|
Діна Свиридівна Нетреба
|
|
| Avtor | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 14:33 | Сообщение # 1 |
|
Offline
 Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Той дивний світ...
( Віктор Іванович Степурко )
Сучасний видатний український композитор Віктор Іванович
Степурко народився 22 грудня 1951 року в с. Миколаївка Близнюківського району Харківської області. У 1959 році разом з батьками переїхав до села Шабелівка на Донеччині.
З раннього дитинства захоплювався музикою, співав у шкільному хорі. Закінчив дитячу музичну школу, співав у хоровій капелі Ново краматорського машинобудівного заводу.
В 1969 році, після закінчення середньої школи, вступив до музичного училища м. Донецька на диригентсько-хоровий відділ.
1970-1972 роки – служив в армії, де постійно брав участь в художній самодіяльності.
Після закінчення музичного училища у 1975 році вступив до Київської консерваторії ім. П.І. Чайковського на диригентсько-хоровий факультет.
В 1981 році після закінчення консерваторії був направлений до Хмельницького музичного училища на посаду викладача музично-теоретичних дисциплін.
В 1982 році родина Степурків переїхала на постійне місце проживання в смт. Макарів Київської області. Віктор Іванович став викладачем Макарівської дитячої музичної школи.
Неподалік річки Здвиж нині живе і творить людина відома не лише в Україні, а й далеко за її межами. Сотні дисків із записами його музики розійшлися по всьому світу. Її виконують відомі професійні колективи Америки, Європи, Канади. У своїй повсякденній праці композитор шукає власну оригінальну музичну мову. Вся його багатогранна діяльність переслідує єдину мету – формування духовності нашого сучасника.
Сам композитор – людина надзвичайної скромності, натура благородна й делікатна, з сильною волею.
Віктор Степурко постійно в творчих пошуках. Принциповий, справедливий, привітний, вимогливий – таким знаємо ми, його земляки.
З 1997 року – на творчій роботі. Член Спілки композиторів України з 1983 року. Член правління Спілки композиторів, член Оргкомітету Міжнародного фестивалю “Музичні прем’єри сезону”,
Член Наглядової Ради хорової капели “Думка” при Міністерстві культури України.
Лауреат премій Л. Ревуцького, І. Огієнка та Б. Лятошинського
(1989, 1998, 2002). Лауреат Всеукраїнського конкурсу “Духовні псалми”. Кавалер Ордена Святого Володимира 111 ступеня (2000).
Лауреат премії ім. М.В. Лисенка в 2005 році.
Саме сучасна духовна музика займає в творчості композитора чільне місце. Його твори звучать на республіканському радіо, телебаченні, в музичних фестивалях багатьох країн світу.
Його творчий доробок досить об’ємний і насичений – від пісенних жанрів та музики для дітей (опера “Музична крамничка”) до симфонічних та оперних партитур (концерт для флейти та симфонічного оркестру, симфонічна картина “Острови дитинства”).
Однак найбільшу популярність здобули твори В. Степурка для різних за своїм складом типів хорів без супроводу.
Його хорові твори мають спільну ідею – вони присвячені проблемі духовності людини, проблеми формування християнського світогляду.
Наш земляк своєю невтомною працею доповнює красу надздвижівського Полісся, прагне аби наше життя було схоже на красу природи, що оточує нас.
Музика – це той дивний світ Віктора Степурка, в якому він живе і дарує його нам.
Композитора полонять муки творчості тяжкі, гіркі й водночас солодкі.
Він твердо переконаний, що Україна буде розвиненою, багатою державою. І для цього робить усе від нього залежне.
1. 03. 2006 рік Діна Нетреба,
керівник клубу “Пошук”
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 14:36 | Сообщение # 2 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Історія села Колонщина.
Село Колонщина Макарівського району Київської області лежить в східній частині від райцентру на лівому березі річки Бучанка на горбах. Розташоване існуюче село на захід від міста Києва на 34-ому кілометрі Брест – Литовського шосе, яке проходить зі східного боку за 3 кілометри. До найближчої залізничної станції Клавдієве – 17 кілометрів, до райцентру Макарів – 15 кілометрів, до Києва – 22,99 миля. Є щоденне сполучення з Києвом і райцентром – автобуси ходять кілька разів на день.
У селі Колонщина є сільська рада, до складу якої входять 15 депутатів, 11 членів виконкому. Село підпорядковане Макарівській районній раді. Населення – 874 особи на 1 січня 2009 року. Адреса сільської ради:08032, Київська область, Макарівський район, село Колонщина, вулиця Леніна,6, телефон 4-22-31. До Колонщинської сільської ради входять невеличкі села Березівка, Миколаївка, Мар‘янівка та котеджне містечко Лелечий хутір.
Археологічні дослідження
Територія села Колонщина є однією з найцікавіших місцевостей з точки зору археології. На території села розташовано сім курганів. Місцеві жителі вказують на дев‘ять таких могил. Краєзнавці клубу "Пошук" дослідили три з них:
1. Курган на городах кутка села біля Вишеграда, діаметр якого 30м.
2. Курган у 500 метрах від дороги на Колонщину з боку шосе на Київ, діаметр якого 35м, висота 1.8 м. Цей курган досі зветься Батиєвою горою.
3. Курган по дорозі на Гавронщину, діаметр 35 м.
Четвертий курган був у центрі села, п‘ятий – на городах мешканців вулиці Леніна, шостий – теж на городах цієї ж вулиці, сьомий – біля колгоспного млина, восьмий – у дворі Івана Кучеренка, дев‘ятий – розораний за городами вулиці Леніна. Усі досліджені кургани датуються ІІІ тисячоліттям до нашої ери та І тисячоліттям нашої ери.
Перші згадки про Колонщину.
На території Колонщинської сільської ради археологи дослідили три поселення X-XІІ століть, які розташувалися серед лісів, неподалік від лінії оборони Києва Змійових валів. Назва прадавнього села часів татаро-монгольської навали – 13 століття, що було розташоване на території сучасного села Колонщина, на жаль, невідома.
Офіційно село Колонщина згадано в документах другої чверті XVІІІ століття як частина володінь пана Казимира Стецького. Отже, Колонщина була заснована саме під час одного з гайдамацьких повстань, що вирували в першій половині XVІІІ століття на Поліссі. В цій місцевості, де тепер село, була одна з гайдамацьких "баз", яка і стала фундаментом сучасної Колонщини. Навколо цього місця селилися люди, звідси і назва – Колонщина.
У 1746 році згадано уже церкву в Колонщині: "У поселенні Колонщина збудована церква Іоанна Богослова з трьома куполами", це записано у найдавнішій метричній книзі колонщинської церкви, що зберігається в Центральному державному історичному архіві України (м. Київ).
Л.Похилевич зазначає, що Колонщина з 1795 року належала Шимону Мілевському й перейшла до пана Шимановського лише в 1804 році. Згідно з відомістю 1798 року в селі мешкало 207 чоловіків і 205 жінок.
У 1793 році під час другого поділу Речі Посполитої землі сучасної Макарівщини, т.ч. і Колонщини увійшли до складу Російської імперії. Але змін це ніяких не принесло. Польська шляхта й надалі тут панувала.
Колонщина XIX та першої половини XX століття
Незабаром село Колонщина відійшло у спадок дочці Шимановського. І вже його зять Карл Росцішевський у 1834р. продав Колоншщину пану Камінському.
Селяни терпіли від пана великі утиски. Так у серпні 1845 року кріпаки Колонщини подали скаргу до установи, відмовлялися виконувати накази поміщика.
На жаль, дуже мало відомостей маємо про тодішню кількість населення Колонщини. Так, Лаврентій Похилевич подає відомості, що у 80=х роках XIX ст. в селі було 986 православних, 9 Римо - католиків, 43 євреї.
У селі в 1810 році був ставок, діяли млин і винокурня. Також у селі був шинок.
Трикласна церковноприходська школа діяла в Колонщині до 1901 року. У 1902-1903 роках земство Макарівської волості побудувало нову школу, де працювали: учитель, священник і техпрацівник. В школі в трьох класах було однозмінне навчання. Навчалось біля 80-95 дітей. Опалювали школу за рахунок батьків.
Перший випуск відбувся у 1906 році. Далі, хто міг вчитися, школярі йшли в Мотижин (сусіднє село) і вчилися там ще два роки.
Вже в перші роки радянської влади у школі навчалося понад 160 учнів.
Перед бурхливими подіями 1917 року Колонщина належала поміщикові Трохимовичу. Пазюк Андрій, червоноармієць, брав участь у більшовицькому перевороті в Петрограді, згуртував навколо себе активістів сільської бідноти. Вони відібрали в поміщика землі і розділили між собою.
22 січня 1918 року українська влада в Києві видала Четвертий Універсал, який проголошував, що Українська народна республіка стає вільною від Росії державою.
По всій Україні в цей період вибухають стихійні селянські заколоти. В Колонщині постійної більшовицької влади не було. Вона змінювалась то владою петлюрівців, то отаманів Орлика, Яблочка, Гонти та Тютюнника, то в село заходили денікінці. Лише в 1922 році в Колонщині було встановлено радянську владу і сформовано її органи управління. Першим головою сільської ради був обраний більшовик Микита Компанець.
У 1923 році сформовано комнезам, який очолив Тиміги Давиденко.
У 1920 році в селі відкрито хату-читальню, де збирались сільські активісти і молодь.
Церкву було закрито у 1936 році. Великі церковні хрести розбили, матеріали церковної будівлі вивезли, а мідні дзвони й церковну книгу, в якій
була описана історія села, вивезли до Макарова.
Восени 1920 року Колонщинська школа стала початковою – мала чотири класи.
У 1924 році тут навчалося 157 учнів.
У 1930 році Колонщинська школа стала восьмирічною. Її першим директором був Іван Дмитрович Бурденний (Див. про Бурденного в додатку).
В 1936 році навчалось 235 учнів, працювало 9 вчителів.
Перша сільськогосподарська артіль "Комуна" була зареєстрована в Колонщині в 1923 році. Колективізація в селі пройшла в 1929 році, мешканці села мусили здати в колгосп свою худобу і інвентар. Було створено колективне господарство „Нове життя”. Першим головою колгоспу був Семен Горбачук. Після нього тривалий час колгосп очолював Петро Барчук.
Заможні селяни протестували проти колгоспу, не хотіли віддавати зароблене своїми руками добро.
За протести були відправлені на виселку в Сибір одноосібники Микола Баран, Грицько Литвин, Степан Ткаченко, Василь Кохан та інші.
В 1930 році колективізацію було завершено. Майже всі селяни вступили в колгосп.
Майже 200 селян забрав Голодомор 1932-1933 років. Колонці згадують, що врожай у 1932році був гарний. Голодомор було організовано існуючою більшовицькою владою. Це був злочин проти українського народу.
В Колонщині було навіть два випадки людоїдства – одна жінка з‘їла своїх померлих дітей, інша вбила свою дитину і з‘їла. Такого жаху Колонщина не знала ніколи.
1937 рік залишив в історії села чергову чорну сторінку. Вороги народу – це видумка сталінської ідеології, щоб розправитися з політичними супротивниками. Документальні докази говорять про "планову" систему розстрілів працівниками Народного комісаріату внутрішніх справ - НКВС.
Місцеві жителі згадують, що в 1937 році в селі було розстріляно 10 чоловік. В архівах вдалося знайти шість: Іван Барчук, Йосип Барчук, Дмитро Коптенко, Данил Кохан, Омелько Литвин, Федір Литвин.
Спогади про період Великої Вітчизняної Війни
Тільки-но колонці стали "на ноги" – почали краще оплачувати роботу в колгоспі, селяни стали більш заможними, як нове лихо стало над головами.
22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна Війна. Найкривавіші сутички відбувалися на території всієї України.
Ворог наступав блискавично. Вже 11 липня 1941 року село було окуповане фашистами. Відбувся невеликий бій з радянським військом. Загинуло троє німецьких солдатів і шестеро радянських. Загиблі наші бійці поховані в центрі села у братській могилі.
Більшість чоловіків Колонщини зі зброєю в руках, захищали рідну землю в лавах Червоної армії або в партизанах.
Йшов 1943 рік. Радянські війська визволяли Україну. 7 листопада було визволено Колонщину. Почалася загальна мобілізація до Радянської Армії. На фронт кинули зовсім не навчених людей з Колонщини. Більшість з них загинули на полях Житомирщини. 158 мешканців села полягли смертю хоробрих на фронтах.
В 1954 році в Колонщині поставлено пам‘ятник загиблим радянським
Воїнам, а в 1966 – пам‘ятник полеглим у війну односельцям (див. в додатку фотографії).
Літні люди, жінки, підлітки віддавали всі свої сили для відбудови зруйнованого вщент колгоспного господарства. Високий патріотизм і обов‘язок перед Батьківського були притаманні людям того періоду.
Колонщина у 1945-1990 роках.
Переживши роки німецько-фашистської окупації, селяни Колонщини розуміли, що яке щастя працювати на своїй землі, для своєї Вітчизни.
Почалася повоєнна відбудова. Після війни у колгоспі було чотири бригади косарів. Врожай збирали вручну, обідали прямо в полі. Вже до 1954 року в селі відбудували тваринницькі ферми, господарські будівлі, медпункт, дитячий садок, сільський магазин. В 1952 році почав працювати клуб на 150 місць. В 1950 році село було повністю електрифіковано.
В 1950 році колонщинські два колгоспи об‘єдналися в один, який на-звали "Ленінський шлях", у 1958 році до цього колгоспу приєднали колгосп села Мар‘янівки "Здобуток Жовтня".
Було придбано необхідну техніку. В 1959 році побудовано цегляні корівники, конюшні, автогараж, а в 1960 році – Будинок культури на 250 місць.
У колгоспі вирощували люпин, льон-довгунець, цукрові буряки, горох, жито, картоплю.
Основні грошові доходи колгоспу постійно зростали. Господарство відраховувало 2% прибутку на Будинок культури, дитячий садок, для допомоги інвалідам та пенсіонерам.
В 1971 році в Колонщині мешкала 931 людина.
У 80-ті роки в селі збудовано нову вулицю ім. Гагаріна.
Чорнобильська катастрофа в 1986 році гіркою полиновою хмарою накрила квітучу землю Київщини. Мешканці забруднених земель покинули рідні домівки.
Будівельні організації м. Херсона в короткий термін звели в Колонщині 204 будинки для 420 переселенців із сіл Розсоха та Іловниця Чорнобильського району. Цю частину села назвали Таврія. В
Колонщині також збудовано нову школу, дитячий садок, лазню, їдальню, готель. В 1991 році школа в селі стала середньою.
Колгосп "Ленінський шлях" проіснував до 1994 року. В господарстві було 500 голів великої рогатої худоби, велика свиноферма, вівчарня, конеферма й птахоферма. Був свій ветеринарний пункт, елеватор, тракторний парк. Село стало багатим, всім колонцям в селі була робота.
Відомі постаті села
Георгій Андрійович Дульнєв - перший краєзнавець села.
Дмитро Микитович Радзієвський – підполковник, журналіст, поет. Народився в с. Мар‘янівці (належить до сільської ради с. Колонщина) в 1935р. В даний час мешкає в Росії.
Михайло Данилович Левченко – льотчик-полярник.
Віктор Карпович Кохан – відомий в районі лікар-терапевт.
Світлана Романенко – письменниця. Мешкає в Києві.
У селищі Таврія мешкає відомий художник, конструктор літаків – Микола Андрійович Шкляр.
В Колонщині нещодавно придбали дачні будиночки народні артисти України співак Микола Гнатюк та кінорежисер Роман Балаян.
Колонщина в незалежній Україні
24 серпня 1991 року Україну проголошено незалежною державою.
1 червня 1994 року на основі колгоспного господарства утворено КСП "Колонщина". Посівні площі, поголів’я худоби скоротилися. Більшість мешканців села втратили роботу і мусили шукати її в Києві, а то й за кордоном. Дитячі садки, готель, лазня, їдальня перестали існувати. Станом на 15 грудня 2000 року в селі було 569 будинків, де мешкало 1075 осіб.
З травня 2001 року КСП реорганізовано на Дочірнє підприємство "Колонщина", яке очолив Віктор Ткаченко. Воно забезпечує роботою всього 42-х мешканців села. Більшість працюючих мусить їздити на роботу в Макарів або Київ. У березні 2006 року сільським головою Колонщини обрано Юлію Василівну Пелешок, яка відповідально ставиться до своїх обов‘язків. Скільки б людей не йшло до неї зі своїми проблемами та інтересами, вона завжди знайде вихід.
Так протягом 2007-2008 років з ініціативи Юлії Пелешок створено комунальне підприємство "Колонщина-сервіс", прокладено 5 км автодоріг, відремонтовано всі дороги на території села , проведено опалення і зроблено капітальний ремонт Будинку культури.
Здійснено також капітальний ремонт школи, закуплен комп‘ютерний клас. По вулицях села проведено освітлення, встановлено виїзні знаки, ого-роджено місцеві цвинтарі. В центрі села будується церква в ім‘я Іоанна Богослова (Див. зразок проекту в "Додатку").
5 червня 2007 року Колонщинська сільська рада відкрила в селі пам‘ятний знак на вшанування всіх мешканців громади, які загинули в різні часи від рук всіляких поневолювачів рідної землі.
1 вересня 2008 року за ініціативи Колонщинської сільської ради урочисто відкрито картинну галерею у приміщенні школи. Перші 10 картин передав громаді села заслужений художник України Анатолій Марчук.
Колонщинська сільська рада послідовно дбає про забезпечення добробуту мешканців, відродження культури і духовності.
В 2009 році планується будівництво нової медичної амбулаторії, житло для дітей-сиріт, нова дорога до хутора Мар‘янівки, виготовити для церкви іконостас і куполи. Добудовується садок.
За щоб не взялася Юлія Пелешок - все доводить до кінця.
- Можливо ми могли б і швидше будувати і впорядковувати, - говорить вона, - але хочеться, щоб це був стрункий не менш архітектурний, а й духовний ансамбль. Хочу, щоб і старожили, і молодь села перейнялися моїм життєвим кредо: "Мені добре там, де я живу".
Антон Семенченко, командир авторської групи.
Д.С. Нетреба – керівник експедиції.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 14:41 | Сообщение # 3 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| ЗВІТ
про наслідки 1 туру (обласного) Всеукраїнської туристсько-краєзнавчої експедиції “ Краса і біль України “
за напрямком “ Свята спадщина ““ Димитрій Ростовський – Данило макарівський “
Період: березень 2006 р.
січень 2007 р.
Альона Новицька,
командир пошукового загону.
Д.С. Нетреба,
керівник експедиції
Краєзнавці історико-патріотичного клубу “ Пошук “, що вже двадцятий рік діє при Центрі творчості дітей та юнацтва ім. Д.Туптала першими не тільки в Макарові, а в усій Україні звернулись до життя і творчості Великого Святителя, письменника та засновника сучасної української літературної мови Данила Савича Туптала. Адже його життя – це пізнання історії України його періоду. Кажуть, усе від Бога. Мабуть таким було Боже провидіння, що саме на нашій землі у Макарові 355 років тому з’явилася людина, яку нині шанує і знає весь православний світ. Для нас, юних макарівчан, велика гордість, що він досяг світових висот. Це світильник духу і розуму. Ми його любимо і шануємо.
Пошуківці ще в 1989 році почали досліджувати і вивчати життя, проповідницьку діяльність та літературну спадщину славетного земляка.
Наші дослідження стали здобутком для мешканців всього району. У місцевій газеті “ Макарівські вісті “ друкувались статті нашого керівника Діни Свиридівни Нетреби: “ Крізь серпанок віків “, “ Незгасима зірка
слави “ та цілий цикл творчої доробки у кількох газетах “ Невгасима зірка величі і слави “.
В рік 350-ччя з дня його народження в 2001 році пошуківці зайняли
1 місце у Всеукраїнській краєзнавчій експедиції “ Краса і біль України “ з напрямку “ Свята спадщина “ – по дослідженню життя і творчості Димитрія Ростовського.
Як наслідок районна рада прийняла рішення про присвоєння імені Данила Туптала (Димитрія Ростовського) нашому позашкільному закладу.
Ми гордо носимо ім’я Великого Святителя і письменника, продовжуємо вивчення та дослідження його життя та літературної спадщини.
Народився майбутній Святитель Данило в сім’ї макарівського сотника Сави Григоровича Туптала 11 грудня 1651 року і виховувався в традиціях українського козацтва. Отримав освіту спочатку в сім’ї, а потім в 1662-1665 років у Києво-Могилянській Колегії. Вчився блискуче, дуже багато читав і за короткий період свого студентського життя щедро показав свої таланти. Глибока віра привела його до твердого рішення присвятити своє життя служінню Богові.
Юний Данило 9 липня 1668 р. прийняв постриг у монахи в Кирилівській церкві м. Києва. Висока духовність і глибока освіченість посприяли тому, що у 18 років Димитрій був висвячений в ієродиякони, а у 24 – в ієромонахи. У 25 Туптало вже здобув славу духовного оратора. Їздив проповідувати у різні міста України, Білорусії, Литви, Московії.
В 1683 році Туптало оселився у Києво-Печерській Лаврі, де була чудова бібліотека. Він починає впорядковувати величезну книгу життя святих. Крім цієї роботи читає лекції в Києво-Могилянській Колегії. Його лекції були доступними і цікавими для студентів. Окрім того, він багато писав: прозаїчні, драматичні та віршовані твори. Писав простою українською мовою. Наш славетний земляк за ствердженням Івана Огієнка, сам того не чекаючи, став засновником сучасної української літературної мови.
20 років свого життя віддав Димитрій Туптало титанічній праці – складання “ Житія Святих “,
або так званих “Четьї – Мінеї” (місячників до читання). Ця праця увіковічила його ім’я.
Книга “ Четьї – Мінеї”, яка писалася живою розмовною українською мовою, набула небувалої популярності не лише в Україні, а й в Білорусії, Румунії, Болгарії, Польші, Литві, Московії.
Люди вивчали напам’ять кожен новий том, як тільки він виходив з-під пера автора.
Цар Петро 1 помітив високу духовність і талант проповідника й одразу призначив Митрополитом Сибірським у Тобольську. Димитрій відмовився, бо мав слабке здоров’я. Але вже 1702 року він стає митрополитом Ростовським і Ярославським. Багато дбає про духовність і культуру прихожан.
Відкрив у Ростові школу духовну на 200 дітей, а в Ярославі відкрив перший в Росії театр, завіз туди книги, сприяв розвитку друкарства.
Незважаючи на прямі обов’язки, Туптало працював над книгами “ Житія Стятих “. Нарешті в лютому 1705 року закінчив останню книгу. “ Четьї – Мінеї ” – праця, що містила опис житія православних святих, була справжнім подвигом.
Проводячи величезну просвітницьку роботу в глибині чужої Росії, Туптало всім серцем любив Україну і дуже сумував за нею.
Пішов із життя Димитрій Ростовський – Данило Туптало макарівський – 28 жовтня 1709 року.
Він помер у бідності, але нам залишив незліченні духовні скарби. У ту передсмертну холодну жовтневу ніч, у далекому Ростові він згадав Україну,
Старезні тополі Макарова, які посадив його дід Григорій Туптало, і розкішні вишневі сади Київщини.
А душа його й досі блукає, шукає дорогу в Україну...
До 355-ччя з дня народження славетного земляка з ініціативи дирекції в нашому ЦТДЮ відкрито кімнату-музей Димитрія Ростовського. Всі ті матеріали, що ми досліджували і виготовили про Туптала – здали у музей : експозиції, фотографії, роботи про життя і творчість славетного земляка.
Наш керівник Діна Свиридівна, пошуківці Казмірчук Андрій, Новицька Альона, Бразицький Максим, Саханда Іванна проводять тут екскурсії для учнів та гостей.
Щороку ми вшановуємо пам’ять Святителя 28 жовтня – в день його смерті. Готуємо тетралізований реквієм, а члени студії “ Сузір’я “ читають свої вірші присвячені Димиртію. Постійно проводимо уроки благочестя за його творами, конкурси рефератів про його життя та творчість. Кращі реферати написали Юлія Матейчук, Ярослав Лебідь, Андрій Казмірчук, Максим Алтухов. А в день народження Туптала – 11 грудня – ми проводимо разом з студійцями “ Сузір’я “ літературно-музичний вечір
“ Данило Туптало завжди з нами “. Це вже у нас ввійшло в традицію.
Щороку члени клубу “ Пошук “ відвідують і досліджують священні місця в Києві, де жив, учився і працював Святитель: Києво-Печерську Лавру, Києво-Могилянську Академію, Кирилівську церкву.
У жовтні 2006 року ми відвідали Лавру, де Димитрій розпочинав свою роботу над житіями святих, побували у Києво-Могилянській Академії, де він колись навчався. Були приємно вражені, коли в старовинній церкві Благовіщення Пресвятої Богородиці (заснованій в 1620 році гетьманом війська Запорізького Петром Конашевичем-Сагайдачним), ми побачили велику ікону Димитрія Ростовського. В цій церкві підносили молитву до Бога студенти багатьох поколінь Могилянки, і серед них наш земляк Туптало.
Ми з трепетом в душі переступили поріг цієї святині, придбали свічки, які запалили в честь нашого Святителя, а також за здоров’я своїх родин. Придбали ми тут і книги-шедеври для свого музею Димитрія Ростовського: “ Десять святих Києво-Могилянської Академії “ та “ Церква Благовіщення Пресвятої Богородиці при Києво-Могилянській Академії “,в яких багато цінного і для нас нового матеріалу про нашого земляка.
Походили ми по двору Могилянки, вклонилися скромному хресту-символу, де щороку 20 квітня поминають славетного гетьмана Конашевича-Сагайдачного, прах якого поховано тут.
Потім ми відвідали Кирилівську церкву, храм-фортецю ХІІ ст., що зберігає чудовий ансамбль древніх фресок, високохудожні малювання ХVІІ, ХІХ століть. Серед них роботи М. Врубеля, І. Їжакевича, М. Пимоненка. Нині – це музей національного заповідника “ Софія Київська “ Для нас ця церква особливо дорога. Це тут, 9 липня 1668 року Данило Туптало прийняв постриг у ченці і дістав ім’я – Димитрій. Упродовж 1668-1675 р.р. – він жив у Кирилівському монастирі та виконував писарські роботи. Батько його – Сава Григорович Туптало був тут старостою, помер у 103-му віці 6 січня 1703 року. Похований в цьому храмі біля стіни і східців, що ведуть на хори. Тут же рядом поховано його дружину, дочок та племінника Іллю.
Пройшли ми кам’яними сходами на хори, що збереглися ще з ХІІ століття. Не раз ними ходив і наш Димитрій. З уст екскурсовода ми дізналися, що обитель заснована ще в 1132 році. Наша дослідницька експедиція “ Священними місцями Димитрія Туптала “ поповнила наші знання, а також збір краєзнавчих матеріалів, фотографій та книг для музею Димитрія Ростовського.
Великим досягненням нашої постійної пропаганди про життя і творчість Святителя стало те, що громад кість Макарова при допомозі та сприянні районної ради здійснює будівництво церкви в ім’я Святителя Димитрія Ростовського в центрі Макарова.
А 4 жовтня 2006 року макарівці зібралися на мітинг: було закладено кам’яну брилу на місці спорудження майбутнього монумента Святителю Димитрію поряд з церквою, що будується. Проект пам’ятника виготовив заслужений художник України Анатолій Марчук, наш земляк із села Козичанка, у співавторстві зі скульптором Володимиром Шолудько з Києва. Майбутній монумент отримав благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.
На святі виступили: керівник клубу “ Пошук “ Д.С. Нетреба, президент клубу Ярослав Лебідь, пошуківці Андрій Казмірчук, Максим Бразицький та Іванна Саханда.
Вони повідали всім присутнім про життя і творчість Данила Туптала, про вшанування його і всю ту дослідницьку роботу, що ми здійснюємо, почитали вірші присвячені Святителю.
Всі мешканці Макарівщини надіються, що монумент Димиртію буде споруджено. Це буде перший пам’ятник в Україні нашому славетному землякові.
А в Ростові, де він був митрополитом в 1702-1709 р.р. стоїть пам’ятник Святителю. Ми вперше про це дізналися лише в цім році.
Велику послугу в дослідженні життя і творчість мислителя нам дала унікальна книга “ Київська обитель Святого Кирила “, видана в 2005 році. В цій книзі багато для нас нового: репродукція портрету Сави Туптала, якого ми ніколи до цього не бачили, звістка про те, що в Димитрія був рідний племінник Ілля – син сестри Параскеви. Дізналися ми з цієї книги і про заснування Кирилівської церкви, подальшу її долю.
Після відвідин нашого музею письменником І.К. Захарченком ми дали йому чимало матеріалу з наших досліджень, деякі книги. Як наслідок, письменник надрукував свою статтю у “ Макарівських вістях “ “ Духовне сяйво і велич Данила Туптала ”, що дало змогу багатьом мешканцям району ближче познайомитись із славетним земляком. (Стаття додається).
А напередодні дня народження Святителя колектив вчителів і техпрацівників нашого ЦТДЮ звернувся з проханням до селищної ради перейменувати центральну вулицю райцентру на честь Данила Туптала.
Наш великий Святитель своїм життям учить нас, юних, любити свою землю, її історію, пізнавати високу духовність і розуміння для чого ми на цьому білому світі живемо.
Альона Новицька,
командир пошукового загону
Д.С. Нетреба,
керівник експедиції
ВИСНОВОК
Пошуковий загін на чолі з командиром виконав чималу роботу по напрямку “ Свята спадщина “.
Насамперед, наші дослідження з життя і творчості Великого Святителя стали здобутком для мешканців всього району, завдяки пропагандистській діяльності клубу “ Пошук “.
За період експедиції ми вперше установили істину за працями Івана Огієнка, що Димитрій Туптало крім всіх досягнень був засновником сучасної української літературної мови. Крім цього, ми вперше дізналися, що наш славетний земляк відкрив перший у Росії театр у Ярославлі, сприяв розвитку друкарства.
Завдяки нашій безперервній роботі по вивченню і дослідженню життя і творчості славетного земляка, ми в 2006 році при ЦТДЮ ім. Д.Туптала відкрили кімнату-музей Димитрія Ростовського.
Пошуківці часто бували у Кирилівській церкві, а от в Києво-Могилянській Академії вперше. Багато цінного ми дізналися іменно тут.
Вперше ми в цім році дізналися і про наявність у Димитрія рідних племінників Іллі та Афанасія.
Вперше побачили репродукцію портрету батька Святителя – Сави Григоровича Туптала у книзі Ірини Марголіної “ Київська обитель Святого Кирила “, із якої ми ще дізнались, що церква була заснована ще в 1132 році.
Те що в Макарові будують церкву імені Данила Ростовського, заложили камінь-брилу на місці спорудження йому пам’ятника – є і наша заслуга.
Та велика просвітницька робота, що пошуківці проводять серед учнівства і дорослого населення Макарівщини – теж великий плюс.
Ми продовжуємо і далі дослідницько-пошукову роботу з цієї теми.
Д.С. Нетреба,
керівник експедиції
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 14:46 | Сообщение # 4 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Завалівка
Село Завалівка Макарівського району має свою історію. За однією з легенд:
“...На тому місці, де зараз розташоване село, були колись непрохідні хащі, стояли багатовікові дуби. А поздовж їх тягнувся високий Змійовий вал, будівництво якого датується ще 320-роком. Вали зводилися для захисту від ворогів на протязі майже тисячоліття. Тут було поселення. Під час наступу монголо-татар у 13 столітті люди тікали у непрохідні хащі за вал, обороняючись від ворога. Поступово всі вони перейшли жити в ліс, схований за високим валом. Звідси поселення отримало назву Завалівка (за валом)”.
З початку XVIIст. Завалівка входила до складу села Ситняки. Вона вважалася хутором. Пізніше цей хутір викупив макарівський власник Ксаверій Павша. В 1875 році його придбала в своє володіння капітанша Л.А. Шульгіна, яка потім продала хутір майору А.Л. Карповичу. Землі, панський маєток і хутір Завалів ку придбав пан Красовський, у 1846 році побудувавши церковно-приходську школу, в якій пізніше за часів радянської влади дув дитячий будинок.
До революції село Завалівка належало пану Кіху Олександру Олександровичу. Коли почалась війна, 1914 року він розпорядився, щоб усі сім’ї фронтовиків отримували в панському маєтку зерно, цукор, олію та інше. Він був порядною людиною. В революцію 1917 року сім’я Олександра Олександровича переїхала в м. Київ. Сім’я не мала ніяких заощаджень за кордоном. Помер Кіх у Празі. Емігранти за зібрані гроші похоронили його на могилі лютеранському цвинтарі.
Люди з пошаною згадують все, що зв’язане з ім’ям Олександра Кіха, останнього пана села Завалівки. Сам він був висококваліфікованим інженером,
(побудував міст через Іртиш біля Омська для Сибірської залізниці, тривалий період очолював театральну комісії Київської опери, був міським радником Києва, членом Державної Думи.
І нині у Завалівці є сад закладений Кіхами. У саду є липи, які власноруч посадив Олександр Олександрович. На місці панського маєтку побудовано будинок Карабчук Катерини Степанівни – вчительки. Це до неї 1993 році завітала рідна внучка Кіха Маріанна. Вона відвідала місця, пов’язані з її предками. Надіслала в музей с. Ситняки ксерокопії з родинного альбому та біографію свого дідуся.
Ще до Великої Вітчизняної війни маєток Кіха був розібраний активістами і з того матеріалу побудовано кілька будинків і лише через багато років його садибу привели в належний вигляд. До сьогоднішнього дня залишилась лише частина липової алеї. Розташоване помістя Кіха було на вулиці Солов’їній. Весною тут завжди чути солов’їний спів.
У селі Завалівка крім цієї вулиці є ще Шевченка, Лінійна, Ольги Токар і Першотравнева. Вулиця Ольги Токар названа на честь героїні Великої Вітчизняної війни.
... Народилась Оля в 1922 році в селянській родині Івана Токаря. Закінчила
7 класів і Київське медичне училище в 1941 році. Вже в липні сорок першого Оля добровільно йде на фронт. Рятувала в боях радянських воїнів під Сталінградом, Курськом, Харковом, Полтавою. Командування високо цінило безстрашну медсестру. Влітку 1943 року Олю переводять у десантну групу розвідників. Кілька разів група блискуче виконувала бойові завдання. Наша юна землячка показала себе сміливою розвідницею.
29 березня 1944 року групу розвідників, де була і Оля, закинуто для стратегічної операції в засніжені Карпати. Там групу схопили вороги. Загинула Ольга Токар у квітні 1944 року. Останки її поховано в с. Космач на Івано-Франківщині. А в с. Завалівка її ім’я навічно викарбовано на гранітному пам’ятнику полеглим односельцям в 1941-1945 рр.
Після революції сільське господарство в с.Завалівка розвивалось інтенсивно.
В 30-х роках 20 століття в селі було організовано колгосп ім. Т.Г.Шевченка. Тут було добре розвинено тваринництво, рільництво, городництво і навіть конярство. Колгосп був передовий на весь Макарівський район.
До 1941 року його очолював справжній хазяїн – Лазебний Семен Михайлович. При йому колгосп першим в районі отримав вантажний автомобіль. Будинок культури збирав молодь навколишніх сіл: Зурівки, Юрова,Ситняки, Небилиці, Улянівки. При Будинку культури діяв духовний оркестр, драматичний та хоровий гуртки. В Завалівському дитячому будинку був свій духовний та інструментальний оркести. Діяла семирічна школа. Село процвітало.
Ще Завалівка славилась бджільництвом. Меду вистачало на весь район і прибуток був колгоспу.
Почалась ВВ війна. 10 липня 1941 року село було окуповане фашистами частково. Інша частина села була зайнята ще нашими військами. Лінія фронту проходила поряд через Ситняки – Небилицю – Ставище.
Лише 17 липня село повністю захопили німці. Під час тимчасової німецько-фашистської окупації в селі діяла невелика підпільна група, яка мала зв’язок з підпіллям Києва через свого односельця Лазебного Анатолія Никоновича. Чимало завалівців пішли в партизанське з’єднання І. Хитриченка, що в травні-листопаді 1943 року діяло на Київщині.
Визволення від фашистської чуми пройшло 8 листопада 1943 року.
Ще йшла війна, і жителі Завалівки працювали до сьомого поту, виробляючи продукцію харчування для фронту. Поступово відроджується сільське господарство. Вже після перемоги над фашистами в 1945 році колгосп ім..Т.Шевченка очолює Хоменко Трохим Олексійович.
Не пройшов повз село і голод 1946 – 1947 років. Із спогадів жительки села Лазебної Тетяни Михайлівни 1938 року народження:
- На батька у війну прийшла похоронка і ми лишились з мамою, нам було дуже тяжко. В хаті троє дітей. В 1946 –1947 рр. ми голодували. З братом і сестрою їли телячу шкуру, збирали в полі гнилу картоплю, їли паслін, калачики, шовковиді листя, цвіт акації. Так і вижили. Уже пізніше, коли підросли, почали працювати, зажили краще.
Після укрупнення колгоспів до Завалівки ще ввійшли колгоспи ім..Є.Тельмана с.Улянівка та ім..М. Горького с.Зурівка. Було розвинене добре зернове, картопляне та льонарське виробництво. На висоті було і тваринництво.
Згодом господарство почало занепадати. Молодь постійно виїздила до Києва, залишались лише літні люди. Занепала школа. Діти вже мусили йти в школу с.Ситняки. Останнім директором Завалівського дитячого притулку був Друкаренко Василь Павлович.
Пізніше тут було організовано піонерський літній табір.
В даний час Завалівка належить до сільської Ради с.Юрів.
Д.Нетреба, керівник клубу “Пошук”
ЦТДЮ ім.. Д.Туптала
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 14:49 | Сообщение # 5 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| І ОБЕРНУЛИСЬ В БІЛИХ ЖУРАВЛІВ...
( документальний нарис )
АЛІНА ГОЙДЕНКО
член історико-краєзнавчого клубу “Пошук”
Керівник Д.С.Нетреба
Макарів
2007 рік
Члени клубу “ Пошук “ є активними учасниками Всеукраїнської туристсько-краєзнавчої експедиції “ Краса і біль України “ з першого дня її оголошення. Щорічно ми займали призові місця в обласних турах експедиції, а в 2002 році були переможцями в Україні одразу за двома напрямками: “ З попелу Забуття “ та “ Свята спадщина “.
У 2006 році в травні ми вирушили в туристсько-краєзнавчу експедицію “ Краса і біль України “ за напрямком з” З попелу забуття “, досліджуючи призабуту і нерозкриту сторінку історії партизанського руху на території нашого поліського краю в 1941-1943 рр., а саме: діяльність Макарівського партизанського загону та його легендарного командира Миколи Марковича Колоса. А почалося все так: у жовтні 2005 року я, Ярослав Лебідь, учень 7-А класу Макарівської ЗОШ № 1 вперше прийшов до клубу “ Пошук “. Мені тут все було цікаве, багато нового про нашу Макарівщину, її відомих людей. На одному із занять ми досліджували партизанський і підпільний рух у нашому районі в період німецько-фашистської окупації в 1941-1943рр. Розповідаючи про діяльність підпільної організації “ Іскра “ села Ніжиловичі, наш керівник Діна Свиридівна серед інших імен назвали прізвище Колос. Коли я уточнив його ім’я і по-батькові, з’ясувалося, що він мій рідний прадід по маминій лінії. Я щороку разом з мамою, внучкою М.М. Колоса, в поминальні дні відвідуємо його могилу на цвинтарі в с. Забуяння Макарівського району. Ми знали, що він був у партизанах, але про його діяльність ми не знали нічого. Моя мама, Валентина Миколаївна Лебідь, звернулась до районного краєзнавчого музею. На жаль, там про нього не було жодної згадки. Наш клуб отримав замовлення відділу культури по можливості зібрати матеріал про командира Макарівського партизанського загону М. Колоса.
Ми провели зібрання членів нашого клубу, де прийняли рішення детально дослідити, вивчити і повернути із забуття ім’я славетного партизана Миколу Колоса.
Будучи президентом клубу “ Пошук “, сформував пошуковий загін. Розподілили обов’язки між членами загону і намітили ряд пошукових дій, ними були й експедиції місцями, де жив і працював Микола Маркович, де є ще живі колишні партизани, а саме: в села Забуяння, Кодра, Ніжиловичі, Рожів.
Свій перший виїзд ми здійснили в квітні 2006 року в
с. Ніжиловичі, де і сьогодні живуть колишні партизани Київського з’єднання Цебенко Геліна Миронівна та однофамільниця Колос Рузалія Миколаївна. Вони добре пам’ятали командира Макарівського партизанського загону Колоса М.М., багато цікавих історій розповіли про нього. А в травні ми відвідали с.Рожів, де зустрілись із старожилами Остаповського Г.А. та Кухарського Г.П., записали їх спогади про колишнього голову колгоспу мого прадіда.
Під час літніх канікул ми здійснили пошукову експедицію в
с. Забуяння, зустрілись там з колишнім партизанським розвідником Михайлом Брацейком. Всі ці зустрічі і пошуки дали свій результат.
Мій прадід Микола Маркович Колос народився 10 листопада 1911 року в бідній селянській родині в с. Забуянні Макарівського району Київської області. У сім років пішов до школи. Отримав лише початкову освіту, і пішов заробляти гроші, бо родина дуже бідувала. Працював вантажником на ст. Буян, а з 1926р. – на торфорозробках у с. Кодра – Торф. Там були непогані заробітки, давали харчові пайки. Це і врятувало родину Колосів від наглої смерті в тяжкі роки голодомору в 1932-1933 роках. Одружився в 1932 році з Вірою Федорівною Хавченко, яка родом теж була із
с. Забуяння.
Прадід працював у місцевому колгоспі бригадиром, а потім заступником голови місцевого колгоспу. З 1939 року служив у Червоній Армії.
Після військової служби повернувся в рідне село, став працювати головою сільської ради.
Мали з дружиною троє дітей до війни, а в 1942 році народилась ще Любочка.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна в 1941 році, Макарівський райком партії призначив М.М. Колоса начальником винищувального загону села Забуяння. Йому видали зброю – револьвер. Треба було терміново знешкодити фашистських диверсантів, яких тоді закидали з парашутів у навколишні ліси на нашу територію.
Він власноруч затримав і розстріляв німецького офіцера-диверсанта. Незабаром в липні 1941 року фашисти загарбали наш край. Почалась жахлива німецько-фашистська окупація. В 1942 році хтось доніс німецьким властям, що Колос застрелив німецького офіцера.
Його схопили і кинули до в’язниці, де просидів два місяці. Оскільки прямих доказів не було проти нього, його випустили.
Із розповіді колишнього партизанського розвідника Михайла Федоровича Брацейка із с. Забуяння та листа полковника запасу Костянтина Георгієвича Дельова з Києва ми, пошуківці, дізналися про партизанську діяльність мого прадіда.
Навесні 1943 року Микола Маркович Колос організував з мешканців сіл Забуяння, Кодра, ст. Буян, Озірщина, Ніжиловичі, Макар-Буда, Макарів, Королівка Макарівський партизанський загін, в якому спочатку було 37 осіб.
На зібранні прадіда одноголосно вибрали командиром. Загін вдало провів кілька бойових операцій. Микола Маркович добре озброїв своїх бійців за рахунок зброї, що назбирали до цього в навколишніх лісах. Незабаром загін поповнився новими людьми і вже налічував 92 осіб, мав на озброєнні 6 кулеметів, 82 гвинтівки, 15 пістолетів та набої до них.
17 квітня 1943 року згідно наказу С.А. Ковпака загін Колоса було об’єднано з Розважівським партизанським загоном під загальним керівництвом капітана С.Л. Лішевського і отримав назву
ім. Суворова. Партизани провели кілька вдалих бойових операцій в селах Небилиця, Ніжиловичі, Плахтянка, Забуяння, Біла Криниця, Радомишль.
30 квітня 1943 року було офіційно сформовано окремий Макарівський партизанський загін, командиром якого було знову призначено М.М. Колоса, комісаром М.А. Палія.
Загін входив до Київського партизанського з’єднання
І.О. Хитриченка. Колос особисто брав участь у боях партизанів з фашистами, своїм прикладом, мужністю і відвагою надихав бійців, а в деяких ситуаціях першим кидався у рукопашний бій. Його ім’я наводило жах на фашистів та їх поплічників. Німецьке командування оголосило винагороду в 10 тисяч марок тому, хто видасть Колоса. Та легендарний командир був невловимим – йому допомагали скривджена ворогом рідна земля, її ліси та люди. І все ж знайшовся зрадник, поліцай з Плахтянки, Павло Данченко, який хитрістю та обманом проник у партизанський загін, покаявся, а потім видав фашистам місце дислокації загону. Вночі, коли після тяжкого бою партизани відпочивали, фашисти напали зненацька. Дякуючи вартовим, які по тривозі підняли загін і партизани вступили в бій. Але всерівно жертви були.
Сам Павло Данченко втік, не захопивши в полон Колоса, як він обіцяв у гестапо. Зате без жалю і совісті він видав фашистському гестапо родини Колоса та інших партизанів.
На початку липня 1943 року було розстріляно 15 членів родини командира та його дружини, в тому числі їх діти Гриша, Галя, Катя і однорічна Любочка, яку живцем кинули до ями. В цей день було розстріляно головорізами в с. Забуяння 49 чоловік з партизанських сімей, в тому числі 12 дітей.
Після цих трагічних подій мій прадідусь отримав страшний удар долі, втративши враз до єдиної душі всю велику родину. В ньому неначе щось надломилось. Він став ще більш безжалісним і жорстоким до ворога. Став він темніше ночі. Дуже страждав. Командир з’єднання І.О. Хитриченко перевів Миколу Марковича своїм помічником по господарській частині.
Він добре справлявся з цими нелегкими обов’язками, забезпечуючи тисячі людей продуктами, одягом та дбав про коней.
Завершенням бойового шляху легендарного командира Макарівського партизанського загону Миколи Колоса була велика військова операція на річці Прип’ять, де з’єднання І.О. Хитриченка розгромило великий німецький гарнізон у Новошепеличах і навело переправу через річку для воїнів наступаючої Червоної Армії. В усіх цих боях Колос брав безпосередню участь. Кидався туди, де було особливо небезпечно, неначе шукав смерті. Та доля оберігала його, кулі обминали, і він у цій страшній круговерті лишився живим.
Якби він тоді загинув, то не було б і мене, його правнука.
9 жовтня 1943 року партизани зустріли війська Червоної Армії. Прадідусь був направлений піднімати з руїн розграбоване фашистами господарство Макарівщини.
Доля послала йому прекрасну і добру дружину Антоніну Антонівну, круглу сироту з інтернату, партизанку-розвідницю, сміливості якій можна було лиш позаздрити. В 1945 році в них народилась донька Галина – моя майбутня бабуся.
В 1944 році Миколу Марковича послали піднімати колгосп у
с. Рожів.
В 1948 році Микола Маркович очолив колгосп у рідному селі
Забуяння. Та тяжка війна лишила слід. Все частіше його тривожив неймовірний біль у голові.
З 1955 року прадід працював головою сільської ради, а в 1959 році перейшов на легшу роботу – бригадиром у колгоспі.
Де б він не працював – до людей завжди був уважний і справедливий, жодна скарга не лишилась без відповіді. Сам переніс багато горя, то ж співчував і іншим.
9 жовтня 1959 року його не стало. Помер він на 48 році свого життя. Я пишаюсь своїм легендарним прадідом і щасливий, що через стільки років краєзнавці клубу “ Пошук “ зібрали такий цінний матеріал про нього.
Всі мої друзі, члени пошукового загону, добре працювали: Андрій Казмірчук виготовив власноручно карти бою за Радомишль і Новошепеличі, а саму схему – карту нам подарував Костя Дельов, колишній командир розвідки штабу Партизанського з’єднання і наш давній друг; Вадим Шеремет, Максим Бразицький та Максим Алтухов записали спогади колишніх партизан, що знали Колоса. Нечипоренко Альона і Матійко Антон були фотографами у пошуковому загоні, а Грищенко Надія та Українець Роман були добрими санінструкторами під час наших експедицій, готували обіди.
Всі наші зустрічі увінчалися успіхом. На основі зібраних матеріалів наш керівник Діна Свиридівна написала сценарій “ Месники рідного краю “, за яким з нашої ініціативи було проведено районне свято до Дня партизанської слави 22 вересня 2006 р. в с. Ніжиловичі. ( Див. статтю “Земля горіла під ногами окупантів”)
Добре за цей період – 3 березня по грудень 2006 року пошуківці попрацювали у бібліотеках, вивчили краєзнавчі архіви в своєму клубі.
Такі цінні книги, як: “Непокоренная земля Киевская”, И.А.Хитриченко “Тропой народного гнева” (де на багатьох сторінках згадується прізвище мого прадіда), А.Ткаченка “Повертайтеся живими” – є лише в нашому клубі.
Використали ми і спогади колишнього командира підрозділу розвідки партизанського загону М.А.Єрмаченка за 1982 рік, що зберігаються в архівах клубу.
Всі ми брали участь у проведенні уроку мужності “Микола Колос – легендарний партизанський командир”, який ми підготували для учнів 7-8 класів Макарівської ЗОШ №1 в день народження мого прадіда 10 листопада 2006 р.
Зібрані матеріали і фотографії ми на прохання відділу культури райдержадміністрації передали в районний краєзнавчий музей, за що отримали подяку.
Такі ж краєзнавчі матеріали про М.М.Колоса та його фото ми передали у шкільний музей с. Забуяння, за що від дирекції також отримали подяку.
Здійснюючи туристсько-краєзнавчу експедицію ”Краса і біль України” за напрямком “З попелу забуття”, ми зібрали матеріали про М.М.Колоса, поповнили ними районний і шкільний музеї, архів нашого клубу “Пошук”, і про нього дізналися не лише моя родина, учні, де ми проводили масові заходи, а й мешканці всього району через газету “Макарівські вісті” в статтях “Безсмертний, хто любить Вітчизну свою” Д.Нетреби та “Мій прадід – легендарний партизанський командир” – моя стаття за 12 грудня 2006 року.
Своє завдання ми з честю виконали. Пошуки наші продовжуються, нас чекають нові походи і експедиції, знахідки і зустрічі.
Ярослав Лебідь,
командир пошукового загону
Д.С. Нетреба – керівник експедиції.
Висновок.
Пошуковий загін на чолі з командиром виконав велику роботу по напрямку “З попелу забуття” , повернувши мешканцям Макарівщини славне ім’я легендарного партизанського командира Миколи Марковича Колоса, яке незаслужено було забуто.
Пошуківці здійснили туристсько-краєзнавчі експедиції, походи, де зустрілись з людьми, які знали і пам’ятають нашого героя. Яке щастя, що в с. Забуяння живе досі колишній розвідник і побратим М.М. Колоса – Михайло Брацейко, а в Києві колишній командир розвідки штабу Київського з’єднання – Костя Дельов. Їхні спогади безцінні. Плідними були наші експедиції в села Рожів, Кодра та Ніжиловичі, де пошуківці зустрілись з людьми, які знали Миколу Марковича.
Результатом діяльності учасників експедиції є ця робота Ярослава Лебедя, наші публікації у процесі, проведені краєзнавчі вечори та уроки мужності про діяльність М. Колоса у школах Макарова, Ніжилович та Забуянні, і, найголовніше – створення нової музейної експедиції, яку ми передали у районний краєзнавчий музей у Макарові та в шкільні музеї сіл Забуяння, Ніжиловичі, Кодра.
Також плануємо цю експозицію про М.М. Колоса передати в національний музей історії Великої вітчизняної війни в Києві. Крім цього, пошуківці своєю діяльністю привернули увагу до славетного земляка багатьох мешканців Макарівського району. Ми мали численні телефонні дзвінки з сіл від мешканців Макарова, які висловлювали подяку нам за опублікований в газеті “ Макарівські вісті ” матеріал про легендарну людину.
Пошуківці добре попрацювали і над книгами, вишукуючи хоч би слово про М. Колоса.
Записали діти і спогади побратимів Миколи Марковича, його односельців, людей з інших сіл, навчились брати інтерв’ю, ставити правильні чіткі запитання.
Разом з забуянськими школярами пошуківці прибрали братську та окремі партизанські могили на цвинтарі с. Забуяння.
Своє завдання юні краєзнавці виконали.
Д.Нетреба,
керівник експедиції
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Непокоренная земля Киевская
/ Из истории всенародной борьбы в тылу врага 1941-1944/
К.,Политиздат,1985 стр.241.
2. Украинская ССР в Великой Отечественной войне
Советского Союза 1941-1945 г.г.
Т.2. Советская Украина в период коренного перелома в
ходе Великой Отечественной войны (ноябрь 1942-1943г.г.
К.,Политиздат, 1975 стр.232.
3. Д.С.Нетреба
Збережемо пам”ять про подвиг
Фастів, “Полідгаст”, 2005. ст. 33.
4. Книга скорботи України. Т.2.
У 1943 р. окупантами була страчена родина в кількості
15 осіб командира Макарівського партизанського загону
Колоса Миколи Марковича
Київська область
К., “Молодь”, 2005
Ст..217 – 218.
5. Андрій Ткаченко
Анатолій Михайленко
Повертайтеся живими.
Про підпільну та партизанську боротьбу проти фашистських окупантів у Київській області, зокрема у Макарівському районі
К., Політвидав Україна, 1984.
6. И.А. Хитриченко
Тропой народного гнева.
Спогади бувшого командира Київського партизанського з”єднання І.О.Хитриченка.
Багато разів на сторінках згадується прізвище Миколи Марковича Колоса.
К., Політвидав України, 1990.
Ст.. 122, 124, 128, 148, 188
7. Д.С.Нетреба
Юні месники Макарівщини.
Макарів, 2003.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 14:51 | Сообщение # 6 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Макарівська центральна
районна лікарня
На території Київщини була збудована перша на Київській Русі лікарня. Це сталося 1091 року в м. Переяслові.
Першою спробою налагодження системи охорони здоров’я на Київщині було формування у другій половині XIX – на початку XXст. Земської медицини. Земська лікарня в Макарові діяла з 1864 по1918 рік.
В 1900 р. в містечку було 5793 чоловік населення. Земська лікарня налічувала 10 ліжок, був один лікар, медсестра, приватна аптека. За статистикою тоді з 93 дітей, що народились в Макарові, на першому році життя померло 57.
За даними 1912 року в містечку працював лікарем Горницький до 1923 року. Він лікував усі хвороби, був лікарем від Бога: людяним, висококультурним, нікому не відмовляв у допомозі. Життя земського лікаря було схоже на подвиг. Велика підопічна територія, брак транспорту, медикаментів, інструментарію часто нанівець зводили зусилля лікаря. Під час Першої світової війни 1914 року земська медицина стрімко почала занепадати. Зумовлено це було війною, зубожінням населення і земств. Медичну допомогу, при пологах в Макарівському повіті отримувала лише одна породілля з 10, тому материнська і дитяча смертність були надто високими. Нерідко від епідемій вимирали цілі села.
За роки революції, громадянської війни лікувальні заклади на Макарівщині було розграбовано.
Лише в 1923 році, коли Макарів став районним центром, медичне обслуговування населення стало кращим. В 1925 році в місцевій лікарні працювало 2 лікаря, кілька медсестер і акушерка, санітари.
Особливим авторитетом в період з 1923 по 1937 роки користувався хірург Йосип Самсонович Генштейн-Мінц. За спогадами старожилів Макарова, це був головний лікар районної лікарні, де вже працювало 10 лікарів і налічувалось на стаціонарі 50 ліжок. Середнього зросту, чорнявий, з добрими очима, стрункий і вродливий Йосип Самсонович зразу ж привертав увагу хворого. Був людяним, високого інтелекту і професіоналізму, лікарем від Бога. Про нього в народі говорили: “З добрим серцем і золотими руками”.
В довоєнний період стаціонар районної лікарні був розташований на околиці селища в 2-х поверховій дерев’яній будівлі, де колись був панський маєток .
З 1936 по 1940 рік лікарню очолює хірург Сіваков, який в
1940 році був мобілізований у діючу армію, а на його місце було призначено Марчевського. В 1941 році майже всіх лікарів, фельдшерів і медсестер було мобілізовано на фронт.
Під час німецько-фашистської тимчасової окупації в 1941-
1943 роках мешканцям Макарова і району медичну допомогу надавав лікар Петриченко Олександр Дмитрович, який прийшов з полону. Він мав дуже високий авторитет, багатьох молодих людей рятував від вивезення до Німеччини, даючи їм фіктивні довідки про незадовільний стан здоров’я.
Ще тривалий період після війни біля садиби Петриченка збиралися валки возів з хворими людьми, таку славу талановитого лікаря він здобув.
8 листопада 1943 року Макарів було звільнено від фашистів. У приміщенні лікарні розташувався військовий шпиталь. Всі палати було забито пораненими. Не було лікарів, не вистачало і середнього медперсоналу. В грудні 1943 року виникла пожежа і лікарня згоріла дотла, лікарня розміщувалась в різних приміщеннях.
Після визволення Макарівського району від фашистів завідуючим райздраввідділом призначили О.Д.Петриченка. Буда скрута. Довелося відшукувати старі кадри медпрацівників. А з липня 1944 року Петриненко очолив рай лікарню.
З 1946 по 1953 рік стаціонар районної лікарні знаходився в
с. Копилів у приміщенні колишнього маєтку баранесси Фон-Мек.
Очолював лікарню військовий хірург, який повернувся з фронту, Легедза Йосип Андрійович. З ним поруч працювали кваліфіковані фахівці: акушер-гінеколог Сотаєва Раїса Мухтарівна, хірург Тимошенко Михайло Сидорович, терапевти Чукаловська Валентина Іванівна, Денисова Ніна Петрівна, окуліст Лупишко Антон Олексійович, педіатр Винокур та інші.
З 1944 року Макарівський райздраввідділ очолювала фронтовий лікар Шоффа Аліна Євгенівна, яка пізніше працювала дерматологом.
В цей період науковим консультантом стає вчений лікар, письменник Павло Бейлін. Він розробляє і впроваджує в практику лікувальний охоронний режим. Згодом вийшла його повість “Найдорожче” про Макарівську райлікарню.
В 1950 році будівництво лікарні в Макарові було об’явлено народним. Працювали всі: лікарі, медсестри, санітарки, добровольці з населення. На місці колишньої лікарні будуються одноповерхові будинки поліклініки, інфекційного, пологового, хірургічного, дитячого та терапевтичного відділень. Будівництво затягнулося до 1951 року. В цьому ж році лікарню очолив енергійний керівник, висококваліфікований лікар Борис Іванович Денисюк. При активній підтримці голови райвиконкому Тимофія Ларіоновича Танцюренка будівництво лікарні було завершено восени 1953 року. Вже в грудні лікарня почала діяти.
У 1954 році Київським обласним відділом охорони здоров’я головним лікарем і хірургом Макарівської рай лікарні призначається Костянтин Митрофанович Зубков. Молодий фахівець займається оперативною практикою. Був випадок, коли він зробив вшивання м’язів серця пораненому трактористу, і той вижив.
Зубков був не лише талановитим хірургом, а й умілим керівником та добрим господарем. З його ініціативи на території лікарні виріс чудовий парк з фонтанами, скульптурами.
У Макарівській ЦРЛ Костянтин Митрофанович запровадив Павловський охоронно-лікувальний режим. Суть його полягала у створенні в палатах лікарні затишку, тепла, доброзичливості, у поєднанні з високою професійною медичною допомогою. Тиха розмова, душевний тон. Дві палати були з затемненими вікнами, створена імітація дощу, шелесту листя, звуків лісу. Тут лікували сном.
Про лікарню йшла слава як закладу передового досвіду. У ній почали проводити обласні, республіканські та союзні семінари з охорони здоров’я.
З 1962 року Макарівська лікарня стала базою передового досвіду Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ). Її відвідували численні зарубіжні делегації з країн Європи, Африки, зокрема з Канади, Японії.
І головна заслуга в цьому - головного лікаря Зубкова, який міг вільно спілкуватися з іноземцями представниками делегації їх рідною мовою – головний лікар Макарівської ЦРЛ володів десятьма мовами світу.
Колектив лікарні поповнювався висококваліфікованими фахівцями: хірурги Мишечкін І.Ф., Книр М.Ф., Стовбун Д. Г., Стовбун Л.В., Ковалик М.Б., акушери-гінекологи Платонова (Жохова) Зіна Костянтинівна, Туз Васса Григорівна, Тимошенко Михайло Сидорович, терапевти Федченко Григорій Федорович, Константиновський Михайло Львович, Остаповський Микола Михайлович, Денисова Ніна Петрівна, Тихомирова Поліна Тихонівна, інфекціоніст Зубкова Аліна Василівна, рентгенолог Цимбалюк Марія Іванівна, лор Безугленко Віра Григорівна та інші. В лікарні вже працює 42 лікарі та 82 медичних сестри.
За видатні заслуги в медицині К.М. Зубков в 1962 році нагороджений орденом Леніна, а Макарівська лікарня стала відомою в багатьох країнах світу. Стаціонар в Макарові має вже 150 ліжок.
У 1974 році районну лікарню очолив завідуючий хірургічним відділенням Казимир Йосипович Журавський. Лікар від Бога, прекрасний діагностик, хірург з “золотими руками”. Тисячі складних операцій на його рахунку. Діапазон хірургічного втручання дуже широкий: операції при травмах головного мозку, на грудній клітці, в черевній порожнині, гінекологічні. Колеги вважають Журавського природженим хірургом, має надзвичайно чутливі руки.
В своїй роботі як головний лікар він приділяв велику увагу вихованню та навчанню лікарів, медичних сестер. За двадцять років його керівництва лікарня поповнюється новими високоосвіченими лікарями: хірурги Ромашко І.А., Журавський К.Й., Туряниця П.М., Волошко В.І., Чайковський Е.М., Мітюшкін І.С.,Тищенко Г.Д., Камінський М.Ф., Кравець О.П.., терапевти
Сидоренко П.А., Остаповська Л.М., Москалюк В.О., Кисельова В.Ф., Мельничук Г.В., невропатологи Левченко Л.Б., Леонов В.К., Каплун О.О., дитячі лікарі Волошко В.М., Омельчук Г.Г.,Сидорчук Л.М., акушери – гінекологи Бразицька Л.Н., Ніздря Н.М., Ткач Г.Й., Герасимчук Р.М., ендокринолог Писаренко Ю.М. та інші.
В районі працює 115 лікарів та 474 середніх медпрацівника.
Тільки в 1989 році було розвернуто 575 лікарняних ліжок. Завдяки великим зусиллям головного лікаря Журавського К.Й. побудовано в 1977 році нову 3-х поверхову поліклініку, в 1984 – добудоване хірургічне відділення з операційним блоком. В 1988 році побудовано 5-ти поверховий лікувальний корпус на 240 ліжок.
В 1986 році головному лікарю К.Й. Журавському присвоєно звання заслуженого лікаря України.
3 січня 1999 року Макарівську ЦРЛ очолив Петро Андрійович Сидоренко, терапевт за фахом.
В даний час (2005-2006 р.р.) в Макарівській лікарні працюють 64 лікарі і 210 середніх медпрацівників. Діють хірургічне, терапевтичне, урологічне з ЛОР – ліжками, пологове, гінекологічне, відділення анестезіології з ліжками інтенсивної терапії та денний стаціонар. Всього розгорнуто 265 ліжок. При лікарні організовано відділення швидкої і невідкладної допомоги. Працює поліклініка на 370 відвідувань в зміну. В стаціонарі ЦРЛ лікується кожен рік близько 8 тис. осіб.
В зоні обслуговування ЦРЛ 32 300 осіб, які потерпіли внаслідок аварії на ЧАЕС в 1986 році . Щорічно лікарня проводить диспансерний огляд 40-42 тисяч осіб. Систематично проводяться профілактичні обстеження на туберкульоз та онкологічні хвороби.
Макарівська лікарня оснащена сучасною діагностично-лікувальною апаратурою та обладнанням, що відповідає сучасним стандартам. В 2004 році лікарня отримала першу акредитаційну категорію по обсягам надання медичної допомоги населенню.
В останні 5 років охорона здоров’я району входить в число кращих в Київській області.
Головний лікар П.А. Сидоренко не тільки висококваліфікований спеціаліст і чуйна людина а й здібний керівник і добрий господар. Територія ЦРЛ впорядкована, все літо чарують око численні клумби квітів, які старанно доглянуті. Славні передові традиції Макарівської ЦРЛ примножуються.
Діна Нетреба
керівник клубу “ Пошук “
ЦТДЮ ім.Д. Туптала
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 14:55 | Сообщение # 7 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| МАКАРІВСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ
Уже з перших днів Великої Вітчизняної війни у тимчасово окупованих німецько-фашистськими загарбниками районах Київщини було організовано підпільні групи, партизанські загони і з'єднання, які завдавали ворогові відчутних ударів. На початку 1942 року, а саме 6 січня (за архівними даними) у Макарові з'явилася перша підпільна група, ініціатором створення її був полковник Червоної Армії Петро Гнатович Коротков, який тік з фашистського полону. Деякий час він переховувався в Олімпіади Сидорівни Кириленко, котра теж увійшла у підпільну групу, її членом стали комісар Червоної Армії Корній Ничипорович Дем'янюк (втік з полону), Андрій Григорович Копил та Юхим Степанович Мудрак (обидва були залишені на окупованій території для підпільної роботи), Анатолій Никонович Лазебний, Ганна Максимівна Циганок.
Перед групою поставлено завдання створити в Макарові підпільну організацію. У березні відбулося перше її офіційне засідання на квартирі вчителя М.І. Халепи. Тут зібралися А.Г. Лопата, М.С. Завалішин, Н В. Єлісєєв, 1.1. Холодов, М.С. Палієнко, К.Г. Дехтяренко, Ф.Я. Вареник, І С. Кобзєв, господар квартири та його дружина З.П. Капустенко. Керівником обрали Андрія Гнатовича Лопату, який до війни працював керуючим районного відділення, за цікаві матеріали Держбанку.
Підпільна організація швидко зростала. У квітні вона об'єдналася з групою П.Г. Короткова (сам Коротков перейшов у київське підпілля) та комсомольсько-молодіжною групою Володі Єлісєєва, якого обком комсомолу направив у наш район для створення молодіжного підпілля.
Він організував групи у селах Мотижин, Хмільна, Андріївка, Рожів, Красногірка, Фасова, Мар'янівка, Миколаївка, Копилів, Бузова, Гурівщина. Їх в основному очолили колишні вчителі, яких Єлісєєв знав особисто по спільній роботі у мирний час. Володимир Вікторович здійснював безпосереднє керівництво і Гавронщинською підпільною організацією, членом якої був. Через нього Макарівська підпільна організація налагодила зв'язок з цими діючими групами та Київським підпіллям. Єлісєєву допомагав у цьому Анатолій Никонович Лазебний.
Ризикував своїм життям, і родини Т.А. Любичанський, квартира якого стала явочною для зв'язківців у Макарові. Саме сюди доставляли листівки, медикаменти, зброю, продовольство, а потім переправляли у партизанські загони.
У червні 1943 року більшість членів підпілля Макарова вступила до партизанського загону. Пішов туди й керівник А.Г. Лопата. Проте у Макарові залишається група, якою керував І.І. Холодов. Захоплюєшся мужністю і відданістю Вітчизні подружжя Федорців, квартира яких стала явочною для зв’язківців з Києва. Встановив Костянтин Іванович тісний зв’язок з керівником підпілля с. Ніжиловичі С.Д. Варницьким, з яким дружив.
У серпні 1943 року сім’ю взяло гестапо. Костянтин Іванович був закатований фашистами, а Олександру Прокопівну з дочкою нелюди відправили до концтабору Дахау. Повернулись звідти після перемоги над фашистами. Померла відважна підпільниця у 1978 році. О.П. Федорець нагороджена медалями “ Партизану Вітчизняної війни “ 2-го ступеня та
“ За бойові заслуги “.
Бойові дії підпільників довели, що таке відвага. Зробили б вони набагато більше ради визволення рідної землі, якби їх не зрадили. Безумовно, в організації підпільної роботи були свої недоліки, адже добровольці не мали досвіду, військових навиків, керуючись лише патріотичними почуттями. Багато ще не досліджених сторінок тих далеких історичних подій. Нам потрібно назвати поіменно членів Макарівської підпільної організації (згідно архівних документів):
Єлисєєв Володимир Вікторович – організатор і керівник
закатований фашистами);
Коротков Петро Гнатович – організатор першої підпільної групи (загинув на фронті);
Лопата Андрій Гнатович – керівник підпільної організації;
Бойко Йосип Іванович;
Вареник Федір Якович (арештований гестапо, загинув);
Вознюк Іван Васильович;
Герасименко Ганна Онуфріївна (арештована гестапо, загинула);
Дехтяренко Карпо Григорович;
Дем’янюк Корній Ничипорович (загинув на фронті);
Завалішин Микола Сергійович;
Іванченко Іван (арештований гестапо, загинув);
Капустянко Зінаїда Петрівна;
Кириленко Олімпія Сидорівна;
Кобзєв Георгій Сергійович (арештований гестапо, загинув);
Копил Андрій Григорович (арештований гестапо, загинув);
Лазерний Анатолій Никонович;
Любичанський Терентій Андрійович;
Мудрак Юхим Степанович (загинув і підпіллі);
Нечай Микола Григорович;
Палієнко Максим Степанович (арештований гестапо, загинув);
Пивоваров Костянтин Григорович (арештований гестапо, загинув);
Сопленко Яким Максимович (арештований гестапо, загинув);
Трохименко Микола Михайлович;
Федорець Костянтин Іванович (арештований гестапо, загинув);
Федорець Олександра Прокопівна;
Халепа Микола Іванович (арештований гестапо, загинув);
Холодов Іван Іванович;
Циганок Ганна Максимівна;
Чепанець Марія Оксентіївна.
Названо імена не всіх членів Макарівського підпілля. Адже архівні дані можуть бути і неповними. Тому члени клубу «Пошук» звертаються проханням до тих, хто мав документи, відомості про діяльність будь-кого підпіллі, відгукніться, поділіться спогадами, якщо щось чули від старших членів родини.
У Макарові проживають сини та дочки, внуки та правнуки згаданих патріотів Великої Вітчизняної війни: В.Г. Кобзєв, В.М. Нечай, В.Т. Любичанська (Забзалюк), Н.А. Копил (Хохлюк), Р.К. Федорець (Омельченко), С.І. Холодова, Б.М. Палієнко, В.К. Дехтяренко. Дякуємо їм за велику допомогу пошуковцям, за цікаві матеріали та передані фотознімки із сімейних альбомів, які є унікальними й стали неоціненним скарбом для районного музею.
Д. Нетреба
НІЖИЛОВИЦЬКА ПІДПІЛЬНА ОРГАНІЗІЦІЯ
«Іскра» у Ніжиловицькому лісництві (за архівними документами) була створена в листопаді 1941 року з ініціативи лісничого Семена Давидовича Варницького. Паралельно в селі діяла підпільна комсомольсько-молодіжна група на чолі з Денисом Яковичем Семененком. У грудні 1941 року вона влилася до складу підпільної організації Варницького. Її діяльність виходила далеко за межі Макарівщини. «Іскра» встановила зв'язки з підпільниками Києва, Бородянки, Тетерева, Фасової, Бишева, Коростишева, Радомишля, Малина. Семен Давидович особисто відвідував ці населені пункти або через зв'язкову Ганну Іванівну Сопленко передавав необхідну інформацію.
Лісничий набирав робочу силу для розчистки лісу, заготівлі дров та виконання інших робіт. Тож йому і його робітникам німецькими властями були видані спеціальні перепустки, які давали право пересуватися по району. Неодноразово лісництво відвідували майбутні керівники партизанських загонів Київського з'єднання Іван Хитриченко, Микита Палій, Петро Перевертун, Олександр Білявцев, Микола Колос, Олександр Шохін, Микола Єрмаченко, Броніслав Башинський та інші. Вже цей факт свідчить про широку діяльність Ніжиловицького підпілля. Люди, які приходили в місництво «Пеньки» ніби в службових справах, насправді зустрічалися з керівником підпілля.
За наказом Семена Давидовича в червні 1942 року член «Іскри» Демид Цибенко влаштувався у Ніжиловицьку німецьку управу фінагентом по селах Ніжиловичі, Борівка, Комарівка, Садки та Шнурів Ліс. Невдовзі у цих населених пунктах було створено підпільні групи. Їх члени збирали зброю і передавали Варницькому, а він — у партизанський загін. Підпільники проводили велику агітаційну роботу серед населення, розповсюджували листівки та зведення. Інформбюро, які писали від руки Людмила Варницька та Лідія Манкевич. А розповсюджували їх Д.І. Цибенко, Г.І. Сопленко та Г.С.Цибенко.
Із спогадів підпільника «Іскри» І.І. Глущенка: «...Наша група зібрала понад п’ятдесят гвинтівок, два пістолети, ручні кулемети, сотні патронів, гранати, два ящика вибухівки. Все це відправили у партизанський загін. Я вісім разів брав участь в операціях по пошкодженню німецького кабельного зв'язку Берлін-Вінниця-Київ. Наприкінці 1942 року підпільна організація нараховувала більше ЗО членів».
Жодного дня не було без боротьби. Месники не раз приводили окупантів у стан розгубленості, коли в один і той же час у різних селах району горіли молотарки, трактори, злітали в повітря мости, не діяв телефонний кабельний зв'язок фронт-Берлін, знищували продовольчі бази й склади зброї. «Іскра» була базою для мужніх людей, яких переправляли у партизанські загони. Наприклад, у травні 1943 року, коли на Київщині почалися повальні каральні операції проти народних месників, група Київського територіального підпілля у кількості двадцять дві особи на чолі з Олександром Васильовичем Шохіним була переправлена через «Іскру» в партизанській загін П.І. Перевертуна.
Близько 635 днів діяла «Іскра» в тилу ворога. Майже два роки підпільники ризикували життям, ходили над прірвою смерті, наближаючи день визволення рідного краю від загарбників. У травні 1943 року іскрівці Коля Зубченко, Дмитро Коваленко, Демид Цибенко, Іван Глущенко, Порфирій Терещук, Микола Федоренко, Іван Цибенко пішли в партизанський загін, а більшість членів Ніжиловицької підпільної організації залишались з С.Д. Варницьким.
З липня 1943 року лісництво «Пеньки» оточили карателі. Членів підпілля і всіх жителів, що мешкали там, фашисти захопили і стратили.
Члени «Іскри» (згідно архівних документів):
Варницький Семен Давидович — командир (закатований фашистами);
Бикоріз Антоніна Кіндратівна;
Бикоріз Євгенія Павлівна;
Варницький Володимир Семенович (закатований фашистами);
Варницька Людмила Семенівна (закатована фашистами);
Варницька Марія Іванівна (закатована фашистами);
Валовий Іван з с. Шнурів Ліс (закатований фашистами);
Глущенко Іван Іванович;
Зубченко Микола Євдокимович (закатований фашистами в Чехії 17 лютого 1945 року);
Коваленко Дмитро Кіндратович (загинув на фронті);
Манкевич Лідія Іванівна;
Семененко Денис Якович (закатований фашистами);
Сопленко Ганна Іванівна (закатована фашистами);
Скурінєвський Іван Карпович (закатований фашистами);
Старов Віктор Юхимович (закатований фашистами);
Терещук Порфирій Микитович (закатований фашистами);
Федоренко Микола Мойсейович (загинув у бою з карателями);
Цибенко Гаврило Степанович (закатований фашистами);
Цибенко Демид Іванович;
Цибенко Іван Миронович.
Члени клубу «Пошук» часто відвідують с. Ніжиловичі. Були й на місці лісництва «Пеньки». Зустрілися в Липівці з очевидцем тих далеких подій, жителькою лісництва Олександрою Павлівною Соловей, яка допомагала підпільникам і знала всіх особисто. На жаль, і вона вже кілька років спочинає на Макарівському цвинтарі.
Д. Нетреба
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 14:58 | Сообщение # 8 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| З В І Т
про пошуково – дослідницьку роботу
по акції “ Солдатські вдови “
за період з травня 2005 року
по травень 2006 року
на тему :
“ Далекий відгук
війни 1941 – 1945 р.р. “
Президент клубу
“ Пошук “
Марія Туряниця
Керівник: Д.С. Нетреба
З часом багато що забувається. Все далі від нас відходять страшні і героїчні роки Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років, все менше залишається наших земляків, які стали грудьми на захист Вітчизни.
Запитаймо себе: чи все ми, живі, зробили для того, щоб увічнити пам’ять про ті далекі події, про героїв війни, мужніх солдатів, їх вдів, що назавжди лишились одинокими, дітей війни, які пізнали її наслідки, дитинство яких було вкрадене, обпалене війною проходило в голоді і холоді.
Ні, ми не все зробили. Вдячні попереднім поколінням, ми покликані стерти білі плями нашої воєнної історії.
То ж, ми, члени патріотичного історико – краєзнавчого клубу
“ Пошук “, що вже 19-й рік діє при Макарівському ЦТДЮ ім. Данила Туптала, з метою повернути із попелу забуття кожне священне ім’я захисника вітчизни, ім’я кожної вдови солдатської, кожного в’язня фашистських концтаборів, імена дітей війни, які прославили в своїй праці священну землю Макарівську – вирушили в пошуково-дослідницьку експедицію “ Далекий відгук війни 1941 –
1945 р.р. “. В 1 етапі ми оголосили акції: “ Солдатські вдови “, “ В’язні концтаборів “, “ Діти війни “ та благодійну акцію “ Милосердя “.
Мета нашої 1 акції
“ Солдатські вдови “: повернути з попелу забуття долю солдатської вдови, її вірність і відвагу, щоб і прийдешні покоління знали, що таке справжнє кохання і вірність, ці високі принципи людської моралі.
