Паша ГРАН (Леонівка Макарівського р-ну Київської області)

 

КОЛИ СЛОВА..

Коли слова нічого вже не значуть,
Бо їх за серця стуком не почути,
А тіло мліє, очі з щастя плачуть...
Не видихнути з палу, не вдихнути.

Коли не значуть вже слова нічого
І в захваті кохання розум тане,
Душа летить з молитвою до Бога:
«О, Господи, хай мить ця не розтане!»

Коли нічого не значуть вже слова,
За покривало — яснозоре небо,
За ложе квіти і густа трава,
То слів з жагливих уст не треба!

Тому, що всі слова нічого вже не значуть!
Моє кохання, як безмежний океан,
Як човен звабливий без весел,
Пшениці визрілої лан
Без перевесел.

ПОЕЗІЯ
Поезія — піднесення, що із душі виходить,
Коли вночі кохання сльози мироточить,
А мрія по світах безгрішних бродить,
І гріх, що закриває серцю очі.

Неопалимою купиною між сажі зеленіє,
Цвіт папороті недосяжний світиться у ній
І грішна плоть із пристрасті, і шалу мліє,
Жадання благодатне, й громовиці буревій.

Вона, як шепіт зсохлих вуст в жаги полоні,
Безмовний крик душі і серця слип,
Коли довірливе несеш, як руни на долоні,
І жайворонкові пісні, верби старої скрип...

Поезія це раж душі, помарень серця стан,
Це стиль життя, фантазії й жагот Парнас,
Де виростають кущі правди, скрадливих оман,
І джерело Поезії, яке для нас відкрив Пегас.

ЩО ТОБІ ЩЕ ТРЕБА?

Коли даруєш ти світанку срібло сміху,
До серця пригортаєш іще ніч-утіху,
А кришталеві дзвони несуть душу в небо
Скажи, Людино, що тобі ще треба?

Ось донечки уста цілують тебе в щоки,
І дотик цей ще відчуваєш довгі роки,
Коли маленькі рученята тянуться до тебе,
Скажи, Людино, що тобі ще треба?

І як скипає різнобарвний по весні бузок,
Коли на тобі вишиванка і коралль разок,
Вдихаєш аромат духмяний Уркаїни в себе,
Скажи, Людино, що тобі ще треба?

Радій і веселись, співай життю осанну,
Молися, пробачай і не розятрюй рани,
Добро чини, не зло, хоча б плацебо...
Людино мила, що тобі ще треба?

 

Я ПРЕБЫВАЮ В НЕВЕСОМОСТИ

Я пребываю в невесомости...
Влекут мечтою небеса,
Ланиты рдеют от нескромности
И ранят злые словеса...

Я пребываю в невесомости...
Закон порушен гравитации —
Из благодати клеим, с подлости
На кругу жизни аппликации...

Я пребываю в невесомости...
Душа зовёт миры в подмогу,
А сердце — в землю...Полностью
Я отдаюсь на волю Бога.

 

Макарів Київської області

 

Душа поета – як відкрита книга,

В якій є совість, гідність і любов,

І різні почуття, як барви літа,

Що рвуться із души натхненням знов.

 

Слова лягають на листок рядками,

Та навіть не слова, а лиш думки,

Які стають вже вічними словами,

Що йтимуть до людей через віки.

 

У віршах – вся історія народу,

В них пережиті болі і жалі.

Поет несе свою любов високу,

Щоб стало більше світла на Землі!

 

І кожен вірш, написаний поетом, -

Це зіткані в душі всі почуття,

Що рвуться у буття пташиним летом.

 

Поет – це не професія – життя!

 

м. Симферополь

 

* * *

Я не знаю, по чьим молитвам

Мне, не помнящей уз родства,

Через боли, потери, смерти,

Вдруг открылась Любовь Творца.

Перемычка времен распалась,

И с очей ушла пелена

В миг, когда я в себе узнала

Дедов, бабушек, мать, отца.

До Адама, до пращурки Евы

Протянулась живая нить,

Чтоб в себе все грехи, все победы

Приумножить, иль искупить.

 

* * *

Мы когда-нибудь встретимся снова

Там, где нет ни печали, ни слез.

Где созиждет нас Отчее Слово

И обнимет Любовью Христос.

А пока - остается лишь память,

Чтоб нести эту боль до конца -

До распятья, до Неба, до выси,

До проросшего в сердце креста…

 

* * *

Будет день светлой радости,

Распахнутся Небес двери.

И не станет меж нами разности,

А душа вновь душе поверит.

Мы окликнем друг друга по имени,

Что лишь сердце да Бог знает.

И опять мы станем ЕДИНЫМИ

В человече-небесной стае…