|
Олександр Іващенко (Макарів). Хай нами диригує совість.
|
|
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 21:23 | Сообщение # 31 |
|
Offline
 Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| ***
Все одно я недавно помер.
То віддайся без слів і рахунку.
Не дістатись нізащо цілунку,
Що був першим... і вічний
тепер.
Не літаю у снах я давно.
Мою пісню ніхто не
Співає.
Підійду я до вашого краю,
Подивлюся: і там,
Де те дно.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 21:23 | Сообщение # 32 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Ж О В Т Е Н Ь
Від морозу раннього
листя,
як шкло:
де ступаєш –
лишається
дзвін.
Клени довго
кланялись –
сонце зійшло
і торкнулось
змерзлих
їх спин.
Щось про
ночі зоряні
Ранок хрипить,
довго–довго
ще
до зими.
Розгорівся день,
мороз відступив,
білий іній
витік слізьми.
Так ніяк не
гріються
соки
земні,
і чорніє листя
в траві.
Знов заводить
Вітер
холодні
пісні
і тобі, і вам,
і мені.
І хмільною
стане
моя
голова
від того,
що вітер несе.
Не зозуля
роки мої
проспіва,
а відстука
дятел...
Це все...
***
Дивлюсь я
на свого друга:
ну прямо «свій в доску».
Його хоч до рани прикладай:
надійний,
стійкий,
привітний.
Розкрию я
карту Світу,
і
щось
мені
дошку
нагадує:
така ж
відшліфована й плоска...
Я
ж
знаю,
що
Земля
кругла.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 21:25 | Сообщение # 33 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| ЧУЄШ? КРИЛА ГОРЯТЬ…
***
Як хороше,
що всі ці роки
твій погляд
у моїм
горів.
А час робив
широкі кроки:
ти – підростала,
я – старів.
Люблю тебе,
твій погляд
чистий.
Та тільки
доленьки
нема:
ти входиш у весну
барвисту –
мене вже
серпень
обійма.
Хвилини…
Дні…
Роки…
Надії.
Переплітаються думки:
Чи стану
крилами
твоїми?
Чи в серці
каменем
тяжким?
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 21:26 | Сообщение # 34 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| ***
В тебе…
Мое вдохновенье
в тебе.
Души откровенье
и правда слов
в тебе
лишь,
моя любовь.
В тебе…
Рожденье рассвета
в тебе.
Тобой обогреты
мои года.
Одна ты
во мне всегда.
В тебе…
Всех песен начало
в тебе.
Нет в сердце печали,
когда в нем ты.
В тебе лишь
мои мечты.
Мир любви твоей
наполнил душу мне,
словно весна ручей.
Идут года,
но ты лишь во мне всегда.
В тебе одной
моя радость и боль.
***
Коли найперший
падав сніг,
на плечі сипав
білий біль.
На жовте листя
день
свій саван
розстеляв,
Щоб
ми ступили,
і
останній крок
заплакав.
Я слухав
кроків скрип,
як падав
білий сніг,
і в ньому стільки
сліз,
не видимих нікому,
Застигло,
перш, іж я Тобі
сказав…
А що сказав?
Не повторю
ніколи.
Погасне сонце…
Це останній день помре,
коли була Ти,
як роса на квітах.
А завтра буде
тільки сніг
скрипіть під крилом
і іній сивий
падати на вії.
Надія помре,
на те, що буде тільки мить,
щоб серцю відпочить
від болю.
Коли найперший
падав сніг,
Пішли ми через білий біль з Тобою.
С Е Р П Е Н Ь
Он той вогонь
у далині
на зірку схожий.
Ні!
На зірку схожа Ти!
Та тільки Ти
поряд.
Коли б була
далека Ти,
щоб і за вічність
не знайти,
щоб зрозуміть,
що без тебе –
горе.
Купає вже зорі в блакитній ріці
серпень.
Ми любим, чи, може, як майже усі
терпим?
Для тебе не рватиму вже я з небес
зорі:
Я хочу лиш бути, як відданий пес,
поряд.
Я переп’ю
усю печаль,
залишу тільки
жаль.
Залишу цвіт очей,
що дивляться
в очі.
Переживу багато
літ,
поки літати ще думки
захочуть.
Хай не дістанусь
висоти,
аби лиш поруч
Ти.
Одна лиш Ти!
І хай впаде
небо.
Переживи і Ти
сто літ!
Хай буде легким
Твій політ,
та зрозумій:
Тобі лиш я
треба.
Купає вже зорі в блакитній ріці
серпень.
Ми любим , чи, може, як майже усі
терпим?
Для тебе не рватиму вже я з небес
зорі:
Я хочу лиш бути, як відданий пес,
поряд.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 21:27 | Сообщение # 35 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| НЕ ДУМАЙТЕ ПРО ТЕ,
ЩО ЗАСПІВАЮ,
А ВІДГАДАЙТЕ ТЕ,
ПРО ЩО
МОВЧУ.
***
Натхнені ми
і праведні,
могутні
і
уславлені!
Одними
тільки
рожами
від обід ми огороджені.
Ми –
не такі, як у Бангладеші!!!
–Ти йдеш?
– Авже ж!
– Куди ж ти
йдеш?
– Туди!!!
Граблі уже підставлені.
Іди!
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 21:27 | Сообщение # 36 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Ч Е Р В Е Н Ь
І розкішне,
І багате
Сонце
щедрою рукою
за нудьгу вчорашню
платить
теплотою
золотою.
Сонцем
лагідним
зігріті
на похмілля
кишки
стогнуть.
Мухи вилізли
на сміття,
знов
закаркали
ворони.
Люди вибрели
з будинків,
наче
вівці
із кошари.
Чисте небо забруднили
літаки
смердючим
паром.
Вітер грає
в листя
дзвонах.
Небо
сипле
ароматом.
Самовпевнений,
півсонний
чрево гріє
обиватель.
і розкішне,
і багате
сонце
щедрою рукою
за нудьгу вчорашню
платить
теплотою золотою.
Вся краса земна
людині.
хоче
в душу перелитись!
А...
у черепі
єдине:
де ж це,
в біса,
похмелитись?
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 21:28 | Сообщение # 37 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| ***
Чіпляючись
за нитку свічки
мій вогонь
відчує знову
у
відкритих вікнах
холод прози.
Але не думайте,
що він
лиш топить віск.
Щоб гнати біль
зі
скронь,
Він
з мене
виплавля
найсолоніші
сльози.
А хтось
ще двері –
настіж.
І потім
кине
слів,
Заметушиться
моя тінь
і поповзе на стіни.
Я лобом
не
проб’ю
стіну
кошмарних снів.
Летять
ворони
сині.
***
Хай вітром
вітає
квітень,
зриваючи
для забави
народжену ранком
росу.
Тобі
її
знов
принесу.
Та тільки не я,
а вітер
З очей твоїх
сльози
давить.
І знову все стане просто.
Ти
будеш моїм
відлунням
Ти будеш
як блискавки мить.
І знову я буду любить!
Та тільки
не ти,
а розпач
зриває
із губ цілунок.
***
Роботу роздере
зівота
і від роботи з роту
(є у неї й це)
тхне перегаром.
І наплювати
на принципи
охота.
Обов’язок?
Та ну його
в болото.
Ідеї випиті.
Пора здавати тару.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 21:29 | Сообщение # 38 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| ***
Така гадість!
Усякі суки
до пісень приклали
руки.
Бачиш:
руки,
а не
душі...
Чуєш:
ротом –
не
вустами!
Кожен день я чути мушу
плід духовної
тюрми,
Ниць
бездарності сули.
Розповсюджується
крамом
слів набір
під пляскі
гами.
Ну,
а пісня де?
Де – ми?
Ми –
оглухлі?
Ми
не чуєм,
як зневажливо плюндрують
совість
нашого
народу?
Л И С Т О П А Д
Десь
у цьому сірому
тумані
Заблукала
сонячна
пісня.
Хочеться,
щоб пісня
не остання.
Хочеться,
щоб щось
було і після.