Почали пошуки. Акцію оголосили через газету. Відгукнулась з села Ясногородка вдова письменника Лідія Андріївна Сиченко. Вона по нашому оголошенню відшукала через своїх друзів солдатську вдову в с. Новосілки. То ж одного погожого дня ми здійснили пошукову експедицію в це село. Там зустрілись з Єлизаветою Павлівною Очкуренко. Ось про що нам повідала 92-х річна солдатська вдова:
- Вийшла я заміж у 1936 році за красивого високого хлопця з нашого села Петра Гнатовича Очкуренка. Ми дуже кохали одне одного, а головне поважали і розуміли світогляд, потреби, звички друг друга. У нас було повне взаєморозуміння. Жили ми душа в душу. Мали вже доньку і сина, коли почалась війна. Провела його на фронт з надією, що повернеться.
Та в серпні 1944 року отримала похоронку... Тужила, біля двох неділь лежала, як нежива. А діточки плакали, умовляли мене:
“ Мамочко, не вмирай, на кого ж ти нас залишаєш? “. Підвелась і за роботу... Багато хлопців і молодих чоловіків сватались до мене. Та такого, як мій Петро, не було й не буде довіку.
На все своє довге життя я лишилась вірною йому, своєму першому і єдиному коханню.
Повоєнні роки були дуже тяжкими, особливо для солдатських вдів, та ще й з дітьми. Допомоги від держави не мала ніякої. Працювала в колгоспі до сьомого поту. Поле орала коровами, робили все руками.
Все витримала солдатська вдова. Дітей поставила на ноги – обоє
мають вищу освіту, гарну роботу. Та щемить серце від болю, що вік прожила сама... Тепер живе біля доньки, в теплі, добрі і затишку, доглянута і зігріта, в достатку і любові від дітей та онуків. Проводжала нас солдатська вдова з слізьми і словами подяки, що провідали її.
Ми повертаємося з експедиції заслужені, і водночас вражені такою високою духовністю, такими глибокими почуттями і вірністю. Є чому нам повчитись у Єлизавети Очкуренко з Новосілок.
Відгукнулась на нашу акцію і солдатська вдова з Макарова. В селищі ніхто навіть не знав, що лікар – пенсіонер, колишній головний акушер, і гінеколог Зіна Костянтинівна Жохова – солдатська вдова.
Весь район знає її як чудову людину, високого інтелекту, лікаря вищої категорії, яка 46 років своєї невтомної праці віддала мешканцям Макарівського району.
Кожен другий молодий житель нашого селища завдячує життям Зіні Костянтинівні, бо вона приймала найтяжчі пологи в породіль.
Завжди усміхнена, красива, привітна, високоінтелегентна – і завше сама. Скільки молодих і більш зрілих чоловіків домагались її руки і серця. Дарма! Всім відмовляла. Сама поставила на ноги доньку Наталю, дочекалась внуків Павлика та Оксанку.
Тепер виховує правнучку Катрусю.
Нас заінтригувала доля цієї надзвичайної жінки. Наш керівник Діна Свиридівна домовилась з нею про зустріч.
І ось ми на її садибі. Сивочола, і тепер навіть, красива жінка запросила нас до господи. Затишна кімната, круглий стіл.
Багато в нас було запитань і на всі ми отримали відповіді. Зіна Костянтинівна винесла скриньку. Що в ній? Гадали ми: прикраси, нагороди чи щось таємниче? Ми були приголомшені і вражені, коли
господиня вийняла пачку пожовклих фронтових листів від свого коханого чоловіка Павла Платонова, який загинув смертю хоробрих у бою з фашистами в далекому 1945 році, незадовго до перемоги...
... 67 листів! Тремтячими руками розгортає вдова кожен лист. Вона їх знає напам’ять. Зберегла Зіна Костянтинівна і всі фотографії Павла – від дитячих, студентських і до останньої, коли йшов на фронт.
З великою увагою слухали ми сповідь зболілої душі, що мовчала всі роки. Лишившись вдовою фронтовика у 25 років з трирічною донькою, вона не розгубилась, закінчила успішно медінститут і всю теплоту свого серця, свої знання віддавала людям.
В 1953 році приїхала в Макарів. Не вимагала ніяких пільг, як вдова загиблого на фронті чоловіка. Тоді всім жилося скрутно. Нікому не розповідала про своє велике кохання і глибокий біль...
Бережно вийняла з скриньки пожовкле з роками “ Свідоцтво про шлюб “ у далекому 1941 році. І коли я запитала, чому Ви більше ніколи не виходили заміж, Зіна Костянтинівна відповіла:
- Дорога Машенько, дай Бог, щоб ти в житті зустріла такого коханого, як був мій Павло Платонов, і тоді ти зрозумієш. В житті велике кохання буває лише раз і назавжди.
Ми ще довго спілкувались, вона виявилась дуже цікавою співрозмовницею. Знала відповіді на всі наші нехитрі запитання. Отак і прийшла до нас мета – повернути із забуття це велике кохання двох людей, згадати і щоб інші теж знали і згадали прекрасного, відданого коханій жінці і Вітчизні Павла Платонова.
Ми поцікавились у вдови солдата, чи знає вона, де поховано її чоловіка.
- Ми з Наталею довго шукали могилу Павлуші, і лише в 1987 році отримали відповідь на наші численні запити. Поховано останки мого чоловіка в Польщі у м. Грудзедзі на військовому цвинтарі. В 1988 році до Дня Перемоги у травні ми з дочкою відвідали його могилу. Потім ще 6 разів провідувала свого Павлушу, поки мала здоров’я. Тепер уже нездужаю, але серцем і в помислах я там, біля нього, - сумно відповіла Зіна Костянтинівна. А потім бережно вийняла з скриньки довідку з Москви, вже пожовклу від часу, про місце находження могили солдата Павла Ілліча Платонова.
Після цієї зустрічі Діна Свиридівна написала документальне оповідання про цих двох людей, і з дозволу Зіни Платонової опублікувала в місцевій газеті (див. статтю “ Лебедина вірність “)
На черговому засіданні членів нашого клубу свою експедицію по акції “ Солдатські вдови “ ми назвали “ Лебедина Вірність “.
В послідуючих експедиціях ми відшукали ще трьох вдів солдатських в с. Рожів і двох в с. Ніжиловичі. Наша експедиція
“ Лебедина вірність “ продовжується в 2006 – 2007 роках.
Наші пошуки солдатських вдів увінчались успіхом тільки завдяки численним зустрічам з людьми, спілкування з ними, експедиціям місцями бойової слави рідного краю, екскурсіям у сільські музеї. Так слово за словом, щось і знаходимо.
І головне не лише в тому, що ми відчули високу духовність, самопожертву українських жінок, що лишилися на все життя вдовами, а й зігріли їх стражденні серця своєю увагою, вшанували їх подвиг. Ще цінна робота наша тим, що зібрані матеріали: спогади, фотографії, ксерокопії фронтових листів, довідок, архівних документів доповнять експозиції в районному краєзнавчому музеї, де вже давно треба було відкрити такий розділ.
Наші зустрічі після експедицій з керівництвом району, села спонукали їх звернути особливу увагу, при потребі, організувати допомогу солдатським вдовам.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 15:00 | Сообщение # 9 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| СПОГАДИ ПРО М.М. КОЛОСА
Я, Михайло Федорович Брацейко, 1923 року народження з
с. Забуяння, де живу і нині, добре знав Миколу Марковича Колоса не лише як односельця, а й по спільній боротьбі проти ворога в період тимчасової німецько-фашистської окупації в 1941-1943 роках.
Ми зазнали багато горя. Коли почалась війна Макарівський райвійськкомат призначив Миколу Колоса начальником винищувального загону с. Забуяння для виловлення фашистських диверсантів. Особисто Колос зловив і розстріляв німецького офіцера-шпигуна.
Скоро німці зайняли наше село. Хтось доніс у гестапо на Колоса, і він був схоплений і кинутий до в’язниці, де просидів 2 місяці. Дякуючи поліцаям Мазепі та Дзюбі його випустили. Микола Маркович навесні 1943 року організував з місцевих та прилеглих сіл мешканців Макарівський партизанський загін, в якому було спочатку 37 осіб. На зібранні Колоса одноголосно вибрали командором. Загін вдало провів кілька бойових операцій. Микола Маркович добре озброїв своїх бійців і поповнив новими людьми. Вже в кінці березня 1943 року загін налічував 92 осіб, мав на озброєнні 6 кулеметів, 82 гвинтівки, 15 пістолетів та боєприпаси до них. На початку квітня 1943 року загін Колоса як окрема рота влився у партизанський загін С. Лішевського Київського партизанського з’єднання І.О. Хитриченка. Загін успішно
провів бойові операції в селах Небелиця, Ніжиловичі, Плахтянка,
Забуяння, Біла Криниця, Радомишль. Колос особисто брав участь у боях з фашистами, своїм прикладом, мужністю і сміливістю надихав партизанів, а в деяких ситуаціях першим кидався в рукопашний бій. Його ім’я наводило жах на фашистів та їх поплічників.
Німецьке командування оголосило винагороду в 10 тисяч марок за голову Миколи Колоса. Та легендарний командир був невловимим – йому ніби допомагала скривджена ворогом рідна земля та її люди.
І все ж знайшовся зрадник, поліцай з Плахтянки Павло Данченко, який хитрістю та обманом проник у партизанський загін, покаявся, а потім видав фашистам місце, де відпочивав після чергового бою загін.
Добре, що постовий встиг дати сигнал тривоги. Але всерівно, багато партизанів загинуло. Сам Павло Данченко втік, вказав фашистським нелюдам, де переховуються дружина і четверо його дітей, батьки та інші родичі.
В липні 1943 року було розстріляно 15 членів родини Колоса та його дружини в т.ч. його діти Гриша, Галя, Катя та однорічна Любочка, яку живцем кати кинули до ями. Всього в цей день було закатовано і розстріляно головорізами в с. Забуяння 49 чоловік, в т.ч. 12 дітей. Це були партизанські родини. Всі вони похоронені у братській могилі на Забуянському цвинтарі.
Після цих трагічних подій, як і люба людина, Микола Маркович отримав страшний удар долі, втративши до єдиної душі всю велику родину. В ньому неначе щось надломилось. Він став жорстоким, з ворогами розправлявся безпощадно.
Став темніше ночі. Ми всі співчували йому. Командир з’єднання І.О. Хитриченко, зважаючи на його прояви жорстокості і гніву, щоб не наробити лиха, перевів Колоса на посаду помічника командира з’єднання по господарській частині.
Завершенням бойового шляху командира Макарівського партизанського загону М.М. Колоса була велика військова операція на річці Прип’ять, де ми розгромили німецький гарнізон у Новотепеличах і навели переправу через річку для бійців Червоної Армії. В усіх цих операціях Микола Колос брав безпосередню участь. Його безстрашності не було меж. Йшов, де особливо було небезпечно. Але волею долі кулі обминали його.
9 жовтня 1943 року ми зустріли війська Червоної Армії, до якої я вступив добровільно і з боями пройшов до Праги, де й зустрів перемогу. А М.М. Колос був направлений на підняття з руїн сільського господарства Макарівщини.
З моїх слів вірно, в чому й підписуюсь:
/ М. Брацейко /
Спогади записали пошуківці: Вадим Шеремет,
Максим Бразицький,
Максим Алтухов.
|
| |
| |
