Вітаємо Вас, Гость
[ Нові повідомлення · Участники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Форум » Наша творчiсть » Проза » Марія Якубовська. Поет і Підзамче
Марія Якубовська. Поет і Підзамче
AvtorДата: Четвер, 22.01.2015, 13:24 | Сообщение # 1
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
Репутация: 0
Наближалася осінь…
А Він все ще ходив у літніх сандалях на босу ногу і шортах.
Ранок починався звично. Обходив знайомі смітники, збирав пляшки і картон та папір, який можна було здати на макулатуру, туго обвязавши мотузкою. Один раз Він знайшов цілу мотанку мотузок і тепер мав того добра. І тішився, як мала дитина.
Цілий світ зачитувався Його поезіями. А Він жив чужинцем у власному місті. Десь і у нього було власне помешкання і навіть власна кімната із вікнами у сад і гаражем, незаконно збудованим на його обійсті захланним сусідом.
Сусід все щось рив на тому обійсті, відвойовуючи у саду площу то для помідорів, то для картопельки. Щорічно всихало одне-два дерева зі сторони сусіда, безсило опускаючи додолу засохлі гілки, неначе скручені руки.
Дерево не могло втікти від неминучої смерті – воно навіть не могло вийти за огорожу. Разом зі своїми побратамами деревами щоліта відчайдушно обсипало свої гілки духмяними вишнями…
Воно все ще вірило у людську доброту і щосили намагалося довести, що воно принесе значно більше користі, ніж кущі картоплі, котрі виростали на його місці і які зазвичай щоліта з'їдав колорадський жук.
…Поет розгублено дивився, як спостошується сад. І розумів, що його поезії – то ніщо –проти мішків картопельки на зиму. Правда, та картопля була дрібна і майже неїстівна, порізана пирієм і невідомими жучками, котрі вступалися за дерево із стоїчною мужністю.
Краєвид за вікном поступово перетворювався у пустир, і Поет не міг перенести цього зневаженого світу. Отож, одного дня раннього ранку він встав, обувши сандалі на босу ногу, і навіть не розчесавши буйні русяві кучері, рушив туди, до Калічої гори.
Стояв на зелених схилах, дивився. як дозріває літо чебрецевим запахом.
Згадав десь із напівзабутої юності, яка все ще ходила схилами Калічої гори, як зустрічався із Поетом Музики . Вони були майже ровесниками. Музика, щоправда, дещо старший, у промінні осяяння Слави. Десь поруч був Той, ради якого цілі покоління трималися за своє духовне осердя. «А Слава – заповідь моя…»
А вони були лишень юнаками – із жагучими променистими поглядами, задивленими у будучину. Пересіклися на мить жагучими вісімдесятими – і тільки сплески лебединих крина Калічій горі торкалися один одного невидимим шерхотом. І людське море, і труна дубова пливли через океани квітів… А Поет мав лишень міріади слів, як найбільший скарб світу.
І ось знову лежить перед ним його древнє місто, до якого він повертатиметься знову і знову. І Каліча гра із рахманними спогадами юності, де загубилися юначі поцілунки і бризки шампанського. Ні, ніколи він не пив солодшого вина як того, на верщині Високого Замку, коли дерева аж тремтіли від солодкої травневої млості. Ця гора була найсолодшим спогадом далекої юності, до якої знову і знову повертатиметься його Душа. Душа Поета…
Він умів літати. Це було так просто: лишень набрати повні груди повітря і розправити плечі… Найголовніше: розправити плечі… Бо ті, які хотіли пити з ним на «бруденршаф», не розуміли, що найголовніше: тримати прямо голову. А вони ж схилялися і схилялися, і клялися, і рвали на собі сорочки, і знову клялися…. І від того гармидеру у світі панував хаос.
Брав за свій кошт їм каву із лікером, діставав зі своєї бездонної сумки булькату пляшечку коньяку. І хотів лишень одного, аби крила щиряли над ними херувимськими хоралами… Аби були вони побратимами.
Його, цей хаос, ще можна було зупинити. Якби більше було тих, які уміють літати. Але одного травневого ранку на Високій Горі він не зустрів лету крил свого побратима. Все ще із надією прилітав туди кожного ранку і знову був одиноким.
Порушувалася світова гармонія. Поезія ставала таким же раритетом, як чорнильниця в учнівському ранці, як чорнильна пляма на мізинному пальці. Як розірвана сорочка у голубу клітинку у вуличній бійці. О. як солодко було борюкатися у придорожній пилюці. Хіба то бійка… Знав, що тато все одно як хірург позаштопує рвані рани, і поскладає кісточки одна до одної. І страху не було, і уже не пам'ятає, за що вони збирали придорожню пилюку на свої учнівські курточки.
…І були інші рани, де кров текла червоною рікою, і високі скелясті гори, де не пахло чебрецем, а лишень простріляними гільзами і порохом. І тоді, коли летів уже у прірву, намагаючись із останніх сил розправити промоклі від крові крила, раптом, наче із марева, черкнули із високості Крила Високого Музики… І схлипнула Замкова Гора, як жінка після пологів. І загойдалися сотнями світлячків міріади хоралових сосен… І спальний мішок, із яким проїде півсвіту, може, і цілий… І несподіваний скрегіт гальм автомашини.
