| Гліб2002 | Дата: Четвер, 26.03.2015, 11:49 | Сообщение # 1 |
|
Offline
Рядовой
Группа: Пользователи
Сообщений: 13
| Спис Івана Грозного
Було це доволі давно, як Сашкові років із шість було. В селі того вечора повинно було велике дійство відбуватися: на сцені клубу йтиме спектакль з чудернацькою назвою «Сватання на Гончарівці». Батько й мати грали у спектаклі, тому й його взяли на виставу. Він й раніше ходив до клубу, але «на кіно», як говорили його однолітки. Заходять до фойє, так теж чудернацько назвали довжелезну темну кімнату, що передувала входу до кінозали. У них дома щось подібне називали сінами, а тут: фойє. На ослонах, що стояли біля стін, вже сиділи майбутні глядачі, але батько й мати попрямували далі. Відкрили двері другої кімнати, де Сашко раніше не бував, а там... ходять в шароварах якісь козаки, деякі навіть з вусами. На стільці сидить сивий дід з люлькою в зубах, але не курить. Ціла купа дівчат веселих, в красивих сукнях: він таких раніше й не бачив. Всі щось весело говорять, сміються, кепкують. Тут одна - найкрасивіша пісню заспівала. Інші примовкли, а потім й вони долучились...
Посадили Сашка на малюсенький стільчик майже у куточку кімнати. Мати наказала по кімнаті не ходити, із стільця не вставати. Що він й зробив. Але ж очі його ходили. Й дійшли до картини, що висіла на стіні. А на ній зображений був старезний худющий дідуган із страшно спотвореним від жаху лицем. Адже руками він підтримував молодого хлопця, з голови якого цебеніла кров. Й кров ця просочилася через руки дідугана, капала на килим, що лежав на підлозі. У Сашкових батьків теж килимок, невеличкий й простенький, був, але щоб на полу лежати йому...
Мабуть вдарив цей дідуган хлопця списом, що поряд біля героїв картини знаходиться, - думає в цю хвилину Сашко. - Роберт Петрович, - почулося, - а ви подивіться, як це дитя картиною зацікавилося! Й показує рукою на нього молода дівчина. - Ви ж малювали картину, то розкажіть про неї малюку, - попрохала.
Від дзеркала відірвався на хвильку худенький високий молодий дядько у красивому одязі. Ласкаво подивився на нього, й сказав: «Молодець, що цікавишся. А звуть тебе як? - Як малим був, то Шуриком, а зараз стали звати Сашком, - ніяково відповів. Після цих слів всі дівчата весело засміялись, а Роберт Петрович тільки усміхнувся. - А діда цього звали Іваном, - зробивши вигляд, що Шурик-Сашко вже великий, сказав Роберт Петрович. - Й не простий це був Іван, а цар, - продовжив розповідь він. - А поруч із ним його рідний син царевич Іван, якого батько ненароком, у люті великій перебуваючи, вбив. - А зробивши це хвилину тому батько зрозумів, яке зло величезне він зробив. - Ти звернув увагу на його обличчя? - запитує. -Звернув, - відповів наш екскурсант. -Воно страшне, - продовжив. - А списом, що рядом з дідом-царем знаходиться, він його і вдарив? - запитав.
-Так, - відповів Роберт Петрович, своїм густим басом, - тільки то не спис, а посох царський. - То у воїнів списи, у царя – посох. - Це як би символ такий – він найголовніший. - Зрозумів? - запитує. Сашко ствердно кивнув головою. Правда, чесно кажучи, дещо не зрозумів, особливо слово «символ». Але, не будеш же людям заважати ще своїми запитаннями. Всі довкруж до цього мовчали, а потім разом заговорили. Та, молода, котра прохала Роберта Петровича про картину розповісти, сказала: «За картину, вам п'ятірка, адже, якщо вже й малюки так цікавляться, то ви дійсно хороший художник». Дід, що сидів із люлькою, витягнув її з роту, й сказав: «Ура, Роберту Петровичу!». А дівчата пісню заспівали. - Це Іллі Рєніну за таку картину дякувати треба, а я лише скромну копію з неї зробив, - тільки й промовив Роберт Петрович.
Потім була вистава. Цікава, весела. Один хлопець настільки був чудний, що всі глядачі так сміялися, що аж плакали. Тільки він на сцену вийде, а всі вже й регочуть. Й цей регіт, мабуть, на вулиці за кілометр було чути. Й мати його на сцені була. Й батько. Але Сашку не сподобалося, що батько якусь тітку дуже вже любив. Не матір, а тітку. А мати не плакала, й навіть на батька не кричала. - Запитаю мамку про це вдома? - сказав сам собі.
Після закінчення вистави артистам всі аплодували. Особливо Сашко. Правда його оплески якісь тихенькі були, хоча долоні від них аж почервоніли. А найбільше йому хотілося свої аплодисменти віддати Роберту Петровичу, який не тільки артистом був, а й художником. А Сашко здогадався, що художником навіть тяжче стати, ніж атристом. Скільки він не малював людей, а вони страшними виходять, навіть страшнішими за царя Івана, що Роберт Петрович на картині зобразив.
Прийшли додому. Мати й запитує: «Як же я сьогодні співала?». - Добре, - відповів Сашко, - Але тьотя, ...що з дядьою, ...й із тобою співала, виводила аж краще... Що після цих слів сталося, то Сашкові й не снилося. Про тітку, що любив батько на сцені, годі було й питати. Батько десь через півгодини після цього, сказав: «Ну, що це за дитина? Не могла вже бодай сьогодні збрехати. І хто з нього виросте?»
Повечеряли. Полягали спати. Сашко нишком взяв до ліжка сухарика й тихенько хрумкає. Хрумтів, хрумтів, та сон його здолав. Й сняться йому козаки в шароварах, що по Бирючій у садку бродять. А в садку яблуні та груші особливі: великі, пахучі. Й Роберт Петрович в цьому садочку груші рве... А тут в одну мить цар Іван з'явився. Ні, не в Бирючій, а у своїх красивих царевих палатах. Й царевича Івана, правда безкровного, на руках своїх батьківських тримає, й так плаче, так плаче, що й Сашкові груди розри-ваються. А спис-посох царський в живіт хлопцю вп'явся. Й муляє, муляє.. Не може увернутися від списа Сашко, позвати матір й батька хоче. Але не може. Адже цар Іван страшний, він сина рідного вбив, а хто для нього Сашко? ... Нарешті увернувся, але тепер спис у спину вп'явся... Терпів, терпів Сашко, а потім: «Мамо, мамо», - закричав.
«Що з тобою, синку», - мати озвалася? - Та ... спис царський, - спросоння відповів Сашко, витягючи зі шкіри на спині сухареві залишки. ... Засвітили світло. Батько підійшов до ліжка, долонею струсив крихітки сухаря з ліжка, розправив зібгане. – “Зі спектаклем та сухарями вночі можна не тільки маму, а й тата звати”, - лагідно сказав.
|
| |
| |