Вітер не роздув
жарини кленів,
бо прийшли
на поміч
дощ зі снігом.
Із душі
безпомічне
натхнення
час жорстокий
вигріб.
І уже не веснами
й літами –
Осінню
рахую
свої роки.
На деревах,
до небес
глибоких
між гілок
пустих –
скелети голі.
А між них –
засмучені зорі.
Проклинаю я
свою неволю.
Час
минає
скоро.
***
Говорят,
человечина
сладкая.
Я не пробовал,
но готов
на приличия
без оглядки
искусать
твои губы
в кровь.
Не в ладу
со своими
судьбами.
Я с тобой
никогда
не груб.
Не хочу,
чтоб рвала
ты
грудь мою
поцелуем кровавых губ.
Никогда не желал я
пошлости,
но хочу,
проклиная печаль,
настоящее все
и прошлое
насосать на твоих
плечах.
Подойду к тебе
и украдкою
лишь коснусь
твоей
руки.
До чего ж ты,
любимая,
сладкая…
Только слезы
твои
горьки.
***
У моей любимой
золотые очи.
Шорохом полночным
пахнут ее косы.
Радость мне приносит
взгляд неповторимый
глаз неповторимых
ласковой любимой.
У моей любимой
золотые руки.
Поцелуя звуком
пахнут ее губы.
Убивает грубость
ласковое имя,
сказочное имя
ласковой любимой.
У моей любимой
сердце золотое.
Ночи теплотою
пахнут ее плечи.
Я силен навечно
неземною силой:
ласкою, даримой
ласковой любимой.
***
Словно цветы,
запах ночи, луна и ты.
Ветер на крыше
льется, играя, как ручей.
Небо спешит
сыпать звезды для нас в тиши.
И снова ближе
блеск ненаглядных
твоих очей.
Скроет вечер все вокруг.
Ты подаришь мне, мой друг,
бабье лето, синий ветер,
нежность глаз и ласку рук.
Сказочный миг:
твои губы в губах моих.
Белые руки
снова срывают
лунный свет.
Рядом с тобой
даже осень блестит весной.
Сладкая мука
вместе с тобою
встречать рассвет.
И теперь в прохладной мгле
ты опять подаришь мне
вздох горячий, словно солнце,
холод щек, как талый снег.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 21:29 | Сообщение # 39 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| ГДЕ ТЫ?
Помню губы и ресницы,
запах кос твоих весенних,
теплоту твою храню в себе,
мой друг.
И пусть сто раз я не хочу –
мне снова снится
запах белых рук.
Где ты? Я теперь не знаю,
Куда бежать за тобой.
Моя нежная, родная.
Моя, хоть ты не со мной.
Я забыл, где зло, где радость,
я смеюсь, чтоб не заплакать,
когда мимо ты, как жизнь моя, идешь.
Но, помню, ты была со мной когда-то рядом
Блеском радуг в дождь.
Где ты? Я теперь не знаю,
Куда бежать за тобой?
Моя нежная, родная.
Моя, хоть ты не со мной.
***
Туча солнцу сломала
ресницы,
Рыжий стог нагребла
за рекою.
Фонарям на безглазые
лица
Вечер вылился синей тоскою.
Бледный месяц блестит
полукругом.
Небо звездами порвано
в клочья.
Ночь пришла, и дома
друг за другом
Закрывают квадратные
очи.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 21:31 | Сообщение # 40 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| ***
Ты права, моя
хорошая,
любимая,
Что любовь у нас с тобою
лебединая.
Только кажется,
накаркали
нам вороны.
Мы не в ту с тобой
сворачиваем
сторону.
Целовал всегда без края
и без меры я
Губы-ягоды, для ласки
недозрелые.
А теперь моя душа
cлезами давится
Потому что плачешь ты,
моя красавица.
Не печалься, моя
нежная
и чистая,
Мы сумеем выжить,
выстоять
и выстрадать.
Пусть накаркали беду нам
злые вороны,
Мы поделимся с тобою
этим поровну.