…Ця гора була його талісманом. І була любов, либонь, третя, як у Франка… Хоча, кожна любов буває лишень першою. І його найвищою любов'ю була Гора його молодості – із неї так близько було до Підзамча.
…Він прийшов до Музи десь за полудень. Вона якраз чистила картоплю. Смажена картопля із малосольними огірками – студентський делікатес, як лікер «Старий Таллін» за сімдесят копійок у кафе «Глиняна Вежа» і медові сплески шампанського на Високій Горі опівночі…
Тонка красива рука із коротко обрізаними нігтями – аби не заважали друкувати на машинці і недбало заплетене волоссся, яке розсипалося на подушці золотими ручаями. І метелик у світлі червневого вечора, який опалював крильця об гаряче скло жарівки настольної лампи. Це так банально, подумав про себе… Чиясь душа летіла до їхнього полум'я, обпікаючи крила. Із палеозою, мезозою… Із палеоліту… Яка різниця.
Вони були втрьох – Він, Вона і Підзамче…
Із одягу він мав все ті ж сандалики пісочного кольору, які можна було взувати, не застібаючи на застібки і навіть не згинаючись. Це було дуже зручно, коли вночі кликала до себе Висока Гора і дуже хотілося розправити крила, або навіть і злетіти у відсвіті місячного сяйва.
Він був таким самотнім, бо уже зрозумів, що для тих, хто навчився літати, самотність стає і випробуванням, і нагородою одночасно.
І саме тоді, у відсвіті місячних крил, до нього із майбутнього прилітала іноді Та, яка навчиться літати ще не скоро. Бо жага польоту приходить із усвідомленням Вищої Суті, що означає наближення до Абсолюту.
На схилах Високої Гори Вона з'являлася у рутяному вінку – красива, як доля. Лишень, чиєю вона стане долею? Намагався наздоганяти Її, а вона лишень махала до нього легеньким помахом крила і ширяла то вгору, то вниз райдужною блискавкою. Вона була із Того Висого Світу, де панує Сяйво Одкровення. Вона була із обраних, і то нічого, що між ними – роки. Крила Високості завжди сплітаються в одночассі.
Літо закінчувалося, як закінчувалася картопля у мішку, який самотньо тулився у темному коридорі. Літо закінчувалося із сюркотінням цвіркунів, неначе його вивозили за місто потяги, які пролітали мимо Підзамча…
Одного разу вона пішла, залишивши на обідньому столикові, який слугував йому і за письмовий, ключі від квартири. Вона пішла, а він зітхнув із полегшенням.
Хіба чиясь присутність є обов'язковою, коли є Він, Вона і Підзамче. І далекі погуки поїздів, які іноді нагадували лелечі зойки восени.
…У його хаотичному. на перший погляд, житті, панувала гармонія. Зранку пив каву в одній і тій же кав'ярні. Якщо грошей було трішки більше, частував тих, які вбивали свій час за пляшкою дешневого вина або гальбою пива. Він мав відразу до дешевих напоїв, бо свого часу перепробував усі кращі вина світу на усіх континентах.
Міг запросто випити пів'ящика коньяку. Міг цілу ніч читати чи редагувати вірші. Міг малювати. Бо колись за одну ніч таки намалював картину із доброю сотнею троянд в унітазі. У готелі, де ночував після свого творчого вечора, не було ні флакона з водою, ні відра (теж мені Європа). Отож, не знайшов нічого кращого, як поставити ту різнобарвну розкіш в унітаз, який, правда, аж виблискував взірцевою чистотою.
І намалював першу у своєму житті картину. «Троянди в унітазі». Хіба він знав, що кожен символ стає чи не пророцтвом… Він ще багато чого не знав. Не знав, що Муза не повертатиметься навіть тоді, коли вдарять перші приморозки. І його сандалики чалапатимуть по пришерхлій від перших заморозків траві.
А хтось із ранкових засігдателів кавування подарує йому щось схоже на курточку чи на сорочку… Він бридливо відкине той непотріб, подякувавши для годиться, бо знав смак і у доброму вині, і у вишуканій одежі. Його гріли крила. І Підзамче, до якого він приростав серцем.
Він знав, що одного ранку він залишить цю оселю із вікнами, повз які шугають збайдужілі вагони потягів. І що Муза прийде аж тоді, коли він залишить ключі на стликові, де поруч із філіжанкою кави лежатимуть жмутки записаних паперів. Як жмутки заосенілої палітри часу, який тече крізь пальці.
Як бажання опівночі викликати таксі і їхати у невідомому напрямку. Як згорток одягу, котрий вкине через квартирку до його тимчасової оселі дбайлива рука.
І як густий дощ, що падатиме на маленькі жіночі долоні, котра намагатиметься впіймати бодай крапелину. Та хіба можна зупинити той дощ, як і Поета, який мандруватиме у сандаликах на босу ногу через ранкове місто. І лишень Підзамче чекатиме, коли черговий раз почує над своєю головою щелест його крил.

м. Львів.
 
Форум » Наша творчiсть » Проза » Марія Якубовська. Поет і Підзамче
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:

До нас заходили
Учасники: