед, незважаючи ні на що. Йому хочеться передати весь досвід, що він надбав за роки життя, ще комусь. І Світлана, яка стала дружиною Сергія не так давно, повністю поділяє всі його прагнення і вже сама, будучи не здатною пересуватися без допомоги візка, опановує різноманітні силові трюки. Окрім дружини, Сергій прагне знайти учнів також серед підростаючого покоління і таки знаходить: це братики з родини Вантуш, які з задоволенням стоять та лежать на битому склі, вдячно сприймаючи досвід свого наставника. Сергій намагається частіше виступати разом із своєю дружиною та хлопцями, щоб справа, яку він розпочав свого часу з братом, продовжувала жити і зараз.
Щодо Світлани, то це - особлива історія в житті Сергія. Після стількох випробувань, які випали на його бурхливу долю, вона стала його світлом у кінці тунелю, його стимулом до життя, сенсом його подальшої діяльності як артиста силового жанру. Недарма в її імені той самий корінь, що й у слові «світло». Сергій дуже трепетно ставиться до своєї супутниці, оберігає як дитину. Вони все роблять разом: і на кухні не стомлюються створювати свої маленькі кулінарні шедеври, і в своїх публічних виступах не перестають вражати глядачів неймовірними трюками, в котрий раз доводячи істинність девізу Вінерів “І ви це можете!” І Світлана, яка до зустрічі з Сергієм повністю змирилася зі своїм становищем безпомічної людини (адже без інвалідного візка — ні на крок), повірила в себе, відчула смак життя, зрозумівши, що воно може бути іншим. По-дитячому радіючи своїм успіхам, вона мріє танцювати. Ні, на превеликий жаль, вона не взмозі повноцінно встати на свої ноги, але не втрачає надії, що зможе це зробити, сидячи в інвалідному візку. Вона свято вірить, що поряд із Сергієм їй все під силу.
Час від часу жителі міста зустрічають цю незвичайну пару, яка неквапливо рухається тротуаром. Він — її ноги, вона — його очі. Щось зворушливе й дуже справжнє читається в їхніх постатях. І це хоча б на мить змушує замислитись, переглянути цінності життя.
Хочеться, щоб у них зі Світланою все було добре, щоб добрий ангел охороняв їх на життєвому шляху, допомагаючи долати негаразди та труднощі. Хочеться щиро побажати Сергію та його послідовникам сил, наснаги та успіхів у обраній ще в юні роки справі, а наполегливості, думаю, їм не позичати. Впевнена, що ми ще не раз побачимо оригінальні, вражаючі уяву глядачів спільні виступи Сергія та Світлани.
Нехай їм щастить!
|
| |
| |