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 21:34 | Сообщение # 41 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| Якщо Ви вірите у те, що Бог створив Людину по своїй подобі, то маєте усвідомити, що це творіння геніальне, бо кожна людина неповторна.
Усвідомте і те, що мільйон років тому і через мільйон років такої людини, як саме Ви, не було і не буде.
З людською творчістю, на мій погляд, складніше. Мені здається, що всі відкриття, навіть найгеніальніші, сталися через те, що люди і у науці і у мистецтві, хотіли примножити зроблене та відкрите їхніми попередниками.
Найдрібніший гвинтик, найнепомітніший мазок художника, звуки музики, слово поезії – все це надбання усього людства. І кожне покоління, кожен науковець чи митець залишає навік у своєму творінні саме свою душу.
Я хочу, щоб той, хто буде читати мої слова, знайшов хоч маленьку частинку моєї неповторності. І якщо це станеться, і у Вашу душу, у Вашу свідомість віллється частина мене, я буду вважати, що прожив недаремно.
Олександр Іващенко
[color=blue]
|
| |
| |
| Avtor | Дата: Неділя, 23.12.2012, 21:36 | Сообщение # 42 |
|
Offline
Генерал-полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 1566
| ПОЕЗІЯ, ЯКА РВЕТЬСЯ…
«Я не верю стихам, которые льются. Рвутся – да!», – так колись у своєму «Щоденнику» висловила власне кредо велика російська поетеса Марина Цвєтаєва… Чому я згадала?... Коли я читала вірші Олександра Іващенка, у мене виникало почуття, що ось, ось тут поезія рветься, бо так багато в тих рядках є болю і чоловічої мудрості…людської мудрості, мудрості Особистості, яка знає, що таке біль, але знає, що таке і радість… І, можливо, саме тому сумно-щиро, як результат життєвого досвіду, розвитку душі і Духа лунають рядки поета Олександра Іващенка:
Ти будеш, як тінь серед ночі.
Холодні зірки
не світять
і місяць
погас у хмарах.
І саме в цю мить
ти –
тінь.
Ти будеш,
як спрага
в пустелі.
Є у цій збірці й поезії, які ллються. Напрочуд ліричними мазками, ніби художник, а не поет, Олександр змальовує природу. Його пейзажна лірика малює дуже зримі картини. Ти читаєш і відразу уявляєш:
Клени довго
кланялись –
сонце зійшло
і торкнулось
змерзлих
їх спин.
Або ж:
Чорні дерева
дерли руки
до
зірок.
Відміряв я
перший крок
невідомо куди.
І за змальованими поетом картинами природи відчувається вічний пошук. І не важливо, скільки років ти прожив на цьому світі, скільки ще проживеш, просто є душі, які ніколи не заспокоюються, які перебувають у вічному пошуку. Бо для них пошук – це сенс життя.
Хочу пустоти,
в якій
лиш
кроків
крик.
Саме так я сприймаю поезію Олександра Іващенка. Є у нього вірші-пісні, вірші-присвяти, є напрочуд щемлива любовна лірика. І у цих рядках відчувається і земна, і неземна любов до Жінки.
Коли найперший
падав сніг,
Пішли ми через білий біль з Тобою.
Я знаю, що є і авторські пісні, які не лише співають, але і слухають у записах його друзі, і не тільки друзі… Я не знайома з людиною Олександром Іващенком, проте я вже знаю поета Олександра Іващенка. Ми люди майже одного покоління, ми виростали в одних умовах і тому мені його вірші багато в чому близькі… Я навіть можу сказати Олександру: «…ми з тобою одної крові…».
Можна було б аналізувати його поезію, говорити про чистоту мови, правильність рим і ритму… Можна, проте не варто, бо в поезії Олександра Іващенка є найголовніше, чого часто не зустрінеш у найдосконаліших віршах: Душа і Щирість. І Образ.
Вітаю нас усіх з появою цієї книжки.
Людмила ГАЛІЦИНА, головний редактор газети «Управління освітою», відмінник освіти України, лауреат літературної премії імені Г. Чупринки
[color=blue]
|
| |
| |
